Часу не вистачає…
Часу бути разом катастрофічно не вистачає…
У кожного своя відповідальність, турботи, труднощі. Дотягти б до вечора — і відпочити. Посидіти в тиші, почитати книгу. Банально лягти раніше, щоб вранці нормально встати. А ще соцмережі — такий собі пожирач часу. Тому часу завжди бракує
Розумію, що ми так мало разом, коли важливими новинами ділюся за кілька днів після події. Коли тем для обговорення стає все менше. Коли всі наші розмови торкаються лише дітей і побуту. Коли слова «люблю, цілую, скучаю» змінюються на «хліб, молоко, сметана». Коли ми живемо під одним дахом, але не разом.
У якийсь момент можна побачити поряд із собою чужу людину. Хто він, чим живе, про що думає? Які в нього проблеми? Що вирішує у своїй «печері», коли мовчки вечеряє?
Часу катастрофічно не вистачає, і ти не можеш пригадати останню відверту розмову один на один. Коли ми востаннє мріяли разом, сміялися й ділилися сокровенним?
Час біжить надто швидко, щоб його витрачати лише на рутину.
Остання наша розмова була про старість. «Слухай, а що ми будемо робити, коли діти виростуть?» — несподівано запитав чоловік. Що залишиться, коли раптом не стане клопотів, істерик, читання на ніч, «мамкання» та шуму? Що залишиться, коли наші дітлахи стануть дорослими?
— Таке буде?
— Буде.
— Ще так довго!
— Хіба?
— Навіть не уявляю.
— Я теж.
Мріяли, дивлячись у далеке майбутнє. Уявляли бездітні дні, про які майже забули. Сміялися. «Так, що будемо робити, коли діти виростуть?» — перепитує ще раз.
Відповідь прийшла миттєво. «Не знаю, що саме, але обов’язково жатимемо те, що сіємо сьогодні!» — кажу, і стає страшно.
Так, часу катастрофічно не вистачає, тому моя відповідальність — знаходити можливості. Мушу усіма можливими способами вкладати свою любов і увагу в найдорожчих. Інакше через роки шкодуватиму про втрачене.
***
…Нас не вчили бути сім'єю. Мистецтву «бути сім’єю» мусимо вчитися на власних та чужих помилках.
А чого потрібно навчитися? Хіба не достатньо кохання, заручин, весілля? Головне, що «я його кохаю» або що «заміж беруть». Що ще треба для щастя?
Здатність «бути сім’єю» приходить із досвідом, набитими ґулями, через конфлікти й непорозуміння. Коли моє «я хочу» трансформується в «чим я можу бути корисною». А ще, коли «от я думала» змінюється на «зроблю все, що від мене залежить».
Нас не вчили бути сім’єю... Доводиться здобувати власний досвід, запитувати поради, розмовляти, ставити запитання. Ну, і книги та YouTube нам у поміч!
Як це бути сім’єю? Коли разом затишно. Маєш впевненість, що тебе не зрадять. Не звинуватять, а підбадьорять. Замість критики (хоч і заслуженої) почуєш: «Я тебе все одно люблю!»
Чи легко бути сім’єю? Справжньою, дружньою, люблячою. Щасливою сім’єю не «про людське око», а й коли люди не бачать? «Жили довго й щасливо» буває лише в романах та фільмах. А ще, коли спостерігаєш за іншими збоку...
Ми вчимося бути сім’єю. Стараємося жити разом, а не просто під одним дахом. Ні, не завжди вдається...
Робимо помилки, кажемо «вибач», просимо Божої допомоги й багато розмовляємо. Маємо спільну мету.
Хочемо, щоб щасливих сімей поряд ставало більше. Принаймні, ще на одну. Не лише на фото в інстаграмі, а й в житті...