Прохідний двір

30.04.2023
0
616

Жила собі звичайна родина у звичайному селі, у звичайній сільській хаті. Ця звичайна селянська родина мала свій хлів, свій льох, свій город, свій сад, своє подвір’я, огороджене частоколом. Жила собі, господарювала, біди й горя не знала.

Але біда не спить, вона підстерігає простих і непростих людей завжди, чекає  зачіпки, щоб заявитися в гості. І не просто так, а з претензіями. Тож дочекалася — і прийшла до нашої звичайної родини: «Вітайте, я ваша родичка». Прийшла разом із невісткою.

А невісточка була з незвичайної сім’ї — із сім’ї особливих поціновувачів зеленого змія. Горілка, вино були їхнім захопленням. Тож якось вони навідалися в гості до своїх сватів із пляшкою міцного напою: «Зустрічайте нас, шановні родичі». А свати, як люди гостинні та добрі господарі, накрили стіл різними наїдками. І почалася гучна гостина з побажаннями за чаркою, піснями й танцями. А потім і вдруге прийшли, і втретє. І вже й не самі, а зі своїми друзями-пияками. Як же не прийти? Приймають, пригощають, може, щось їм і не подобається, але мовчать. Правда, пробували не мовчати, то ті присоромили: «Ай-ай-ай, хіба так можна? Ми ж родина, ми з добром, щоб разом порадіти». Тож із часом дім добрих господарів став місцем п’яних бенкетів. Приходили вже всі, хто не лінувався. Хвіртка не зачинялася, і двері в хаті також.

Звичайно, що біда була разом із ними. Тож помаленьку звичайна родина стала незвичайною. Полюбив зеленого змія син, а потім господиня, та й господар був не проти розважити його. А де змій — там безлад. Город став зростати, сад всіявся бузиною. Хата, хлів, льох, огорожа стали валитися. Але біда на цьому не заспокоїлася. Син із невісткою так спилися, що зрештою їх позбавили батьківських прав, а їхніх дітей забрали органи опіки. А потім і самі господарі повмирали разом із синочком, віддали, як в народі кажуть, Богу душу.

А до того часу огорожа з частоколу згнила повністю, ніби її й не було.

А біді ще мало. «Гей-гей, людоньки! — гукає вона. — Хазяїв немає, огорожі немає. Це вже нічиє, робіть тут, що хочете».

Тож стало колись хазяйське подвір’я прохідним двором. Спочатку бігали собаки туди-сюди, сусідські кури греблися, де хотіли. А потім самі сусіди знайшли тут дорогу навпрошки: подвір’я, сад, город — і ти вже на іншій вулиці. А за сусідами всі, хто хотів. Комусь треба цеглина чи шиферина, чи дошка — он там нічийні хата, хлів, льох. Двір прохідний, без огорожі. Чого б не взяти? І брали. У когось назбиралося на подвір’ї багато сміття: «А навіщо його кудись далеко везти? Он там двір без огорожі, прохідний — можна туди». І за кілька років у хаті грубки, печі, дверей, вікон не стало, хліва не стало, шиї в погребі не стало. Сам льох, сад засипали сміттям. От що значить — немає огорожі, прохідний двір.

Але ж не вічно бути господарству нічийним. Заявився новий власник. Хоч хати ще нема, а межі маєтку треба означити — без огорожі ніяк. І поставив. Але важко прохідному двору стати непрохідним. Фіртка не закривалася — постійно люди йшли туди та сюди. А коли закрилася, то перелазили через огорожу.  «Нащо ви це робите?» — запитав господар одного з таких. І почув: «Тут завжди була стежка. Я ходив сюдою і буду ходити». А інший сусід став вимагати в хазяїна виділити спеціальну смужку його землі для стежки через подвір’я, сад і город, бо ж так йому зручно. Ще й навіть став закликати до його совісті, а зрештою поскаржився на нього голові села. От що значить — звикнути до прохідного двора. Бо це ж так зручно, так вигідно всім, але тільки не для господаря…

Так і з нашою душею, з нашою особистістю. Дозволь комусь стати своїм «родичем». Пусти його в дім своїх переконань, у сад своїх почуттів і мрій із пляшкою власного зілля, — то похвалить тебе, обніме, ще й напоїть дурманом зі своєї пляшечки. Не будеш заперечувати йому, не проганятимеш його — і він стане хазяйнувати в тебе, як у себе вдома. Ще й приведе із собою своїх друзів — усіляких демонів зі своїми грішками. Вони всі твої будівлі, усі твої огорожі розвалять — і стане твоя душа прохідним двором, а ти — безвольною знеособленою істотною, яку використовуватимуть, як їм буде до вподоби. Станеш їхньою власністю. Завжди будеш їм винен і у всьому зобов’язаним.

А коли задумаєш огородитися, ой, не просто буде вигнати непрошеного родича з його друзями. Вони лізтимуть до тебе через огорожу з претензіями на своє право, бо ж їм ти сам колись це дозволив. Ти став їхнім. Став зручним і вигідним. А відмовитися від такої зручної та вигідної власності не хочеться.

Але огородися. Постав огорожу навколо своєї душі, своєї віри, своєї особистості в Господі Ісусі Христі. «Тільки будь дуже сильний та відважний...»

Василь Мартинюк

 



Додати коментар

Пожертвувати