Страх перед повісткою
Протягом останнього місяця я все частіше чую про страх отримати повістку. Навіть про це недавно написав у соцмережах, де викликав шалену активність коментаторів. І скажу, що побачив страх у чоловіків. Страх логічний, бо отримати повістку й піти у військкомат — це висока ймовірність одразу потрапити на війну, тому перед очима страшні картини з’являються.
Ще більший страх я побачив у матерів і дружин: «Не дай Боже, щоб наш синочок чи чоловік був відправлений на фронт. Інші — нехай, але не мій». І я вже не раз помічав, що коли християни чогось бояться більше, ніж Бога, то вони щось там крутять, вигадують, впадають у різні компроміси із совістю й навіть спокуси зробити гріх. Тож важливо над цим подумати.
Ось хід моїх думок: «А що, якщо я отримаю повістку? А в мене ще двоє синів. Чи боюся я? Так, я боюся. Я розумію, що відбувається на фронті». Але разом із тим, роздумуючи про це, я також думаю і про нашого Господа. Він Бог миру, але Він Бог воєн. Такий само й Христос.
В історії ми бачимо, що Бог використовував війну, коли потрібно було розібратися з насильством, бо світ гріховний і зіпсований, і Бог знає, коли війна неминуча. Так говорить нам Писання. У нашому випадку я собі пояснюю, що війна неминуча, не ми її вибирали, але ми стали жертвою агресивного нападу сусідньої країни росії, яка послала свої окупаційні війська, які вбивають, нищать, плюндрують, ґвалтують і знищують все живе.
Що може бути страшніше за війну? Деякі старі люди, які пам’ятають Другу світову, кажуть: «Нема нічого страшнішого за війну». А я вам скажу, що за війну страшніше зло, яке лютує й нічим і ніким не стримується. Ми стикнулися з цим злом і побачили, яке воно. Тому я переконую себе, що варто дивитися на службу в збройних силах як на те, що біблійно обґрунтовано й допустимо. Господь установлює владу й дає відповідальність нам, що живемо у світі зла, захищати свою землю. І тому християнин повинен дивитися на службу в збройних силах як на акт любові до ближнього.
Звичайно, у нас люди йдуть на війну з різних причин. Найактивніші записалися добровольцями, хтось служив у армії й вважає це своїм покликанням, хтось спадковий військовий, бо в нього тато, дід і прадід були військовими. Але є чимало християн, я до них також належу, які не керуються бажанням воювати, вони не хочуть воювати, не хочуть убивати, але вони свідомі свого обов’язку перед країною. І свідомий християнин зазвичай готовий принести найбільшу жертву — життя. Хоча це й не завжди так.
Через війну ми всі стоїмо перед викликом, бо можемо бути призвані на захист батьківщини. Нема гіршого, ніж коли євангельський християнин вважає, що його релігійні переконання цього не дозволяють і це має робити хтось інший. Не знаю такого богословського вчення, яке забороняє християнину захищати свою сім’ю, родину, себе й свою батьківщину. Знаю, що деякі євангельські віруючі навчилися висмикувати тексти з Писання й доказувати, що це проти війни. Заповідь «Не вбивай» означає не вбивати свого сусіда заради вигоди, не вбивати свого ближнього заради користі, чи з гніву, чи з ненависті, чи заздрості. Коли християнин під час війни йде на службу, він тим самим виказує найбільшу Христову любов до ближнього, бо, захищаючи країну у військовий час, він має можливість продемонструвати цю любов.
Хотів би, щоб чоловіки нашої церкви, хоч і маючи страх, як маю і я, мали мужність приймати виклики, не ховатися, не боятися повісток. Отримав повістку — пішов у військкомат. Звичайно, це може мати свої наслідки.
Постійно згадую 11 розділ Послання до євреїв, де згадується про мужів віри. Про Авраама, який 318 навчених людей повів на війну, щоб звільнити свого родича. Про Мойсея, який воював з амаликом, мідіянами, амореями. Гедеон, Євтах, Барак, Давид… А Самуїл, який був таким собі військовим капеланом, без якого військо не йшло на битву. І тут ми читаємо про цих мужів, які «вірою царства побивали, правду чинили, одержували обітниці, пащі левам загороджували, силу огненну гасили, утікали від вістря меча, зміцнялись від слабости, хоробрі були на війні, обертали в розтіч полки чужоземців». Це поставлено нам у приклад.
Тому, відчуваючи страх, я шукаю розради в Писанні. А якщо ми й не будемо призвані, якщо не доведеться служити у війську під час війни, ми, як віруючі люди, не можемо лишитися осторонь і робити вигляд, що це не наша війна. Це наша війна! Тому ми можемо свідомо обирати служіння капелана та йти служити. Можемо свідомо долучатися до команд, які допомагають: хтось робить окопні свічки, хтось плете сітку, хтось збирає продукти й відвозить на фронт, хтось донатить на амуніцію для солдатів.
Ми з вами є сіллю і світлом для суспільства. І якщо ти умудряєшся прожити цей час так, ніби це тебе не стосується, то ти фальшивий християнин. Ти не знаєш, що Господь нас посилає в епіцентр лиха, щоб стати відповіддю на потреби людей, щоби бути благословенням, щоби бути тими, хто, молячись про мир і перемогу, своїми вчинками, своєю турботою про ближніх і ділами її наближає.