Я пішов у нікуди. Став жити, в прямому сенсі, на вулиці. До речі, сьогодні я орендую квартиру в будинку в Луцьку, в арці якого колись ночував. Холодними вечорами ходив, заглядав у вікна до людей і заздрив їм, що мають такий добробут...
Тепер Балкани для нас – дім. Ми, місіонери «Голосу надії», живемо тут майже два роки, обговорюючи з місцевими всі моменти культурної взаємодії і разом із ними перебуваємо в спільних переживаннях за людей, яких ніколи раніше не знали...
З малих років я був ображений на маму, ображав рідного брата і був злий на нього. Часто ставив перед собою питання: «Чому мене мама залишила? Чому? Чому? Чому?» Іноді плакав, іноді грубіянив. Робив це, щоб вгамувати біль всередині себе.
Маємо проблеми з опаленням дому молитви. Через те, що в залі холодно, батьки не відпускають дітей на репетиції. Через холод, деякі люди навіть перестали приходити на служіння...
У сусідньому містечку Глиняни зустрілися з одними людьми, благовістили їм. З часом більше подружилися — вони алкозалежні, але відкриті. Одного разу, перебуваючи у них, я помітив, що в домі немає опалення...
...У палаті мене зустріли троє бабусь — десь 70, 80 і 90 років. Подарувавши газети, у відповідь почула: «Доцю, що буде з моєю душею?» Це запитала бабця 90 років. Зрештою розмова тривала цілу годину.
Одна із важливих подій у нашому житті — ми переїхали в село і почали там служити. Знімаємо дім, в якому можемо й служити. Проводимо дитяче служіння і домашню групу. Діти з радістю приходять, що найцікавіше — біжать із задоволенням найбільш неслухняні!
Ми продовжуємо працювати в Тлумачі і в районі. У цьому році мали два хрещення: одне в липні, інше у вересні. Влітку хрестили трьох, і восени — трьох.
Зараз у нас налагодилися добрі стосунки з церквою, братами і сестрами, моє служіння в церкві — здебільшого душпастирське. Також займаємося формуванням служительського складу церкви, залучаємо до служіння молодих братів, одного з них готуємо на диякона.
У цьому році наш наймолодший син Ваня пішов у перший клас нашої сільської школи. У класі 10 дітей, і щоранку я маю можливість підвозити їх до школи. Хоча й не так далеко, близько двох кілометрів, але дорога через ліс.