Кенія: туристичні нотатки місіонера

30.07.2018
0
123

Місіонер місії «Голос надії» Валентин Ярошенко відвідав українських місіонерів, зокрема Володимира та Вікторію Ярошенків, у Кенії з метою допомогти їм у служінні та ознайомитися з обставинами праці в цій африканській країні.

Переліт в Катар, три години очікування на пересадку — і ось ми в Кенії. Мене зустрічають місцеві місіонери — Володимир та Віка.

День 1

У Найробі на вулицях багато людей, багато бруду й сміття, усе якесь коричневе, кажуть, що це від того, що ґрунт дуже глинистий. Їздять автівками по лівій стороні хто як потрапить, правил, мабуть, немає. Хоча є: якщо в тебе велике авто — ти головний. 8-ма година вечора, а на вулиці темінь, виявляється тут світає о 7-й ранку, а ніч приходить о 7-й вечора, довгих затяжних світанків та заходів немає.

Найробі — це якоюсь мірою місто контрастів: сміття, не підметені вулиці, стихійні риночки прямо на обочинах і багато людської суєти, а з іншого боку — будуються нові висотки західного зразка, шикарні торгівельні центри, є  й чимало інших ознак багатства. Проїжджаємо багато церков, назви різні, як і приміщення — десь пишна будівля, а десь звичайний гараж, але чимало вивісок; у супермаркетах можна часто почути християнську музику й придбати книги популярних християнських авторів. Незвично багато колючої проволоки та загорожі під напругою навколо будинків та дворів — кримінальна ситуація висока; і це при тому, що понад 40% населення — протестанти.

Їдемо в автобусі до 4-ї ранку. Всю дорогу на телеекрані показують християнські відео а-ля 1990-ті, але з африканським колоритом. Усі пісні на один мотив, один ритм; постійно показують якогось однорукого співака, він постійно підстрибує і виспівує.

Кенія

День 2

О 4-й ранку прибуваємо в Кітале. Тут в орендованому домі живуть місіонери. Знайомимося: Віталій (з Києва) і його вагітна дружина Юля (з Тернополя), Василь (з Рівненщини), Таня (з Рівненщини), Оксана (зі США). Приймаю душ, збираємо речі, забираємо місіонерів і їдемо на двох авто до озера Барінго за 200 км, там буде дводенний відпочинок та навчання. Невеличкі села й містечка, рівна дорога, вздовж дороги якісь бараки й кривуваті дерев’яні кіоски, ростуть банани, а на дорогах бігають кози. Приїжджаємо на базу відпочинку на березі озера, неподалік лежить крокодил, літають різноманітні птахи. Тут навчаємося. Ввечері шукаємо бегемотів — не знаходимо, але всю ніч вони біля нашого будинку хрюкають і щось жують.

День 3

Зранку по нашому подвір’ї бігають мавпочки. О 7-й ранку всі сідаємо в один човен — і подорожуємо по озеру та островах на ньому. По дорозі годуємо орла. Підпливли до одного берега й прогнали крокодила в озеро. На острові натрапляємо на жирафів, страусів, бородавочника, великі термітники до 4 метрів. Якісь птахи на деревах сушать крила, вони пірнають під воду й ловлять рибу. Повертаємося назад і біля нашого берега бачимо бегемотів.

День 4

В Кітале знайомлюся з роботою місцевої команди. У них тут дім молитви, який відвідують близько 100 людей, приміщення недільної школи з класами. Крім того, є центр Embrace, де вони працюють з вуличними дітьми. Після обіду я маю викласти тему на молодіжному служінні. У залі близько 40 підлітків та молоді. Я говорю українською, а мене перекладають на англійську, а потім — на суахілі. На ніч з сім’єю Володимира та Оксаною зі США виїжджаємо в Керіо, Туркана.

