54 моральні травми капелана

Текст капелана Анатолія Кушнірчука — із власного 10-річного досвіду служіння. Написаний на прохання капеланів, що тільки прийшли на службу і набувають практики.

Моральні травми капелана це:

…коли ти молишся і віриш Богу, але все одно гинуть рідні тобі Люди.

…коли донести скорботне сповіщення про смерть військового доручають саме тобі, бо ти добре знаєш родину.

…коли під час сповіщення про смерть рятуєш дружину, бо у неї стався серцевий напад і є всі ознаки інсульту.

…коли треба рятувати маму під час поховання її загиблого сина.

…коли дитина загиблого на війні під час безпосереднього поховання скаче в яму прямо на домовину до свого батька.

…коли командир у сповіді розповідає, що приймав нерозумні рішення, від чого гинули люди, і капелан про це знає, але мусить мовчати, продовжуючи свою службу.

…коли у прифронтовій церкві в неділю після служіння з тобою та твоїми побратимами ніхто не вітається, бо ти у воєнній формі зі зброєю.

…коли тебе просять провести священнодію поховання загиблих дітей.

…коли ти далеко від родини, твоя дитина негайно потребує лікаря, а в машині немає пального й дружина не може її відвезти, і немає нікого поруч.

…коли військові з матюками просять тебе помолитися за їхні потреби.

…коли тебе не пропускають на блокпосту до своїх, приписуючи тобі не твої гріхи.

…коли родина зовсім немає коштів для життя, бо ти капелан-доброволець.

…коли ти перебував разом із військовими на позиції, прилетіла міна — і всіх поранених забрали та евакуювали швидкою, а тебе, пораненого, ні.

…коли ти шукаєш у морзі тіло свого побратима, а знаходиш ще два інших тіла рідних тобі людей.

…коли ти на впізнанні тіла, і мама загиблого мусить для протоколу глянути на фрагменти тіла свого сина.

…коли домовина із загиблим героєм закрита, але дружина вимагає її відкрити, щоб пересвідчитися, що там її чоловік; а ти бачив, що всередині, і твоє завдання — переконати її, що краще не відкривати.

…коли приходить бойове розпорядження підрозділу, із яким ти перебуваєш, а виконати його неможливо.

…коли по рації ти сповіщаєш командуванню, що поруч із тобою всі загинули.

...коли на урочистих заходах тобі вручають ту саму нагороду, яку вручили родичам твоїх побратимів, але їм з уточненням: «посмертно».

…коли військовий кричить на тебе, що ти його не відвідав на фронті, а ти його зовсім не знаєш, уперше бачиш, і сам не пам’ятаєш, коли останнього разу був удома.

…коли ти почесно згорнув прапор із домовини героя і маєш його передати малій дитині, яку добре знаєш, і мусиш дивитися в її заплакані очі.

…коли тебе терміново викликають забрати тіла загиблих, а в тебе немає ні пакетів, ні солярки, щоб туди поїхати.

…коли зустрічаєшся з родинами зниклих безвісти, й вони ставлять запитання, на які в тебе немає відповідей.

…коли жінка поважного віку просить тебе завезти її на кладовище, де поховані в одному ряду всі її рідні діти й онуки, яких замордували до смерті рашисти.

…коли ти віддав свій броник воїну, а він у ньому загинув у бою.

…коли ти запитуєш у дитини про її мрію, а вона каже, що мріє про те, щоб її загибла мама воскресла.

…коли командування переконує тебе розповідати їм усе, про що говорять тобі військові під час сповіді.

…коли до тебе під’їжджає дорогий мерседес і з нього московський піп обзиває тебе сектантом — у той час, як ти роздаєш свіжий хліб зі свого старого автобуса людям, які хліба не бачили кілька місяців.

…коли ти приїхав до дітей і привіз їм подарунки, а тут ще прийшли діти — і подарунків на всіх не вистачає.

…коли матір твого близького загиблого друга благає тебе провести чин поховання сина, а ти лежиш під крапельницею, і лікар забороняє тобі вставати з ліжка.

…коли хлопець років десяти, слізно просить у тебе гроші на квіти для мами, а потім ти бачиш його на кладовищі з тими квітами біля могили мами.

…коли офіцер показує тобі двох жінок й запитує поради, із якою йому жити, а ти кажеш йому правду — і потім він всіляко тобі мстить; при цьому ти вітаєшся з ним, допомагаєш і дотримуєшся конфіденційності.

