Три десятиліття

29.02.2020
0
655

Цього року місії «Голос надії» виповнюється 30 років. Напередодні ювілеїв завжди серце чомусь сповнюється ностальгією. Починаєш згадувати, як усе починалося. Про що мріялося… Що здійснилося й чого не відбулося.

Напередодні цьогорічного ювілею переглядаємо пожовклі сторінки старих газет. Здається, все було так недавно… Проте так багато вже відбулося відтоді. Пропонуємо й вам повернутися на 30 років і разом із нами пригадати те, що ми відчували на порозі першого значимого ювілею місії — її десятиліття.

 

Голос мрії, що звучить…

...Що ти скажеш про себе?...Він відповів: «Я голос...» (Ів.1:23).

Отже — десять років. Невеличкий відрізок земного буття.

...Нещодавно, приводячи в порядок свої папери, я навмання розгорнув записник і з подивом прочитав рядки, датовані 1989 роком, що стосуються ювілейної дати місії.

«Минулої неділі — євангелізація в Тернополі, перед тим — Шепетівка й Рівне, — десятки тисяч людей. Лунає проповідь про Христа. Вітер перебудови розвіює затхлість бюрократичних кабінетів. Та чи надовго? Я мрію про проповідь (і глибоко в душі — про місію) для Росії...» (10.09.89 р.).

Мрії — як діти. Вони народжуються, зростають, живуть із нами, але інколи вмирають, щоб звільнити місце іншим.

Чи думав я, коли робив цей запис, що потаємне бажання серця стане дійсністю через дуже короткий час?

Шлях становлення місії «Голос надії» розпочався з маленької кімнатки чергового, що на території дому молитви на вулиці Вороніхіна, 14а.

Тут зібралося до десятка братів, і серед них — Віктор Наумчик, Славік Миронюк та інші. Вони гаряче дискутували з приводу організації місій, їхньої діяльності, приводячи в приклад сусідів-рівненчан, що вже майже рік працювали з місією «Світло Євангелії».

Сьогодні, оглядаючись на пройдений шлях, згадую тих, хто був серед перших працівників...

...Якось в офіс місії, що розміщався в невеликій кімнаті підвального приміщення «Церкви Христа-Спасителя», зайшов чоловік середнього зросту. Привітався й сказав:

— Мене звати Володимир, прізвище Галенко, я з Ківерець. Знаєш такого?

— Знаю, але не дуже, — відповідаю.

— Я тривалий час працював у Росії, у Тамбовській області, знаю тамтешні духовні потребий ситуацію, хотів би попрацювати там як місіонер хоч якийсь час. Чи не змогла б місія допомогти мені в цьому?

Я, звичайно, не дослівно передаю діалог із братом Володимиром, але саме він був першим офіційним працівником від місії «Голос надії» в Росії.

Потім розпочала роботу євангелізаційна група в м. Іжевськ (Удмуртія) з братом Миколою Климчуком і Анатолієм Якушевським. Через короткий час майже одночасно запрацювала в Карелії група «Світло для світу» на чолі з Павлом Цвором, група «Євангеліст» — у Комі Республіці з братом Федором Величком, група «Одне серце» — у Якутії з братом Олександром Головієм, група місіонерів у Нижньогородській області з братом Аркадієм Олешем, група з м. Нововолинська — у Татарії, м. Казань, із братом Анатолієм Редьком...

На 1-й конференці місії «Голос надії», яка відбулася 22 червня 1991 року в м. Луцьку, було зазначено, що від місії працюють 11 євангелізаційних груп, трудяться як на Волині, так і за її межами…

Пригадую перше хрещення в Якутії, у м. Удачний. 22 душі стояли біля невеличкої річечки в білій одежі. Сотні людей прийшли подивитися на незвичне видовище. У повітрі кружляв вертоліт — очевидно, хтось із місцевого начальства цікавився: що на березі відбувається... А під вечір, коли сонце вже зайшло й біла ніч запанувала над тайгою, на невеличкій дачі однієї з сестер відбулася вечеря любові. Кожен приніс із дому що мав: пиріжки, консерви, зелень. Саша Шостак із Ковеля разом зі мною аж надто смакував запашний іван-чай, що пишно цвів о цій порі. Біля нас сидів чоловік однієї з сестер, що прийняла хрещення. Він якось підозріло поглядав навколо, але потім заспокоївся.

Наступного дня ця сестра повідомила брату Саші Головію:

— Після вечері ми прийшли з чоловіком додому, він знімає свій піджак, а в кишені — великий ніж. На мій здивований погляд відповів: «Я вчора йшов з тобою і думав собі: хтозна, що там ті бандери собі придумали. Але нічого, я просто так не дам себе взяти. Ось і приховав ніж, на всяк випадок...»

Ось така вечеря любові вийшла. Це було так недавно й так давно. Ті, хто першим приймав хрещення, сьогодні служать пресвітерами й дияконами в церквах і самі посилають місіонерів на нові місця. Власне, це й була стратегія місії з самого початку праці — відкривати нові церкви, які потім самі змогли б продовжити місіонерську роботу в своїх околицях.

Багато чи мало ми встигли зробити за ці 10 років — об’єктивно оцінить один Господь. Про кожен регіон праці місіонерів можна було б писати дуже й дуже багато. Можливо, у майбутньому з’являться книги про Божих посланців. Багато хто з читачів газети знає їх і молиться за них.

Сьогодні хочу згадати тих, чиї імена майже не бувають на сторінках газети, але це не применшує важливості їхньої праці на ниві Божій. Це люди, які моляться й жертвують на місіонерську працю.

У книзі Господній кожна молитва й кожна пожертвувана копійка відмічена. Щиро дякуємо за співпрацю нашим друзям зі США: брату Віктору Дежнюку з м. Портланд, Андрію Семенюку з м. Сієтл, Аркадію Олешу з м. Колумбус, Віктору Якимову з м. Рочестер і багатьом-багатьом іншим друзям-молитвеникам і жертводавцям за їхню працю, щирість і відданість Господу. Дякуємо служителям «Церкви Христа-Спасителя» м. Луцьк за взаєморозуміння й духовну підтримку, обласній пресвітерській раді Волині і усім, кого згадали й кого не згадали, але кого пам’ятає Господь. Без спільної нашої праці й благословення Божого не було б того, що ми сьогодні називаємо — місія «Голос надії».

Щиро вітаю вас, дорогі співпрацівники місії, із ювілеєм.

Смиренно, зі скромністю звершуймо свою працю, пильнуючи в сірих буднях, а ювілеї та свята самі прийдуть.

«А Богові подяка, Який дав нам перемогу через Господа нашого Ісуса Христа. Отож, брати і сестри мої любі, будьте міцні, непохитні, збагачуйтесь завжди в ділі Господньому, знаючи, що праця ваша не марна перед Господом!» (1Кор:15-58).

Микола Синюк



Додати коментар

Пожертвувати