Кенія

День 5

Ранок. Можна оглянути місцевість. Це пустеля з невеличкими кущиками й поодинокими деревами акації; вдалині видніються пальми, там висохле русло річки. Володя, Віка та двоє дітей живуть в нюмбі. Це невеличка кругла хатина діаметром 5 м, зроблена з глини й накрита пальмовим листям. Село розкидане по місцевості, нараховує десь чоловік 500 дорослих і багато дітей. Будівлі — переважно нюмби з глини або з пальмового листя. Подекуди трапляються й непогані будинки, але це або якісь держбудівлі, або центр закупівлі риби чи таврування тварин. Один дім схожий на європейський, виявляється, це дім міністра води в Туркана (є в них таке міністерство). Єдине джерело води для турканців — яма на дні висохлого русла річки. Воду тут носять в каністрах у руках або на голові, причому лише діти й жінки. Місцеві жінки носять до 50 кілограмів на голові. Чоловіки в основному сидять і спілкуються. Кожен із них має з собою три речі: посох, паличку для чищення зубів і невеличкий стілець для сидіння; у них це як косметичка в жінок. Чоловіки вария (традиційні туркана), часто носять смішні капелюшки з пір’ям, великі сережки у вухах і строкаті покривала. Жінки менше «моднічають». Мода — річ відносна.

Сьогодні неділя, а значить йдемо в місцеву церкву. На території церкви прямо на дворі під деревом заняття недільної школи: на піску сидить близько 20 дітей і вчитель щось їм розповідає. Приміщення церкви просте: дерев’яні стовпи, стіни між ними з пальмового листя, кривий дах із шиферу. Дверей і вікон немає, натомість є два проходи, а через листя пальми і так все просвічується. У залі стоять старі пластикові стільці й дерев’яні лавки; діти сидять попереду на піску. Служіння з відповідним африканським колоритом — виступи дітей, молоді й мам супроводжуються рухами й співами. Нас запрошують відрекомендуватися й сказати кілька слів. Пастор проповідує на суахілі, а його перекладають на туркана. Апаратура настільки голосно кричить, що перекладача годі почути, але пастор щось говорить щодо жінки й алкоголю.

День 7

Зранку навчання для місіонерів. Потім вантажимо автомобіль і їдемо з Володею у справах служіння. Місіонери підтримують продуктами сім’ї вдів в Керіо та навколишніх селах. Ми їдемо в село Накуріо, там місцевий пастор чекає нас і вдови з дітьми теж. Тут все виглядає ще колоритніше — жінки в яскравому одязі (строкаті покривала), багато ланцюжків, широкі намиста, пірсинг у вухах, на лиці й спинах нарізи. Залишаємо тут кілька мішків бобів та каністр із олією. Подібну операцію повторюємо ще в одному селі. Тепер їдемо в біблійну семінарію села Натідао. Семінарія виглядає ще «краще» ніж церква в Керіо. Це ангар з пальмового листя та дерев’яних стійок. Тут вже зібралося чоловік 15. Володя закликає всіх до молитви, потім вони щось довго разом вирішують і вкінці співають пісню й моляться. Як я потім дізнався, вирішувалося питання створення школи для пасторів, багато з яких не вміють читати й писати.

Кенія

День 8

Зранку — в Лодвар. Лодвар — це щось подібне на обласний центр Туркана, невеличке містечко тисяч на 28. Воно навіть на вигляд бідніше від свого «колеги» Кітале, а ціни вищі, оскільки основні продукти сюди привозять із Кітале. До речі, тут дуже цікаві назви. Наприклад, невеличкий, м’яко кажучи, страшненького вигляду магазин має назву «BOUTIQUE». Назви готелів теж тішать — «HILTON», «FOUR SEASONS», ще малюють 4 чи 5 зірок, а по суті це вагончик чи якась халабуда край дороги. У місті багато вивісок з назвами церков і християнських організацій, а за містом видніється гора зі статуєю Христа. Цікаво, що на автівках теж багато християнських написів і наліпок: «БОГ СИЛЬНИЙ», «ДЛЯ БОГА НЕМАЄ НІЧОГО НЕМОЖЛИВОГО», «ЩЕ ОДИН БОЖИЙ», місця з Писання й просто зображення Христа чи якихось християнських символів; один раз правда бачив авто з написом «АЛЛАХ АКБАР».

День 9

Їдемо з Володею добудовувати церкву в одному з сусідніх сіл. На території села я не помічаю ні нюмб, ні людей, просто якась пустеля. Володя показує мені на якісь кілька халуп вдалині, значить, це справді якесь поселення. Зате приміщення церкви видно здалеку. Це скоріше ангар: 10 металевих зацементованих стовпів, на них 5 ферм, які наполовину накриті металевим профілем. Неподалік стоїть кухня — сплетена з пальмового листя нюмба, 3 метри в діаметрі; зверху вона нагадує великий гарбуз. Наше завдання — накрити приміщення церкви.