…коли два чоловіки у формі ЗСУ з написом «капелан», які палять, матюкаються, дихають перегаром, побачивши такий самий напис на тобі, кричать: «А в тебе є мандат на капеланську діяльність?»

…коли ти знаєш про загибель воїна, але його старенька мама дуже слабка, їй небезпечно сповіщати про смерть сина, і вона продовжує молитися за нього й просити тебе молитися за збереження його життя.

…коли ти маєш 10-річний досвід капеланського служіння, але тебе не беруть на штатного капелана, бо в тебе немає правильного папірця, а люди без досвіду, але з папірцем легко отримують цю посаду.

…коли ти доброволець і першим приймаєш бій, даючи час підтягнутися запізнілим силам і здобути перемогу, а всі подяки за неї вони забирають собі — добровольців навіть не згадують і не враховують їхнього бойового досвіду за досвід служби.

…коли ти в підрозділі добровольців із Бучі, які приймали бій із рашистами прямо в центрі міста, а тобі закидають підозри — де підрозділ брав зброю, щоб чинити опір окупантам.

…коли із твоїх близьких друзів-добровольців, які брали участь у бойових діях, були поранені, а деякі й загинули, роблять дурнів і дорікають: «Навіщо було туди йти?»

…коли ти привіз батька в морг на сході для впізнання тіла його загиблого сина, а батько кричить на тебе, щоб воєнком, який призивав сина на службу, сам їхав за тілом і доставляв його додому.

…коли тебе питають, як твоє здоров’я, а ти кажеш, що нормально, при цьому постійно тримаєш в кишені пачку пігулок і згадуєш, які з них ти мав прийняти ще кілька годин тому.

…коли ти хочеш йти до армії служити й благаєш начальника ВЛК визнати тебе хоч обмежено, але придатним, а він сміється із твого прохання й каже, що всі інші в нього просять протилежного.

…коли люди, які втекли за кордон під час війни, залишили свої церкви й громади, представляються там пасторами-капеланами й розповідають усім про стан справ на фронті, знецінюючи капеланське гасло «бути поруч».

…коли ти приїхав на співбесіду до бригадного капелана, щоб стати на службу в батальйон на посаду капелана, а він відразу відмовляє — тільки тому, що ти з іншої конфесії.

…коли ти відвідуєш багатьох у лікарні, допомагаєш із лікарями й ліками, але коли сам потрапляєш до лікарні, тебе ніхто не відвідує.

…коли ти маєш досвід 10 років служби капеланом, але стаєш на службу звичайним солдатом і бачиш, як на шикуванні особового складу капелан батальйону не знає напам’ять навіть молитви «Отче наш».

…коли всі намагаються дізнатися про потреби інших і передати їм допомогу через тебе, але ніхто не цікавиться, за що ти живеш і чи тобі самому потрібна допомога.

…коли тебе переконливо повчають «духовні пацифісти» навчитися прощати ворогам, а ти згадуєш рідну Бучу, замордованих до смерті людей, розстріляні у машині сім’ї і своє повсякденне волання до Бога про справедливість і покарання злочинців.

…коли ти спеціально не їздиш деякими вулицями свого міста, бо тобі постійно вбачаються тіла загиблих, які там колись лежали.

…коли «великі проповідники», живучи під захистом кращої армії світу, проповідують пацифізм і пропонують тобі не чинити спротиву ворогу.

…коли тобі прийшла повістка про мобілізацію до армії, ти готуєшся, щоб пройти ВЛК, а твій друг просить, щоб ти допоміг йому відмазатися від служби.

…коли бойові медики просять тебе, капелана, негайно сісти до евакуаційного реанімобіля разом із важко пораненими воїнами, бо вони точно помруть по дорозі.

…коли вночі дорогою з фронту ламається автобус капелана з тілом загиблого друга на борту, і тут телефонує його дружина, її всю трусить, і немає нікого поруч — а завтра поховання.

…коли тебе запрошують в неділю проповідувати в церкві, а ти не можеш устати з ліжка, бо все болить, і тобі нічого сказати, відчуваєш себе повністю вигорілим зсередини, бо вчора мав скорботне сповіщення і поховання загиблого, а нині сам потребуєш підтримки та зцілення.

…коли тебе не запрошують провести одруження, хрещення, благословення дітей, але завжди просять провести поховання та душпастирське піклування рідних, чиї серця розірвало горе втрати...