Любов Кобяко. Слово, яке воскресло
У кожного бувають моменти, коли здається, що все втрачено, і невідомо, що робити далі. Життєві труднощі, втрати приводять нас до смутку й відчаю. Приблизно так почувалися послідовники Христа, коли Його розіп’яли. Та воскресіння Христа нагадує нам, що не варто втрачати надію, адже Бог сильніший за будь-які оставини. Яскравий приклад цього — життя Любові Ігнатівни Кобяко.
Любов Ігнатівна народилася 3 липня 1898 в селищі Родашковичі, що на території сучасної Білорусі. Зростаючи в заможній сім’ї, вона отримала педагогічну освіту і працювала шкільним учителем. Ще в молоді роки Любов познайомилася з євангельськими християнами і, відвідавши богослужіння, сама стала ревною християнкою, яка прагнула служити Богу. Сім’я її в цьому не підтримала. А наречений, офіцер польської армії, розірвав із нею стосунки. Хоча рідня відвернулися від дівчини, вона твердо трималася віри в Бога.
Невдовзі священнослужителі церкви, зважаючи на проблему зростання сирітства, запропонували Любові стати завідуючою і вихователем дитячого будинку. Після довгих вагань жінка зрозуміла, що це саме те, до чого веде її Господь, і прийняла пропозицію. Спочатку сиротинець для дівчат розташовувався в Барановичах, але потім він переїхав до м. Ківерці, де клімат і побутові умови були сприятливішими.
Першочергове завдання Любові полягало в тому, щоб відмити, нагодувати, одягнути і потішити дітей. А потім — виховати їх в християнському дусі, навчаючи грамоті, рукоділлю, домогосподарству. Про своїх вихованок Любов Ігнатівна говорила: «Зовнішньо і внутрішньо вони дивно змінилися. Шляхом пригнічення злих і всілякого заохочення добрих паростків Господь допоміг нам змінити їхній характер і виправити погані звички. Подяка Богу, що підкріпляв нас, часом виснажених, в цій праці».
Дівчатка, кількість яких зросла до 14 осіб, були задоволені і щасливі: нарешті їхні поневіряння скінчилися і вони знайшли тих, хто піклувався про їхні потреби — «маму Любу» та Небесного Батька. Але щастя тривало недовго…
У 1939 році, після встановлення Радянської влади, будинок сиріт був зачинений, майно конфісковане, а дітей розвезли по державних закладах в різні кінці Союзу. Їх усіх розділили, навіть двох рідних сестер, щоб «релігійний дурман» швидше вивітрився із їхніх голів. Усіх дівчаток надалі виховували в дусі комунізму і безбожності, вони пройшовши шлях від жовтенят до членів комсомолу. А «мама Люба», що залишилася в самотності, не переставала молитися за кожну з них. Молилася і вірила, що насіння Божого Слова, яке було посіяне в дитячі душі, проросте і принесе плід...
І чудо справді сталося! У 60-ті роки минулого століття, коли Любов Ігнатівна продовжувала молитися за своїх вихованок, щось дивне стало відбуватися в різних куточках Радянського Союзу. Дорослі жінки приходили в євангельські церкви і з молитвою покаяння наверталися до Бога. Вони розповідали про своє дитинство, про сирітський дім, про «маму Любу». Чутка пішов по церквах і так вони знайшли одна одну, а потім і Любов Ігнатівну, яка знайшла своїх уже дорослих дівчат віруючими в Бога.
Любов Ігнатівна Кобяко померла влітку 1978 року в Ялті. Вона не влаштовувала свого життя, не виходила заміж, власних дітей не мала. Але мала 14 дівчат, які називали її своєю мамою, яка привела їх до Господа.
Коли здається що все втрачено, тримаймося у молитві за Божу руку. Довіряймося Тому, Який все тримає у Своїх руках.