Володимир та Вікторія Ярошенки: «Місія — це справа всіх християн!»
Володимир та Вікторія Ярошенки живуть в Кенії понад 5 років, а в поселенні Керіо (плем’я туркана) — понад 4 роки. За ландшафтом — це пустеля, де ростуть лише колючки та поодинокі акації, і лише в пересохлих руслах річок — пальми. Плем’я туркана нараховує близько 1000000 осіб, має свою мову, звичаї та устрій життя. Місцеве населення переважно живе в невеличких халупах із пальмового листя і займається випасанням кіз. Їхній щоденний раціон — кукурудза та боби. Тут немає ні газу, ні світла, ні води. Воду беруть із висохлих русел річок, а електроенергію отримують із сонячних панелей, вітрогенераторів, аккумуляторів.
Подружжя працює від місії «Серце допомоги» (Тернопільський місіонерський інститут). Поки що нікуди не збирається їхати, а жити і працювати тут. Для довідки: «Серце допомоги» засноване 2003 року. Його місіонери працюють у Киргизстані, Таджикистані, Індії, Непалі, Кенії, Руанді, Іспанії, Ізраїлі тощо. Їхня ціль — поширення Євангелія.
— Володимире, розкажи, як ви познайомилися і приїхали в Кенію.
— Познайомилися через інтернет. Віка навчалася в ТМІ, де одне із завдань було — спілкуватися з діючими місіонерами. Вона написала моєму Ярику, а потім дізналася, що в нього є брат (це я) і написала мені. Так ми й познайомилися.
В Африку я потрапив випадково через знайомство з місіонеркою Ірою з Сум, яка вже довгий час тут працювала з сім’єю. Віка приїхала, бо була потреба в людині на місії, її запросили і вона погодилася. Наша місіонерська точка називається «Надія пустелі». Юридично ми підзвітні місії «Серце допомоги», але проекти, плани, фінансування, бачення — це все наше. Окрім деяких окремих проектів, які безпосередньо фінансує місія.
— Чим саме ви тут займаєтеся?
— Раз на тиждень маємо біблійний урок, раз на тиждень — рукоділля з дітьми, раз на тиждень — молодіжне. Тричі на тиждень — біблійні уроки для пресвітерів, тричі на тиждень — школа для дорослих, де навчаються 30 пресвітерів читати і писати. Крім того допомагаємо місцевому населенню їжею, оплатою за школу. Цього року плануємо закінчити підготовку до відкриття школи — молодших класів.
— Тут немає школи?
— Є одна, але там лише в одному першому класі — 180 учнів. Ми хочемо трошки розділити класи.
— Де ще в Кенії є українські місіонерські точки, з якими ви співпрацюєте?
— Кітале (350 км від нас), Кісуму (550 км від нас), Момбаса (1200 км від нас) і Какамега (500 км від нас).
— Які найбільші труднощі місії в Африці?
— Труднощі є, як і в будь-якому служінні, але такого, щоб ми голодували чи переживали якийсь величезний тиск, немає. Найбільша трудність — мало працівників. Потенціал для роботи — величезний, а виконавців не вистачає. Залучаємо і місцевих до праці. Є проекти, які хотілося б почати, але немає людей або немає фінансування (це ще одна проблема). Ну, і, звичайно — рутина, відсутність цивілізації. Немає друзів для спілкування в радіусі 350 км, лише я, дружина та наші діти.
— Підтримка місіонера в Африці дешевша, ніж в Україні?
— Якщо потрібно повністю забезпечити місіонера, то — ні. Життя в Африці набагато дорожче. Хоча якщо жити так, як місцеві — їсти один раз на день і лише боби, то, в принципі, можна прожити і на 100$. Але при цьому ти не зможеш ні страховки купити, ні авто заправити, ні відремонтувати... Якщо ж хочеш їсти картоплю і суп — це дорожче, якщо тримати авто — ще дорожче, якщо ще й допомагати людям — то це взагалі кілька сотень доларів на місяць.
— Найбільші культурні конфлікти, з якими ви зустрілися в Кенії?
— Було багато незвичного, наприклад, те, що чоловіки тут (у племені туркана) взагалі нічого не роблять, все роблять жінки. Друге — те, що багато чоловіків мають по кілька жінок, причому живуть лише з однією з них, а інші — залежні від нього. На весіллях п’ють кров і танцюють поганські танці. Жінки ходять топлес, а діти покинуті на самовиховання. Матері, прогодовувавши грудьми до року, віддають страшим дітям (навіть п’ятирічним) на виховання. Тут взагалі нівельоване поняття опіки. Структура розподілу ресурсів в сім’ях відрізняється від українських: спершу — все для чоловіка, потім — для дружини, а потім, якщо лишиться — дітям.
— А які культурні розбіжності в церквах?
— По-перше, часто тут церква — це група людей, що зібралися під деревом, б’ють в барабани, піднімають пил. Під час служіння старші жінки виходять до сцени і танцюють. Тотальна неосвіченість. Пастори не вміють читати і писати, тому вони вчать тому, що почули за переданнями. Церков у Кенії дуже-дуже багато, але питання не в кількості, а в якості. Більшість — не знайомі навіть з основами християнства. Тому тутешнє служіння — це підйом церков, які вже існують, навчання таких простих речей як Дух Святий, водне хрещення, хліболамання, хто такий Бог, чому помер Ісус, історія християнства…
— Що це за чужі діти у вас живуть?
— У нас завжди живуть 7-8 дітей. В туркана є такий звичай, якщо приходить гість, то ти маєш його пригостити чаєм і провести з ним півдня. До нас таким чином «прибилося» двоє дітей, а потім їхня кількість збільшилася. Тепер ми їх годуємо, одягаємо. Вони самі готують собі їсти, доглядають за собою, а ми їх вчимо культурі, відповідальності. Деякі з цих дітей мають батьків, деякі — родичів, деякі — сироти. Вони живуть з нами, немов друзі.
Також з нами живе один із місцевих місіонерів — Каліст. Йому вже років 40, але він не мав де жити. Ми побудували йому будиночок на нашій території і частково підтримуємо фінансово. Каліст — євангеліст і відповідає за біблійні школи і за школи для дорослих. Оскільки місіонерів дуже мало, то залучаємо місцевих для роботи.
— З яким об’єднанням церков ви співпрацюєте?
— Із об’єднанням церков GOM (Glory Outreach Ministries) і єпископом Бенсоном, що служить тут вже 20 років. Територія, на якій живемо, теж належить церкві GOM.
— Вікторіє, про що мріє жінка місіонера в Кенії?
— Про будинок! Просторий будинок…
— А що тебе найбільше «напружує» в побуті?
— Пил!
— Які у вас плани на наступні роки?
— У 2019 році плануємо відкрити загальноосвітню школу (на це нам потрібна людина). Також ініціювати проведення води в наше село. Розвинути школу для дорослих і служіння дітям. Крім того хочемо на подвір’ї зробити будиночки для гостей, оскільки коли до нас приїжджають, то ночують на вулиці. Плануємо почати роботу з вуличними дітьми та надавати медичну допомогу населенню. Хотілося б поширити служіння на Судан чи Ефіопію — ці країни ще бідніші за Кенію. Але це вже далеке майбутнє.
— Що хочете сказати читачам?
— Їдьте на місію! Бажано — сюди, але не обов’язково. Місія — це справа для всіх християн. Тому потрібно благовістити — і там, де ви живете, і в далеких країнах.
Валентин Ярошенко