«Це кінець» — сказала медицина
«Це початок» — сказав Бог

22.04.2021
0
106

Я народилася в християнській родині. З дитинства знала, що Бог може зцілювати, адже наша сім’я покаялася через те, що Він оздоровив маму від хвороби печінки. Та коли тяжка недуга прийшла в моє життя, то я віри на зцілення не мала.

1999 рік. Я працювала на кухні в школі. Тут навчалися переважно діти з бідних сімей, які часто не мали грошей, щоб пообідати. Тож на моє прохання школу забезпечувала харчуванням церква.

Мені тоді було 39 років, ще молода. Аж ось одного дня відчула, як у праву руку віддає біль від грудей. Думала, що це через протяг, бо часто відчиняли на кухні вікна. На роботі перед кожною зміною нас перевіряла медсестра. Пам’ятаю, як перед черговим виходом на зміну мої груди стали на очах набрякати. Показала медсестрі, а та стривожено сказала: «Катю, біжи до лікарні!»

У лікарні відразу знайшли пухлину, направили в Луцьк. Зазвичай туди приїжджають із кимось із близьких: із чоловіком, із батьками, а я – сама. Лікарі питають, хто зі мною з рідних, бо треба комусь правду сказати. А я кажу: «Говоріть мені, я не боюся». Лікар, усміхнувшись, відповів, що в пацієнтів із таким позитивним настроєм хвороба може піддатися лікуванню.

Та коли через три місяці я знову приїхала в лікарню, метастази вже пішли на бронхи й зруйнували їх. Я дуже кашляла, задихалася. Пролікувалася, але мені сказали, що довго вже не протягну – наприкінці травня або на початку червня відійду у вічність.

Коли відчуваєш, що твоє тіло руйнується, то як не крути, а таки здаєшся.

Від рідних я приховала правду, щоб не хвилювалися. Живу за 150 км від них, тож просто казала, що не можу приїхати – і вони нічого не знали. А в церкві вже бачили, що моє життя згасає. Але я казала: «Боже, хай моя свічечка згорить там, де Ти поставиш».

У недільній школі вже потрошку готувала собі заміну. Та, незважаючи на близький кінець, у кінці травня я ще збиралася бути координатором у дитячому таборі. На служіння теж ходила попри все.

І ось одного разу до мене підходить пастор: «Сестро Катю, а чого ти не хочеш, щоб звершили над тобою молитву?» Кажу: «А ви хочете?» Він сказав, що хоче, тож я пішла за ним до братерської кімнати. Сама зайти вже не могла, мені допомагали, бо руки й ноги були дуже набряклі, а весь правий бік тіла був ніби паралізований. Руку я взагалі не відчувала – ніби дерев’яна.

Старший пастор та ще один стали щиро молитися за моє зцілення. А в мене під час молитви такі думки закрадаються: «Було б добре, якби Бог почув його молитви. Але ж іще тиждень чи два – і моє життя догорить. Напевно, доведеться йому ховати мене». Віри було – нуль.

І тут раптом на своїй правій руці, яку я не відчувала, чую дотик. Дивлюся – ніхто мене не торкається. Але я чітко відчуваю, що мою руку ніби хтось легенько змащує кремом. І я зрозуміла, що це руки Ісуса.

Мене вмить наповнив Дух Святий – і мої думки вже були не про смерть, вони славили Бога. Із братерської я вже виходила без допомоги інших людей.

Коли прокинулася наступного ранку, то перше, що кинулося в очі, – у мене нормальні руки й ноги! І я вже не задихаюся! Я подзвонила пастору й подякувала, що через його віру Господь мене оздоровив. Бо ж під час молитви в мене геть не було віри на оздоровлення, але браття зробили так, як написано. Слово Боже живе та діяльне!

Уже минуло понад 20 років, як Господь подарував мені друге життя.

Катерина Мацик



Додати коментар

Пожертвувати