Чи святе свято?

31.05.2019
0
131

Відбулося чергове відзначення 9-го Травня. Після перегляду деяких постів, фото й поздоровлень від друзів зі «святом перемоги» мене турбують думки одна за одною. Я сподіваюся, що моя замітка не викличе ні в кого образи і не вплине на дружбу й християнські стосунки. Поздоровлення з Різдвом, Великоднем, Трійцею або з днем народження для мене зрозумілі й приймаю їх із радістю й взаємною вдячністю. Але з 9 травня?.. Чи варто сьогодні християнам використовувати радянські гасла, декларувати комуністичну символіку й червоні прапори? Тим більше служителям церкви, та ще й брати участь у заходах, присвячених цим датам або зберігати у своїх кабінетах портрети вождів, агресорів і вбивць?

Я народився й виріс у християнській родині, з дитинства був вихований батьками на біблійних принципах. Моє дитинство і юність пройшли за часів  ідеології «процвітаючого» комунізму та атеїзму в Радянському Союзі. Довелося багато зазнати принижень і образ від цієї жахливої, нелюдської системи. Піонерський галстук і комсомольський значок для мене, як для християнина, були чужими й образливими, і тепер ще більш переконаний у тому, що це була правильна позиція. І я вдячний Богу, що Господь допоміг вистояти й пройти цей шлях у вірності Йому. Що це був правильний вибір і шлях, сьогодні стверджують і багато з тих, хто був проти нас. Вони побачили, де правда.

Трошки розповім про свою родину.

Мій дідусь (по батькові) увірував у Бога в 1927 році й став проповідником, а потім і служителем церкви. Під час Другої світової він відмовився воювати, убивати, продовжуючи проповідувати Слово Боже. За віру в Бога його засудили комуністи й відправили в табори Сухобезводної (колишня Горьківска область Росії). Він вистраждав п'ять років у холоді, голоді на каторжних роботах, втратив здоров'я. А повернувшись, прожив недовге життя – і пішов до Господа. Його діти всі спасенні, деякі стали служителями. Більшість із них уже у вічності, живе ще мій батько. Дідусеві онуки також віруючі, служителі церков, місіонери.

Рідний брат мого дідуся був невіруючою людиною до кінця свого життя. Я добре його знав. Він жив поруч з нами й прожив до 1988 року. Коли почалася війна, дідусів брат пішов на фронт. Був поранений, дійшов до Берліна й повернувся додому після війни. Ходив на паради, мав державні нагороди, але про нього згадували тільки на День перемоги в травні. А так він бідно жив, важко працював, обробляючи землю, вручну добував дрова, в основному зі старих дубових пнів, тому що ліс різати при Союзі було заборонено всім, у тому числі й ветеранам. Його сини стали п'яницями, хоча молодший син добре вчився, а потім непогано заробляв (став сильно пити згодом). Старший помер у середньому віці через залежність від алкоголю. Молодшому на старість вдалося емігрувати за кордон. Але парадокс цієї історії в тому, що емігрував у переможену його батьком країну і, за іронією долі, жив у Берліні. Там йому зробили операцію й трохи продовжили життя. Приїжджаючи в гості, він із захопленням розповідав про комфортне життя в Німеччині. Правда, його батька на той час уже не було серед живих.

Чи не виникало у вас питання, чому переможець уже десятки років із простягнутою рукою просить допомоги в переможеного? Може, хтось не погодиться з моїми міркуваннями, але подивіться, на автомобілях з яких країн їздять президенти держав-переможців, депутати, олігархи, та й ми з вами? Чи не замислювалися ви, що тут щось не так? Чи таку перемогу потрібно святкувати?

Християнам сусідньої великої країни раджу:

1. Поцікавтеся історією Другої світової війни, яку нам не викладали в школах. Тепер є багато доступної інформації. 2. А чому б вам не святкувати такі дати, як 150-річчя з дня народження Івана Воронаєва, і взагалі згадувати тих, хто віддав своє життя за пробудження країни. Адже загинуло тисячі дітей Божих, братів і сестер, у таборах ГУЛАГу, а це ті, через кого ми й ви увірували.

У Біблії написано: «Пам'ятайте наставників ваших…» (Євр.13:7). Наша перемога – це перемога на Голгофі, це перемога в'язнів у таборах, які пожертвували власним життям для того, щоб Істина Божа досягла нас із вами. Це жертва багатьох місіонерів, «нерозумних Христа ради», які їхали у ваші краї, щоб звістити Слово Боже.

В архівних записах самого маршала Жукова можна прочитати: «Червона армія не була готова і не була здатна, як потрібно, воювати, тому що не було досвідчених і підготовлених військових кадрів». Він сказав, що всі кращі офіцери були знищені в1937-1939 роках. І не тільки військові люди, але й науковці, письменники, інженери – вся еліта була знищена енкаведистами-комуністами, для яких людське життя нічого не коштувало. Величезна кількість віруючих загинула від рук цих катів у таборах Воркути, Інти, Сухобезводної, Норильська, Мордовії, Колими й у багатьох інших місцях.

У музеї міста Інта є статистика за на 1953 рік щодо кількості засуджених у таборах Інти. Зокрема зазначається, що засуджені були з 61 національності. людей. Але найбільша кількість –  українців. Розумію, що потрібно згадувати загиблих, пам'ятати історію, вивчати її, але не можу зрозуміти, як радіти червоним прапором і комуністичною символікою (особливо віруючим) і прославляти подвиг тих, хто знищив десятки мільйонів своїх співвітчизників, хто жорстоко вбивав наших братів-попередників, хто руйнував церкви й усіляко принижував християн?

Ви можете собі уявити в Першоапостольській церкві гасла Римської імперії, портрети Пілата, кесаря? Це взагалі були несумісні речі з вірою. Церква молилася за гонителів і при можливості проповідували їм Слово Боже. Пам'ятайте, ЦЕРКВА Христова відокремлена від Держави. І якщо ви представник церкви, то носіть символіку християнську, будьте листом Христовим, «і не беріть участи в безплідних ділах темряви», як писав апостол Павло до віруючих в Ефесі.

Консолідуючись із мирським суспільством, ви підтримуєте його агресію, зло, ненависть і таким чином стаєте співучасниками його справ. А Біблія нам говорить: «Бог осміяний бути не може, що людина посіє, те й пожне» (Гал.6:7). Хай Господь подасть милосердя, мудрість усім християнам, щоб гідно представляли Його тут, на землі!

Віталій Оніщук



Додати коментар

Пожертвувати