Добре сумління
Є багато визначень поняттю «сумління», які ми можемо знайти у різних словниках. Зокрема його визначають і як «моральні принципи, погляди, переконання; совість», і як «внутрішній контролер», і як «голос Бога в людині», який вказує, що таке добро, що таке зло. Іншим більше до вподоби «внутрішній суддя», який стежить за нашими думками, намірами та вчинками, дає їм моральну оцінку та схиляє нас щось робити чи не робити або ж докоряє нам, якщо ми щось вчинили, не послухавшись його. Так визначити «сумління» дає право апостол Павло фразою: «Говорю ж не про власне сумління, але іншого, чого б моя воля судилась сумлінням чужим?» (1Кор.10:29). Тобто сумління чуже чи наше — судить. До того ж судить дуже суворо. Дехто навіть не може спати. А декому стає дуже соромно, як отим книжникам та фарисеям, які привели грішну жінку до Ісуса Христа, щоб Його випробувати. Бо вони, «сумлінням докорені, стали один по одному виходити, почавши з найстарших та аж до останніх» (Ів.8:9).
Поняття «сумління» стосується тільки людей. Совісними чи безсовісними бувають лише люди. Хоча вони можуть опуститися до скотського стану, нехтуючи докорами совісті. Крім того, кожна людина має власне сумління, як це ми можемо зрозуміти з Другого послання апостола Павла до коринтян: «...ми відреклися тайного сорому, не ходячи в хитрості та не перекручуючи Божого Слова, але з’явленням правди доручуємо себе кожному сумлінню людському перед Богом» (2Кор.4:2).
У Новому Заповіті (переклад Івана Огієнка) слово «сумління» вжито доволі часто — 29 разів. Згідно з його авторами є добре сумління, невинне сумління, чисте сумління, недуже / слабе сумління, спалене сумління, занечищене сумління, лукаве сумління. Добре, невинне, чисте сумління — це еталон сумління, воно притаманне побожним людям, чесним, справедливим, невинним, що мають віру, побудовану на Євангелії. Про це сумління треба дбати. Апостол Павло, боронячись перед намісником Лісієм, каже: «І я пильно дбаю про те, щоб завсіди мати сумління невинне, щодо Бога й людей» (Дії 24:16). А апостол Петро закликає: «Майте добре сумління, щоб тим, за що вас обмовляють, немов би злочинців, були посоромлені лихословники вашого поводження в Христі» (1Петр.3:16).
Зауважимо, що добре сумління і віра тісно пов’язані. Коли апостол Павло наказує Тимофієві провадити «добру війну», то вказує, як це робити, а саме: «маючи віру та добре сумління». Чому це важливо? Бо доброго сумління «дехто відкинулися та й розбилися в вірі» (1Тим.1:19). Тож, не ідучи за сумлінням, нехтуючи ним, відкидаючи його, обов’язково зневіришся, як Гіменей та Олександр, і станеш богохульником, як і вони (див. 1Тим.1:20).
Слабке, недуже сумління мають люди не утвердженні у вірі, не стабільні у своїх переконаннях, які мають кумирів і намагаються їх наслідувати. Таких легко переконати, збити з дороги. Про таких говорить апостол Павло в листі до коринтян: «Коли бо хто бачить тебе, маючого знання, як ти в ідольській божниці сидиш за столом, чи ж сумління його, бувши слабе, не буде спонукане їсти ідольські жертви?.. Грішачи так проти братів та вражаючи їхнє слабе сумління, ви проти Христа грішите» (1Кор.8:10,12). Така логіка поведінки людей зі слабим сумлінням. Вони бачать, що хтось із братів, на їхній розсуд духовних, робить щось не дуже їм зрозуміле, а то й невідповідне Біблії, і думають: якщо він це робить, якщо йому це можна, то чому я не можу цього робити? І грішать. Вони прив’язуються до авторитетів, дехто намагається їх наслідувати. Тому не варто дивуватися, що відомі проповідники і навіть служителі, коли падають у гріх, мають велику кількість заступників. Переважна більшість із них мають слабе сумління та відверто грішать.
Християни зі слабим сумлінням часто його ще й занечищують. А вся причина в недостатньому пізнанні Господа, у невмінні розрізнити, що святе, а що грішне. Про це й говорить апостол Павло: «Та не всі таке мають знання, бо деякі мають призвичаєння до ідола й досі, і їдять, як ідольську жертву, і їхнє сумління, бувши недуже, споганюється» (1Кор 8:7). Тобто сумління починає потребувати цих жертв, щоб догоджати ідолам. І мовчить там, де мало б говорити. Відомо, що ідольське поклоніння супроводжувалося тілесною розпустою — зносинами, об’їданням, пиятикою. Це ж саме можуть робити люди із занечищеним сумлінням. Якщо ж цей процес не зупинити покаянням, заглибленням у Боже Слово, в істину, щирою молитвою, то така особа потрапить в число невірних, про яких каже апостол Павло: «...для занечищених та для невірних не чисте ніщо, але занечистилися і розум їхній, і сумління.» (Тит 1:15).
Щодо спаленого сумління процитуємо апостола Павла: «А Дух ясно говорить, що від віри відступляться дехто в останні часи, ті, хто слухає духів підступних і наук демонів, хто в лицемірстві говорить неправду, і спалив сумління своє...» (1Тим.4:1-2). Отже, у кого спалене сумління? У лицемірів і неправдомовців. А для чого люди лицемірять і говорять неправду? Щоб мати користь. Тобто всяким корисливцям, які інших використовують ради будь-якої вигоди, комусь не доплачують, когось обманюють, можна поставити діагноз — спалена совість. У цьому контексті згадується суддя неправедний, який Бога не боявся і людей не соромився. Він не заступався за вдову, бо це було йому не вигідно. А що її позов був справедливий — то це не мало значення. Звичайний корупціонер. Важко уявити, як багато навколо нас людей зі спаленою совістю. Особливо там, де пахне грошима. Зрештою, кожному траплявся цей типаж. Він буде вас відкрито зневажати, коли з вас нічого взяти. А як раптом щось буде потрібно, то поводитиметься, ніби й нічого не робив, навіть попросить пробачення, якщо вважатиме, що це допоможе йому добитися свого. Якщо ж вдасться отримати бажане, то стане вести себе як і раніше.
Щодо лукавого сумління — то це сумління невіруючої людини. Але якщо вона увірувала і стала братом у Христі, то автор Послання до євреїв закликає: «Отож, браття, ми маємо відвагу входити до святині кров’ю Ісусовою... то приступімо з щирим серцем, у повноті віри, окропивши серця від сумління лукавого та обмивши тіла чистою водою!» (Євр.10:19,22). Для чого входять у святиню? Для поклоніння. Для поклоніння входять освяченими — щирими, повними віри, із очищеним сумлінням (тобто покаявшись і відрікшись від своїх гріхів) та в повноті відваги.
А на кінець міркувань згадаємо вірш апостола Петра: «…хрищення не тілесної нечистости позбуття, але обітниця Богові доброго сумління...» (1Петр.3:21). Усі, хто прийняв водне хрещення в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, даймо собі відповідь на запитання: «Чи виконав я обітницю Богові та зберіг своє сумління добрим?»
Василь Мартинюк