Календар війни

09.04.2022
0
162

Звикаєш. До всього можна звикнути, навіть до пронизливого звуку сирени повітряної тривоги. Вимикаєш і продовжуєш листати сторінки повідомлень.

Втомлюєшся. Навіть на прості запитання «Як ти?» Навіть від друзів і тих, хто тобі щиро співчуває. Коли немає сили відповісти, як воно насправді, тоді пишеш — все добре.

Сумуєш. Чи то під впливом новин і тисяч фото людських трагедій перестаєш відчувати людський біль. Стаєш звичайним статистом.

Живеш. Життя змінилося. Живеш сьогоднішнім днем. Ні мрій, ні планів. Одне тільки в думках: коли все це скінчиться? Чи вдасться все повернути на своє місце? І сам собі відповідаєш: так як було, вже не буде. І сам себе підбадьорюєш: буде краще!

Турбуєшся. Коли лунають вибухи снарядів, і ти фізично на собі відчуваєш вибухову хвилю, тоді ти схоплюєшся, біжиш в кімнату до дітей і холоднокровно починаєш роздавати команди. Одягнутися, відійти від вікна, сісти біля стіни, взяти телефон.

Віриш. Що скоро настане час і ми знову всією родиною сядемо за одним столом, чи то весільним, чи то ювілейним. І будуть квіти, і будуть обійми, і радість, що ми пережили війну. Віриш?

Молишся — більше і частіше. Сумарно, довжина і частота молитов збільшилась у три-чотири рази. І це один із багатьох здобутків, від яких отримуєш задоволення. Молишся за дітей, за рідних, за тих, хто в окопах, за волонтерів, за президента. Іншими словами — але і за іншого президента також!

Змінюєшся. В дзеркалі поки що змін не видно. А в поведінці починаєш помічати, що стаєш більш стриманим, розважливим, поміркованим...

Радієш. Як ніколи до того. Радієш, коли ранок почався без сирени, без вибухів, день пройшов без втрат військових і жертв цивільних. Радієш, коли доня притискається до твого чола і каже: «Як добре що ми разом!»

Плачеш. По справжньому. Тому що болить. Тому що розумієш масштаби катастрофи і не можеш нічим зарадити. А масштаби розрухи колосальні. І не стільки фінансові і матеріальні, скільки соціальні. Мільйони людей зірвані з нажитих місць — робота, служіння, дім... Зруйновані сім’ї, стосунки, зв’язки, які відновити буде найважче.

Пригадуєш. Ніколи не вірив, що побачу у своєму житті війну. Коли покійна бабуся шваґра казала, що хлопчики народжуються — до війни, не вірив. Коли у військовому квитку поставили відмітку «Придатний у військовий час», не вірив. Коли служби розвідки оголосили, що через 24-48 годин може відбутися повномасштабне вторгнення, не вірив…

Юрій Троць

20 березня 2022



Додати коментар

Пожертвувати