Юрій Данильчук:
«Набагато приємніше віддавати, ніж приймати»

09.04.2022
0
85

На початку березня на базі «Церкви Христа Спасителя» м. Луцьк почався збір гуманітарної допомоги для регіонів, постраждалих від військової агресії РФ, учасником якого стала і місія «Голос надії». Автомобілі з продуктами, одягом та речами першої необхідності їхали на схід, а на зворотному шляху забирали біженців. Одним із координаторів цього служіння був Юрій Данильчук — фельдшер, член спілки християн-медиків та ХММК.

— Розкажи, будь ласка, як почалося це гуманітарне служіння.

— Почалося з того, що команда ХММК на чолі з Мирославом Гловацьким почала вивозити людей із Києва. У нашій команді багато медиків по всій Україні. Друзі координували доїзд з Києва до Білої Церкви, а звідти Мирослав вже віз на Рівне та Луцьк. Це були переважно жінки з дітьми. У Рівному координував мій друг. У Луцьку не було координатора. Я в той час був удома в Рудниках. До мене зверталися за допомогою, дещо вдавалося вирішити по телефону. Але згодом побачив, що з дому не справляюся з координацією і приїхав у Луцьк. Розселенням людей тут займалися церкви «Спасіння», «Віфанія», церква Підгайців.

Потім також побачили потребу в продуктах, готових до споживання. Багато людей перебували в метро, практично жили там і не мали, що їсти. Стали організовувати доставку хліба, консервів та інших продуктів. Співпрацювали з пекарнями «Happy Bakery», «Теремно», «Кічкарівкою»… Потрібен був постійний відповідальний по Луцьку, хто збирав би продукти, координував завантаження і доставку. Попросили мене за це взятися, і я погодився. Перші дні сам збирав, дехто з друзів допомагав. Один раз було, що зібрали тільки 12 мішків хліба і більше нічого. А бус великий — я не знав чим його заповнити. Але поки він прибув, привезли з Берестян повну машину закруток. Бог дивно все влаштовував! Згодом поговорив зі служителями «Церкви Христа Спасителя» і вони дали згоду, щоб продукти звозити до церкви. Був момент, коли почалися перебої з продуктами і буси стали їздити вже не щодня. Але на тому етапі до служіння підключилася власне місцева церква, і все налагодилося.

Недавно я більше зрозумів притчу про доброго самарянина: заради Христа потрібно бути готовим заплатити навіть життям — не тільки комфортом, ресурсами, власним ім’ям. Хтось, роблячи якусь справу, дуже переживає, що про нього скажуть. Чому священик і левит проминули зраненого чоловіка? Що сказали би про них люди, якби вони запізнилися на богослужіння? Іноді, щоб завантажити гуманітарку потрібно було пропустити співанку, молитву… Бо є щось важливіше. Був момент, ми з друзями мали зустрітися на квартирі для спілкування. Але раптом телефонують: терміново потрібно розвантажити фуру медикаментів. Ми змінюємо плани і їдемо. Увесь вечір провели на складі в гаражі. Але потім після роботи сиділи разом, розбирали Слово і отримували відкриття, від яких самі дивувалися.

— Який досвід координаційної роботи ти мав до цього?

— Перед кожною відповідальністю, яку давав мені Бог, я проходив навчання. Ми з друзями і вчителем вивчаємо Біблію за індуктивним методом. І перша тема була: «Любов до Бога і ближнього — суть справжньої віри». Тоді ми зрозуміли, що християни можуть все життя думати, що служать Богу, але не любити своїх ближніх, і вся ця праця — даремна. Потім на роботі мені в підпорядкування довірили 10 людей. Я став практикувати це слово — просто їх любити. І в цьому мав велике благословення. Поки я там був, ніхто ні на кого не ображався, все було налаштовано.

Потім я пройшов тему «Ціна учнівства»: хочеш бути учнем Ісуса Христа — приготуйся платити ціну. І через деякий час на акції ХММК (безкоштовне обстеження населення) Мирослав Гловацький попросив мене допомогти з формуванням команди. На той час я був у команді тільки рік і ще особливо не вникав в організаційні питання. Хоча тоді мав хорошу роботу, але погодився. Довелося пожертвувати певним комфортом. Та зрештою побачив Боже благословення. Це був 2019 рік.

Ще з 2014 року, коли широко розгорнулася волонтерська діяльність, пов’язана з подіями на Донбасі, я став брати участь в координації. Кілька разів їздив сам, бачив, як формуються вантажі, як і де відвантажуються, частково допомагав у зборі. Але це були одноразові акції, постійно я цим не займався. Більше служив власне за професією. Та цей досвід у мене лишився і зараз став у пригоді.

— Розкажи детальніше про команду, яка зараз працює в цьому служінні.

— Ми узгодили нашу працю зі служителями, і стала формуватися команда з місцевої молоді. Окремі відповідальні — за продукти і продуктові бази, за водіїв і транспорт, за волонтерів, за координацію і рух вантажів. Спочатку не всі розуміли, як це має працювати, але згодом все гарно налаштувалося. І зараз я просто спостерігаю, як усе працює.

Окремо запрошували знайомого військового капелана, який провів інструктаж для водіїв. Це прості речі, які знають, усі, хто їздив на Схід: на блок-пост потрібно заїжджати спокійно, вимикати фари, вмикати світло в салоні. Говорити має тільки водій, не варто ставити зайвих питань, не поводитися зухвало. Усі вказівки військових виконувати — сказали лицем у землю, значить лицем у землю. Щоб не наражати себе на зайву небезпеку, всі ці речі потрібно знати.

Також цей чоловік, маючи багато знайомих серед капеланів, пробивав дорогу, щоб доїзд був спокійнішим і швидшим. Обов’язково брали супровідний лист (від місії «Голос надії»), щоб не було зайвих підозр — адже є й багато псевдоволонтерів. А також зробили місійні посвідчення для волонтерів. Все це давало, наприклад, можливість проїзду навіть під час комендантської години.

Небезпека для водіїв може бути, якщо вони не слухаються порад місцевих — кудою не варто їхати. Відомі випадки, як гинули водії, хтось не повернувся, когось ще й досі не знайшли. З нашої команди, слава Богу, таких випадків не було. У нас були люди, які відразу були сміливі, але коли побачили, як літають ракети і вибухають снаряди, то казали: «Ми далі не поїдемо, ми вертаємося додому!»

— Куди саме вантажі вже були відправлені, і звідки евакуювали людей?

— Наші вантажі їздили в Пирятин, Харків, Маріуполь, Лисичанськ, Київ, Полтаву, Одесу, Миколаїв... Іноді довантажували продукти іншим волонтерам, у яких не були повністю заповнені буси. Кожен автомобіль вантажили максимально, наскільки дозволяли шофери — кому тонну, кому дві. Назад у вантажних бусах на матрацах у ковдрах їдуть біженці. Пам’ятаю, перших прибулих з Маріуполя, Дніпра. Вони виходили налякані, розповідали про побачені жахіття, вибухи, загиблих на вулицях своїх міст. У нас на Волині — поки спокійно, тож не використати цього часу совість не дозволяє.

За один раз зазвичай їде 3 буси. В кожному — по два водія, адже доводиться проводити 2-3 дні в дорозі. Іноді приєднувалися до колон з інших церков. Наприклад, капелан Михайло Сидорчук перший раз завів наших хлопців у Маріуполь — це більш небезпечний напрямок. Потім це стали координувати більш централізовано. Відповідальним за збір і доставку гуманітарної допомоги по області став диякон церкви «Сіон» Володимир Кірпічов.

— Хто саме привозив гуманітарну допомогу і яку саме?

— Загалом усі церкви, усі люди включилися дуже активно, чують потребу — відразу везуть. На початку бувало, що ми власні кошти закладали на певні напрямки, але потім завдяки пожертвам перебоїв не було. Багато приходило невоцерковлених людей, приносили продукти, кошти. Взагалі з початком військового вторгнення я побачив, що для людей конфесії відійшли на задній план. На першому місці — допомогти у потребах співвітчизників.

З часом допомога трохи пішла на спад. Стали більше везти від державних установ, з-за кордону. Та й у людей стали вичерпуватися ресурси. Не всі розраховували на те, що війна — надовго. Був такий випадок, що одна церква активно взялася допомагати, але через два тижні закінчилися усі ресурси, і вони вже самі мусили звертатися за допомогою. Тому в цьому теж необхідна мудрість.

Везли усе — від медикаментів, засобів гігієни, одягу до найрізноманітніших продуктів. На початку одна з найбільш гострих потреб була — дитяче харчування і памперси. Адже люди, які ховалися від обстрілів з маленькими дітьми, не могли їх годувати дорослою їжею. Було дуже зворушливо, адже жертводавці несли те, що в них було вдома. Пізніше ми знайшли, де можна купити, і з цим стало простіше. Із незвичайних речей, які приносили, були, наприклад, термоси, ліки від подагри.

Також, хоча ми покривали витрати на пальне, деякі водії відмовлялися, заправлялися за власний кошт. Казали: «У мене є гроші на цю справу, коли скінчаться, я скажу!» У декого ще досі не скінчилися…

— Чи були моменти, які тебе особливо вразили?

— Приємно вразило, що усі були готові щось робити, дзвонили: «Дай нам якусь роботу!» Приходила молодь — хтось обгортав баночки, хтось ящики носив. Усі, хто хотів працювати, знаходив, чим можна помогти. Дехто казав у кінці дня: «Це перший день, який у мене пройшов так класно!»

Зараз є дуже багато волонтерських організацій, зокрема, які займаються медикаментами. І коли хтось просить про певні ліки, то кожна з них наввипередки доставляє допомогу. З одного боку це добре, але з іншого треба централізована координація: комусь усі везуть, а хтось може опинитися поза увагою.

Дехто з молоді чергував вночі у підвалі (бомбосховищі). Туди приходили люди з навколишніх будинків — ті, яким було тривожно залишатися вдома. Потрібно було поспілкуватися, подати їм чаю. Добре, якщо ти християнин, маєш віру. Але треба підтримати тих, кому важко. Настав час не просто хвалитися власною вірою, а показати її на ділі.

— Які уроки ти взяв для себе за час цього служіння?

— По життю я навчився, що набагато приємніше віддавати, ніж приймати. Мені приймати завжди важче. Я звик бути ланкою, яка пов’язує різних людей, щоб передати допомогу від одних до інших. В принципі, кожен із нас є такою ланкою.

Важливо розуміти, на чий авторитет ти працюєш. Якщо на Божий авторитет, то не хвилюєшся, що про тебе скажуть люди.

У будь-якому служінні потрібна команда, ти не можеш бути сам відповідальний за все.

Під час служіння з в медичною командою я навчився, що потрібно мати наступника. Навчити його навіть краще, ніж ти сам вмієш. І бути готовим передати — не завтра, а навіть сьогодні. Зараз вже є люди, які замінили мене, яким я передав свої обов’язки і повноваження.

Іноді те, що робимо, ми вважаємо дуже потрібним, але Бог каже: «Я тебе туди не посилав. Заспокойся, поговори зі Мною!» І ми можемо багато робити, але не мати часу поспілкуватися з Богом. Таке собі служіння Богу без Бога.

Ще одна річ: роблячи добро, не варто чекати подяки. Бо може прийти розчарування.

Як медики, ми маємо специфічні знання в певній галузі, яких не мають 90% інших людей. І якщо ми починаємо сортувати гуманітарку, витрачаємо свій ресурс намарно. Тобто, у цьому хаосі важливо не забути, хто ти є. При потребі можна допомагати в інших сферах, але повертатися до свого покликання.

Розмовляв Дмитро Довбуш

 

* * *

Мир вам, брати та сестри! Надсилаємо вам короткий звіт волонтерської праці у нашій церкві за минулий місяць.

На базі церкви була створена волонтерська команда, яка почала працювати з перших днів повномасштабної війни в Україні. Дякуємо Богу за те, що Він відкрив серця кожного з вас, і ви також стали учасниками. Щодня ми отримували від вас продукти, одяг, побутові речі, засоби гігієни, медичні препарати, фінанси, а також приготовані власноруч хліб, консерви, кондитерські вироби. На кухні нашої церкви готували тушонку, пиріжки та інше.

Наші водії щодня відважно вирушали в дорогу, щоб доставити вантажі в потрібне місце, нерідко — в зону бойових дій, ризикуючи власним життям, жертвуючи своїм часом і транспортом. Бували різні ситуації, було багато переживань, але спільними молитвами ми долали всі перешкоди. Напрямки поїздок: Київ та область, Полтавщина, Харків та область, Миколаїв, Донеччина, Дніпро та область, Суми та область, Запоріжжя, Чернігівщина, Черкащина, Кропивницький, Житомир та область, Луганщина.

Щоб усі товари були вчасно закуплені, спаковані і завантажені допомагала молодь нашої церкви. Дякуємо Богу, що Він використав кожного, хто був готовий допомогти.

Спільно з місією «Голос надії», церквами нашого міста («Віфанія», «Спасіння», «Сіон», «Церква Святої Трійці»), церквами с. Підгайці, с. Тростянка та іншими общинами області ми змогли послужити для наших братів і сестер, а також для всіх українців, які опинилися у складній ситуації в зоні бойових дій. За місяць з нашої церкви було доставлено близько 170 тонн допомоги.

Наша місія продовжується. Ми надалі будемо працювати і допомагати усім потребуючим в цей нелегкий час. Чекаємо всіх охочих долучитися до волонтерської праці. У місійному приміщенні, на першому поверсі щодня є відповідальна особа.

Хай Бог благословить і віддасть Своїм благословенням кожному, чиє серце відкрите. Нехай наша країна стане чистою, вільною, мирною і благословенною! Моліться, «бо дуже могутня ревна молитва праведного» (Як.5:16). Творіть добро. «Любіть один одного братньою любов’ю; випереджайте один одного пошаною» (Рим.12:10 ). І нехай мир прийде на нашу землю.

«Церква Христа Спасителя»



Додати коментар

Пожертвувати