Пробачення: паролі, гординя і терпіння

Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать (Як. 4:6)

Моя дочка Лариса прийшла до мене, коли я сидів за столом у дуже завантажений робочий день. Я був під тиском того, що наближався крайній термін одного з проектів служіння.

— Тату! Тату! Ти мусиш допомогти мені з реєстрацією в коледж! — сказала вона відчайдушно, немов би це був кінець світу (так можуть лише підлітки). Це був її випускний рік у середній школі, й вона готувалася до навчання в коледжі з наступної осені.

Я неохоче зупинив свою роботу і запитав її, в чому проблема.

— Мій пароль доступу для онлайн-реєстрації в коледж не працює! — у розпачі промовила вона.

Зазвичай моя дочка дуже добре вправлялася з комп’ютером, відтак я здивувався, в чому ж може бути проблема. Ми спробували пароль і, справді, — він не працював.

— Чи не давав тобі коледж інших паролів доступу? — запитав я її.

— Авжеж, є ще один! — відповіла вона. — Піду принесу!

«Чудово, — подумав я. — Проблему вирішено. Я зможу повернутися до своєї роботи».

Цей пароль доступу також не працював. Тож моєму терпінню приходив кінець.

— Ларисо, має бути інший пароль, який вони дали тобі для реєстрації на цьому сайті! Де він? — у цю мить мій голос значно підвищився, аж до крику.

— Тату! Я не знаю! Мені не давали ніякого іншого паролю! — тепер вже з плачем, відповіла вона.

— Мусить бути інший пароль! Чому в тебе його немає? Вони мали б тобі його дати. У мене немає часу на це! — мого терпіння вже давно як і не бувало!

Тупаючи сходами, Лариса побігла нагору. Грюкнувши дверима своєї спальні, вона закрилась, страждаючи від болю і гніву.

Я сів у своє офісне крісло також сердитим. «Що ж сталось? — запитав я себе. — Чому це так швидко призвело до гарячої суперечки?».

Змішані почуття накрили мене: гнів, роздратування, смуток від того, що посперечався зі своєю милою донечкою, і почуття вини. У своєму серці я чув спокійний, тихий голос, який говорив до мене: «Піднімися нагору й попроси пробачення за свій гнів і роздратування».

Частина мене пручалася. Найімовірніше це була чоловіча гордість. «Я батько, то їй потрібно зійти вниз і вибачитися переді мною!» — говорив гордий чоловічий голос. Проте голос мого сумління був наполегливим. «Піднімись нагору й попроси в неї прощення. Так буде правильно».

Якийсь час я продовжував сидіти, але знав, що повинен піти нагору. Цю ситуацію потрібно було вирішувати.

Неохоче піднявся сходами нагору й постукав у двері Ларисиної спальні. Я колись читав, що Біллі Грем ніколи не вривався до своїх дітей, але завжди шанобливо ставився до їхньої приватності й стукав у двері. Я вважав це дуже достойним і запозичив цю практику в стосунках з усіма своїми дітьми.

Лариса не відповідала. Я постукав ще раз. І тоді почув саркастичний голос своєї засмученої дочки: «Що?».

— Тато піднявся нагору попросити в тебе прощення, — сказав я своїм найпокірнішим голосом.

— Тату! — вигукнула Лариса, поспішаючи відчинити двері й обхопити мою шию. Вона так швидко й легко пробачила мені.

Багато татів відмовляються просити пробачення у своїх дітей, навіть коли знають, що не праві. Вони вважають, що, просячи пробачення, втрачають повагу в очах своєї дитини. Насправді ж істиною є зовсім протилежне: дитину вражає те, що особа, яка має владу й авторитет, може визнати помилку чи неправильну поведінку. Коли ми, батьки, голови своїх домів, просимо прощення у своїх дітей — це стає для них дітей справжнім уроком на тему смирення й особистої відповідальності за неправильні слова й дії. Така поведінка є ознакою зрілості нашого управління в сім’ї.

Тати, найкращі уроки, яким ми можемо навчити своїх дітей, — це уроки власного життя. Ми повинні своїм прикладом демонструвати перед ними цінності й принципи, які ми хочемо, щоб вони наслідували. Діти не забудуть цих потужних уроків, а такі моменти справлять на них позитивне враження й запам’ятаються на роки.

Коли ми з Ларисою повернулися до комп’ютера, я виявив, що на інтернет-сторінці коледжу був третій пароль, якого їй не надали тому, що його потрібно було замовити онлайн. Проблема вирішена! Просто потрібно було трохи більше терпіння з мого боку.

Декілька місяців потому Лариса описала цей випадок у шкільному письмовому завданні з англійської мови: «Незважаючи на те, що мій батько не досконалий, він завжди просить пробачення, коли знає, що неправий. Цю чудову рису я люблю в ньому найбільше! У мене найкращий тато!».

Джордж Давидюк, з книги «У домі мого батька»

4 червня 2023 року у церкві «Спасіння» с. Підгайці відбулася презентація книги Джорджа Давидюка «У домі мого Батька». Організатори події — Департамент освіти УЦХВЄ та церква «Спасіння». Книга написана англійською мовою і перекладена на українську пастором зі Львова Тарасом Калівошком. Вона містить біблійні поради для батьків і має за мету проілюструвати потужний вплив кожного тата на родину. Автор ділиться спогадами про дитинство, взаємини зі своїм батьком, а також про побудову стосунків із власними дітьми, передає сміх і сльози, обійми і потрясіння, які довелося пережити.

Про автора:
Джордж Давидюк – пастор-євангеліст, всесвітньовідомий проповідник, Генеральний пресвітер Національного Слов’янського Дистрикту у Генеральній Раді Асамблей Божих.
Народився та виріс у США в родині українських емігрантів і зберіг національну мову своїх батьків. Відвідав Україну вже понад 100 разів.
З 16-річного віку разом із вокальною групою протягом 12 років здійснював євангелізаційні поїздки Північною Америкою та Європою. Гуртом записано 22 альбоми та численні музичні відео.
Джоржд Давидюк несе транснаціональне міжденомінаційне служіння у співпраці з різними євангельськими церквами. Брав участь як перекладач під час найбільших місій Лоуела Лундстрема, Лорена Каннінгема, Рейнхарда Боннке, Девіда Йонгі Чо, Франкліна Грема.
Нині продовжує записувати духовну музику, здійснює євангелізаційні поїздки до України, викладає студентам у біблійних школах та місіях по всьому світу.
Разом із дружиною Есті виховали трьох дітей.

Замовити книгу «У домі мого Батька» можна за формою на сайті Департаменту освіти УЦХВЄ.

Запис трансляції презентації можна переглянути на YouTube-каналі церкви «Спасіння»: