Молоде вино і старі міхи

30.11.2019
0
552

«І ніхто не вливає вина молодого в старі бурдюки, а то попрориває вино молоде бурдюки, і вино розіллється, і бурдюки пропадуть. Але треба вливати вино молоде до нових бурдюків. І ніхто, старе пивши, молодого не схоче, бо каже: Старе ліпше!» (Лк.5:37-39).

У цій притчі нове вино — це не молодь, а старші люди — не старі міхи, як часто тлумачать. Можуть бути старі люди — як нове вино, і молоді — як старі бурдюки.

Контекст притчі

Проаналізуймо, що мав на увазі Христос, кому він це сказав, у якому контексті, за яких умов. І тоді ми зрозуміємо справжню християнську основу, на яку ми повинні опиратися, щоб зростати в Господі. Христос каже, щоб треба вливати молоде вино в нові бурдюки не тому, що вони кращі, а тому, щоб не втратити його. Він також має на увазі, що слід зберегти й старі міхи, хоч вони вже розширилися й набули певної форми. Христос не каже, що їх треба викинути й узяти кращі. Так само ті, хто спробував старе вино, знають, що воно краще, ніж молоде.

До кого Христос сказав ці слова? До людей, які критикували Його за те, що Він їв та пив із грішниками. Ми, християни, часто тягнемося один до одного. Нам приємно збиратися з людьми, схожими на нас. Такою є людська природа — птахи збираються по роду своєму.

Ісус мав спілкування з грішниками, які згодом приходили до пізнання істини. Таким способом Він набував нових віруючих. Так, у них було гріховне минуле. Так, вони не знали всіх обрядів і правил, не знали всіх основ вчення і, як новонароджені немовлята, робили власні помилки. Їх треба вчити, наставляти. Але ті люди, які добре знали всі порядки, не знаходили собі місця, коли бачили помилки щойно навернених людей. Їх насторожувала Марія Магдалина, їх напружував Закхей. «Усе село знає, хто ці люди. Он той понакрадав, він обманщик! А ти, Ісусе, пішов до його дому!» Але Христос прийшов саме до таких людей, бо, як він Сам казав: «Лікаря потребують не здорові, а хворі люди. Я прийшов кликати грішників до покаяння».

Серед тих люди, які дорікали Христу, були й щирі люди. Але у своїй щирості вони не могли вмістити цих новонавернених людей. І в тому контексті Христос розповів цю притчу. Новонавернені люди — це нове вино. Вони  ще ростуть, бурлять — це процес.

Вороги церкви

Звісно, ворогом номер один для церкви є гріх. Але після гріха  ворогом номер два є негнучкість, неподатливість.  Ми часто не можемо зрозуміти людей не таких, як ми, які не вірять, як ми. Часто не вміємо показати любов і завоювати їхнє серце. Пригадую, як в Україні ми провели чудові євангелізації, під час яких покаялося багато людей. Заради них я залишився на довше. Вони молилися з нами, фотографувалися і ніяк не могли зрозуміти, що я просто тисну їм руку, що в мене немає охоронців — і всі можуть вільно підійти до мене. Ця люди були настільки прихильні, настільки відверті, що я був певен, що вони точно залишаться в церкві. Вони насправді прагнули Господа. Та коли я повернувся через рік у те місце, ці люди знову прийшли. Я запитав: «Чи ви відвідуєте місцеву церкву?» А мені відповіли: «Ми прийшли туди спочатку — із сережками й не знали про хустинки. І нас стали за це сварити…»

Я приймаю порядок, який є в різних церквах, але тут говорю не про культуру одягу чи форму служіння, а про любов. Ми часто хочемо чистити рибу, якої ще не зловили, тому вона й утікає від нас.  Спочатку приведімо людей до Господа, хай Дух Святий їх наверне, а тоді вже вкладаймо в них наші звички й традиції, які також мають певне значення.

Коли в мене молодь запитує: «Треба чи не треба те чи інше», я кажу: «Робіть так, як учать вас у вашій церкві. Шануйте місцеву церкву, шануйте місцевих людей». Не треба спішити ламати всі регламенти чи звичаї. Проте вони не повинні ставати на заваді навернення нових людей. Ми передусім повинні бути приймаючими. І вже тоді, коли люди будуть прихильні до нас, ми зможемо разом зростати в Господі.

Що робить нас старими міхами?

Повторю — не наш фізичний вік. Можна бути старим — і податливим. А можна бути молодими — і закостенілим. Такими нас робить передусім впертість: я так зрозумів — і ніхто й ніщо мене не переконає.

Якщо говорити про біблійні доктрини, то, звісно ж, дуже важливо не залишати своїх основ. Але коли ми керуємося гордістю (мовляв, ми все знаємо, а ви ще не доросли до цього), то це робить нас закостенілими, бо ми вважаємо, що ніхто не може навчити нас чогось нового.

Що сказав сліпий тим людям, які питали його: «Хто тебе уздоровив від сліпоти»? Він сказав, що Ісус, на що йому заперечили: «Не може бути. Цей чоловік не пророк». Але сліпий відказав: «Я не знаю, чи Він пророк, знаю одне: я був сліпий, а тепер бачу. То, може, ви хочете стати Його учнями?» Його слова дуже актуально звучать і тепер: «Що, ви будете мене вчити?» Будь ласка, ніколи такого не кажіть, навіть молодим віруючим. Бо завжди в житті є те, чого ми можемо навчитися.

Але буває так, що ми Бога хочемо вчити. Бог, наприклад, каже Ананію: «Йди, там Павло молиться…», а той відказує так, ніби хоче наставити Бога: «Боже, хіба Ти не знаєш, що це та людина, яка гонить церкву».  Мовляв, може, Боже, Ти не чув цього, то Ананій Тобі скаже. Але хто ми такі, щоб вказувати Богові, за кого ми маємо молитися, коли Бог дає нам чітку вказівку.

Ще один приклад: Петро постить — і Бог показує йому скатерть із свининою, молюсками, різним гаддям. І Петро має на це готову відповідь: «Я не їм такого». Бог каже: «А тепер їж». — «Ні, я не їм такого». — «Петре не називай нечистим те, що Я тепер очистив». Це Бог, і ми повинні виконувати Його волю, а не вказувати Йому, чого хочемо ми. Не наставляй Бога так, як ти хочеш, не зроби з Бога те, у що ти віриш. Просто стань на коліна й запитай у Нього: «Боже, яким Ти хочеш мене зробити?»

Характеристика старих міхів

Скажу ще раз: питання старих міхів — це не питання віку. Молоді люди бувають негнучкими, і старі бувають податливими й готовими змінюватися. Пригадуєте Калева? Йому було понад 80 років, коли він увійшов у обітовану землю й сказав, що має ту саму силу, як і в юності, і попросив, щоб йому дали не рівнинну, а гористу місцевість, щоб там воювати за Господа. Він сорок років прожив серед людей, які Богові не вірили, які Бога вчили, Богові вказували. І всі вони повмирали в пустелі, а цей чоловік увійшов у обітовану землю в повній силі й був готовий іти далі, виконуючи Божу волю.

Старість — це не роки. Старість — це стан серця, коли ми кажемо, що все знаємо й не хочемо більше від цього знати.

Молоде вино — це не молодь, це не діти, а новонавернені люди. Їм може бути двадцять, а може бути й вісімдесят років. Вони не знають, ким вони будуть у Христі, і тому є нестабільними. Іноді бурлять, як молоде вино, яке проходить процес ферментації. Вони ще не виросли, ще не мають досвіду, багато чого не розуміють. Це як Йосип у 17 років, коли він розповідав братам свої сни. Він уявляв, як колись 12 зірок йому вклоняться. Але його братам ці слова дуже не сподобалися.

Вино, коли дозріває, розширюється. І міхи розширюються разом із ним, бо воно розпирає шкіру. Наші діти часто є тим вином, а ми міхами. Діти часто змінюють нас, наше мислення, наші погляди, зокрема в тому, що не суперечить Писанню. І часто трагедією є те, що ми забуваємо, якими були в час, коли стали молодим вином, коли бурхотіли енергією, ентузіазмом. Ми росли й розтягували свої міхи (змінювали своїх батьків). Але якщо ми старі й сухі міхи, то вони можуть прорватися — і вино розтечеться.

Старі міхи можуть відновлюватися, хоча деякі люди вважають, що їх слід викинути, а шукати нові й тільки в них вливати нове вино. Але є й інший варіант. Ті, у кого шкіряний салон в авто, знають, що шкіра на сидінні може твердіти. Але щоб вона залишалася м’якою, її слід обробити спеціальним кремом із оливою. Та шкіра хоч і не стає новою, але стає набагато м’якшою й більш приємною.

І я впевнений, що Дух Святий може пом’якшувати наші серця, щоб ми не ставали старими бурдюками, які можуть порватися. Писання каже до тих, хто надію свою покладає на Господа: «Відновиться, мов той орел, твоя юність!» Будуть вони йти — і не стомлюватися, будуть бігти — і не змучаться.

Я не хочу втратити того, що прийняв як цінне й найдорожче — того, що є основою моєї віри. Але я хочу бути гнучким, податливим, хочу сприймати всіх людей і любити їх такими, якими вони є, щоб мати змогу привести їх до Бога. Ми не просто як радіо, яке передає інформацію, а хтось інший повинен її слухати. Ми маємо навчитися чути інших людей, цікавитися ними.

На жаль, довкола нас багато людей, які є просто радіостанціями. Вони просто транслюють певну інформацію, але не налагоджують комунікації. Часто діти не можуть прийти до батьків і розказати, що їм болить. Вони скоріше поділяться з кимось чужим, ніж зі своїми батьками. Чому так? Тому що ми стали твердими міхами.

Але щоб не втратити молоде вино, яке бродить, нам треба стати м’якшими, розтягнути свої негнучкі й неподатливі бурдюки й прийняти своїх дітей та інших людей, які навертаються до Бога й приходять у наші церкви.

Як зберегти дітей у церкві?

Як не втратити молоде вино, яке бродить? Як розтягнути наші негнучкі й неподатливі шкіри?

Передусім не порівнювати своїх дітей із собою. Часто ми, забуваючи свої труднощі в період юності, можемо казати: «А що ти знаєш», «То не так робиться», «У нас було не так» або: «Та в наш час…» Проте мудрий Соломон застерігає: «Не кажи: Що це сталось, що перші дні були кращі за ці? Бо не з мудрости ти запитався про це».

Ви помічали, що в різні роки один сорт винограду може родити по-різному? Коли більше вологи, плоди будуть крупнішими, але можуть бути менш смачними. Іноді можуть бути дрібнішими, ряснішими, солодшими, особливо коли багато сонця. Так само й ми живемо в різні часи. І кожен час має свої переваги й недоліки. Після падіння СРСР ми бачили, що на його теренах був сезон покаяння, коли люди масово приходили до Бога. А тепер інший період — ти співаєш ті ж пісні, говориш ті ж слова, але відгуку немає. І це не залежить від тих, хто проповідує чи співає.

Про синів Ісахара сказано, що серед них були мужі, які розуміли час, у який вони живуть, і знали, що їхній народ має робити в такий час. Наші діти живуть не в такий час, у якому виросли ми. Наприклад, у Радянському Союзі неможливо було знайти порнографії, а тепер діти мають легкий доступ до цього. Такі реалії, у яких зростають наші діти. І наше завдання — спрямувати їх у правильному напрямку, навчити їх, як берегти себе від гріха, навернути їхні серця до Господа. Це наша боротьба — і ми повинні знати, як це зробити.

Я мав нагоду провести бесіду в Сіетлі з десяти-чотирнадцятирічними дітьми. Їх зібралося 1300 з 26 церков. Близько півтори години я розмовляв із ними. Ці молоді люди виходили на покаяння, Бог хрестив їх Святим Духом, ми відчували неймовірну благодать. І що дуже здивувало батьків — що ці діти уважно слухали нас. А все тому, що хтось торкнувся того, що їх хвилює, дав відповіді на їхні потреби.

Ми повинні знати, у який час ми живемо, із якими викликами стикаються люди довкола нас. Бо ми можемо проповідувати на ті теми, на які проповідували двадцять років тому — і наші діти підуть у світ. Я не кажу, що ми повинні стати, як вони. Я одягаюся так, як завжди одягався. Я не веду себе, як підліток, бо я зріла людина. Але вони мене слухали, тому що я намагався знайти з ними точки дотику, відчути те, що їх хвилює, зрозуміти їхній спосіб мислення, щоб побудувати з ними конструктивну комунікацію.

Коли я запитав іншу групу молодих людей, трохи старших, які проблеми існують нині в слов’янських церквах Америки, то очікував, що проблемою номер один вони назвуть мову богослужіння. Ні, те, що мало англійської мови, — було названо третьою проблемою. Порадою номер два було бажання, щоб пастори краще готувалися до проповідей. Ми звикли проповідувати, що Бог дасть, а ці люди живуть у такий час, коли світ їм говорить прямо, чітко, систематизовано. Але проблема номер один здивувала мене, я ніколи не сподівався почути таке. Більшість молоді написала: «Я хотів би, щоб мій тато більше проводив зі мною часу». Але ж ми часто зайняті, на двох, а то й більше роботах, бо є безліч рахунків, за якими треба платити, є кредити, якими не можна нехтувати. І сини виростають із мамою, і доньки не знають, що таке батьківська підтримка. І відповідно, сини переймають цей спосіб поведінки, бо яблуко не падає далеко від яблуні.

У нас нині дефіцит побожних відданих батьків. У нас дефіцит тат, які готові цілий день присвятити своєму синові, порозмовляти з ним, разом попрацювати, відпочити. І тоді, коли вони матимуть такий час, де ви будете сам-на-сам, то запитають у вас те, чого й ви не чекали, вони будуть відкриватися вам. Ми повинні жертвувати чимось своїм, щоб надбати свою сім’ю, бо наше служіння починається з нашого дому. І той, хто не дбає про своїх домашніх, той гірший від невірного.

Уроки притчі про міхи

Церкві потрібні молоді люди, потрібні нові ідеї, ентузіазм. Потрібні також і старші люди — потрібна мудрість, зрілість.

Разом із тим, нам потрібна особлива сила від Бога, відкриття від Святого Духа щодо того, як нам співпрацювати разом. Бо лише Господь може будувати міцні мости між поколіннями.

Мій батько навернувся до Бога, і за це його вигнали з дому. Він жив у віруючих людей, але згодом і його батьки навернулися до Бога — і сім’я об’єдналася. Мій тато був прикладом для мене як відданий проповідник та євангеліст. Але коли мені було десь 16 років, трапилася ситуація, що група молодих братів запросила мене приєднатися до них. Вони приїхали з Аргентини. Тоді були серйозні проблеми в церквах, де вони виростали. Церкви ділилися, їхні батьки буквально билися між собою. Діти втекли в Америку й спочатку вели не зовсім правильний спосіб життя, але потрохи стали навертатися до Бога. Серед них були й Іван Попович, і Павло Хоневич. Я пригадую спільні молитви з цими братами, де Господь явно діяв. Хоча я був набагато молодшим від них, мене запросили приєднатися до них для проповіді Євангелії. Мені дали гітару,навчили грати й співати. І наша молитовна група стала співочою. Нове вино почало бурхотіти й розтягувати міхи старих віруючих.

І от брати вирішили організувати місіонерську поїздку і запросили мене приєднатися до них.  Я став просити тата, щоб він мене відпустив, але тато не погоджувався на це. Скільки я не благав, він залишався непохитним. Він не міг допустити й думки, що я поїду з тими людьми, яких він знав, як колишніх хуліганів і ще недавно навернених. Так чинив мій батько — муж Божий, керований Святим Духом. Але в нього було своє розуміння, свої стандарти. Я щиро молився й з вірою пакував валізу. Вранці, під час сніданку, а прокидалися ми зазвичай дуже рано, я ще раз вирішив попросити його. Так обережно прошепотів: «Тату, спитаю ще раз, чи можна мені поїхати з братами?» — «Їдь». Я не міг повірити своїм вухам, але вдруге не перепитував і тільки закричав: «Тату, слава Богу, я можу поїхати!» Ми тоді об’їхали багато міст. Бачили могутню Божу руку у своєму житті й праці. Протягом трьох місяців щовечора брали участь у зібраннях. І ці брати ніколи не повернулися у світ.

Коли я приїхав з поїздки, то запитав у тата, чому він спочатку не дозволяв, а зрештою погодився відпустити мене. Тато розповів, що в ту ніч у сні він побачив високе тоненьке зелене деревце (мій тато був низького росту, а я — високим і худим). «Це деревце тягнуться догори, — розповів тато, — а  я беру й нагинаю його. І воно нагинається. Я зігнув його удвоє, але воно не зламалося. І раптом почув голос із неба: «Не нагинай цього зеленого деревця. Нехай воно росте просто». Я прокинувся і зрозумів, що своїми вчинками зупиняю Божу працю у твоєму житті». І батько почув цей Божий голос, зрозумів його і відпустив мене. Це було найбільше благословення в моєму юному житті.

Тому не втрачайте молодого вина. Будьте чуйними до потреб молодих. Спрямовуйте їх до Бога.  І разом із тим не рвіть своїх старих міхів. Змазуйте їх силою згори — силою Святого Духа. Показуйте молодому поколінню джерело цієї сили.

І остання думка: з часом ти можеш стати або добрим вином, яке всім смакує — і Богові, і людям, або оцтом, якого багато не будеш споживати. Я закликаю вас перебувати в тісних стосунках з Богом, чути Його голос, щоб не тверднути у власних упередженнях та традиціях, а залишатися гнучким і податливим у Божих руках, щоб бути не зіпсованим, але добрим вином для слави нашого Спасителя.

Джордж Давидюк



Додати коментар

Пожертвувати