День 12

Знову неділя, а значить — в церкву. На цей раз ми з Володею та Калістом, місцевим місіонером, що живе в них, рушили в поселення Натідао в місцеву церкву. Служіння проходить в «приміщенні» біблійної семінарії, у якій ми були кількома днями раніше. Служіння специфічне — з притопуванням та приплескуванням, один заспівує, а потім усі разом повторюють. З музичних інструментів — лише барабан з козячої шкіри, який висить на плечі то в одного, то в іншого «музиканта». Спів тут займає напевно 75% часу. Служіння веде молодий хлопчина років до 20, він періодично заглядає в зошит, де записана програма, і оголошує, що має бути — спів, проповідь чи свідчення. Проповідує один хлопчина, видно, що читає він дуже погано. Час свідчень. На «сцену» по одному виходять кілька людей і розповідають, як Бог їм допомагає: старенький дідусь каже, що дружина померла і він живе сам з двома козами, але дякує Богові за допомогу. Одна жінка розповідає, що народила мертву дитину й просто поклала її, бо не хотіла ховати, але вже до вечора дитина ожила. Після кожного свідчення всі разом співають. Потім жертвують для церкви — попереду стоїть плетена корзина, і ті, хто бажає, туди кидають свої фінанси. Знову пісня, і мене просять проповідувати. Проповідую українською, Володя перекладає на суахілі, а Каліст — на мову Туркана.

Кенія

День 17

До Володимира та Віки прийшов якийсь місцевий п’яничка, просить грошей. Грошей, звісно, не дали, бо він до того ж ще й був «під градусом». Міцні напої тут не проблема, варять їх із мкомо (пальмові горіхи), з дріжджів і навіть із брудних ганчірок. Грошей і продуктів нібито немає, а от випити чомусь є і що, і за що.

День 18

Віка проводить заняття для дітей (по суботах — для молодших, а по неділях — для старших), прийшло близько 30 дітей. Віка говорить на суахілі, а місцева дівчинка Агірі перекладає на мову туркана. Взагалі в Кенії дві мови: суахілі та англійська, але тут в провінції Туркана майже всі розмовляють лише на туркана.

День 19

Неділя, а значить йдемо в церкву. На цей раз ми їдемо в Лодвар. Служіння типове для африканських міст — так само багато співають і голосна музика. Проповідує жінка на суахілі, а перекладає брат на туркана. Приміщення вже міське: бетонні стіни, підлога, дах накритий металом. У залі чоловік 60, більшість жінок. Ввечері у Володимира в гостях єпископ Бенсон. У цьому районі в нього близько 40 церков, і він саме провідує їх. Запитую, чому немає служіння Причастя в місцевих церквах і рідко проводиться хрещення. Каже, що така проблема є через слабке навчання людей у церквах, але цю проблему намагаються вирішити, навчаючи пасторів, більшість з яких не мають навіть уявлення про доктрини віри, а деякі не вміють навіть читати.

День 22

На прощання з Туркана їдемо ще раз оглянути місцевість. Усі села приблизно однакові: без централізованих комунікацій, без вулиць і номерів будинків, пошта сюди теж не доходить. У деяких, правда, є вода: пробита свердловина, з якої ручним насосом або електронасосом на сонячних батареях люди набирають собі воду в каністри. Найбільш цивілізовані будівлі — це школи, іноді трапляються клініки, на зразок наших фельдшерських пунктів, а переважна більшість домів — це нюмби, заможні живуть у трішки більших. Сплять зазвичай на вулиці, прямо на землі, постеливши килимок із пальмового листя (до речі, бачив, як його роблять в одному селі) і накрившись якимось рядном. Ходять в основному босі, їжа — боби й угалі (такий собі коржик з кукурудзяної муки).

Кенія

День 25

Повернення. Довгих сім годин блукання по аеропорту в Катарі, хай навіть і шикарному, багато задоволення не дають — ніч все-таки. До речі, в аеропорту є багато молитовних кімнат, правда, для мусульман. Півгодинний сон у кріслах — і о 6:40 виліт у Київ.

Валентин Ярошенко



Додати коментар

Пожертвувати