Валентин Ковальський: «Ми зустріли війну в молитві»
Місіонери «Голосу надії» Валентин та Ольга Ковальські приїхали благовістити до Канева з Івано-Франківщини 14 років тому. Про особливості служіння в Черкаській області, зокрема під час повномасштабної війни, дізнаємося в розмові з Валентином.
— Розкажи про своє навернення до Бога та покликання до служіння.
— Я народився в Івано-Франківську в греко-католицькій родині. Змалку був знайомий із християнськими цінностями. Читав книги «Бог говорить до Своїх дітей», Катехизм. Хоча церкву відвідував рідко. Переломний момент стався у віці 17-18 років. Через свідчення сусіда — євангельського християнина — я став читати Новий Заповіт і десь через три місяці остаточно вирішив, що хочу служити Богу. Це було в 2001 році. Якщо до цього мріяв стати футболістом, то після навернення відразу з’явилося бажання розказувати людям про Бога. Познайомився з Андрієм Дідухом, який став брати мене з собою, щоб роздавати газети.
— Як ти став місіонером?
— Мабуть, це сталося якось природно. Я просто не уявляв свого життя без благовістя. Проповідував на вулицях, вокзалах, у лікарнях. Молився: «Боже, хочу бути місіонером!» Перший такий досвід мав у селі Репужинці, де довелося протягом місяця заміняти місцевого місіонера. Там я навчився носити воду на коромислі, годувати курей, рубати дрова — адже виріс у місті й не був знайомий із сільською працею. Згодом Іван Іванцюк запропонував мені стати співпрацівником «Голосу надії».
— А чому обрав для служіння саме Черкащину?
— На Черкащину я потрапив у 2011 році. А до того 6 років служив на Івано-Франківщині. З групою братів їздили по селах, зокрема, вдалося започаткувати церкву в Рожнятові. Після одруження ми з Олею жили в с. Полагичі (біля Тлумача) і трохи служили в Городенці.
У рік святкування 450-ліття Пересопницького Євангелія служителі Івано-Франківщини погодилися підтримати Черкащину, де найменше п’ятдесятницьких церков. Зокрема в серпні розпочали наметові євангелізаційні богослужіння в Каневі. Ми їздили туди командами по черзі. Зрештою утворилася невелика група, яка стала збиратися на квартирі. У якийсь момент нас знову попросили поїхати в Канів на два тижні. Ми вирушили з дружиною і дитиною, взявши лише одну валізу з речами. Але минуло два тижні — і ніхто нас не замінив. У листопаді провели перше водне хрещення в басейні. Пообіцяли, що замінять до нового року. Потім попросили побути до травня. А потім кажуть: «Ну, якщо вам тут так добре, то лишайтеся!» (сміється). Думаю, якби відразу запропонували їхати на постійне проживання, ми б відмовилися, бо не планували залишати Івано-Франківщину. Але, побувши тут, побачивши потребу в працівниках, вирішили лишитися. Тим більше, що це справді відповідало нашому місіонерському покликанню.
— Наскільки відрізняється Черкаська область від Івано-Франківської?
— Черкащина — край більш атеїстичний. Хоча є релігійні люди, але більш формально. Зустрічав тут навіть язичників. Якщо на Івано-Франківщині в неділю всі йдуть до церкви, ніхто не працює, то тут такого немає — можна почути роботу перфоратора, переважно люди використовують цей день, щоб піти на ринок.
— Що було найважче на початку служіння?
— Я б сказав, що на початку було легше. Адже тоді ми були не самі. Наприклад, Валя Готь з нами служила 10 років, Альона Ткаченко — 3 роки, потім переїхала до Золотоноші. Саме завдяки цим сестрам, які мали багато друзів на Волині та Рівненщині, до нас часто приїжджали на допомогу команди молоді.
— Як змінилося ставлення людей за цей час?
— Спочатку було багато недовіри. Якось я проповідував на вулиці, підійшов чоловік і каже: «Не слухайте його, він обманює і потім хати продає!» Зараз багато змінилося. Зокрема у 2019 році в Каневі утворилася міжконфесійна Духовна рада, завдяки якій ми співпрацюємо з органами влади. Колись люди нам казали: «Що ви нам тут проповідуєте — ідіть он, до депутатів!» Виходить, що так і сталося зрештою. У Каневі поки що невелика церква — 6 членів. А загалом богослужіння відвідують до 20 осіб.
— У яких ще населених пунктах ви благовістили?
— Найбільше в с. Литвинець. А загалом газети роздавали в багатьох селах — всюди в колишньому Канівському районі. Часто відвідували Золотоношу, коли там ще не було місіонерів. А тепер їздимо туди по хліб. Раз на тиждень маємо євангелізаційне служіння з роздаванням хліба.
— Пам’ятаю, що в перші роки ви багато займалися особистим євангелізмом, вуличним благовістям, відвідуванням хворих.
— Так, це було основне наше служіння. Сьогодні вже менше цим займаємося, бо з’явилися й інші обов’язки. Але все одно розуміємо — потрібно йти до людей. Завдяки вуличному благовістю в мене з’явилося багато знайомих. І тепер щоразу при зустрічі маємо спілкування. Не всі з них бували на зібранні, але в нас зберігаються добрі стосунки. Зараз ми живемо на вул. Джерельній, і багато людей приходять до джерела. Не раз доводиться когось підвозити, і це теж нагода поговорити, запросити.
— Чи мало успіх дитяче служіння?
— На початку завдяки сестрам дитяче служіння було більш активним. Регулярно збирали дітей у с. Литвинець, улітку проводили там кількаденні табори. У Каневі кілька років діяв дитячий клуб, робили наметові заходи, які збирали 50-100 учасників. На жаль, зараз не маємо регулярного дитячого служіння. Проводимо одноразові заходи, коли приїжджає молодь на допомогу. Поки дружина могла, проводила підліткові зустрічі. Але тепер у нас малі діти, тому на це не вистачає сил.
— Розкажи про вашу працю в навчальних закладах.
— Ми почали з того, що стали проводити в школах Канева різдвяні вистави. Іноді показували мультфільми, проводили профілактику шкідливих звичок. Певний період Оля викладала християнську етику — вона має педагогічну та духовну освіту.
— Знаю, що ви служили людям з інвалідністю.
— Людям з інвалідністю служила Валя, ми її в цьому підтримували. У співпраці з профільним відділом УЦХВЄ їй вдалося провести триденний наметовий захід для 20 учасників. Ми продовжуємо спілкуватися з цими людьми, при можливості надаємо їм допомогу.
— Через які випробування тобі довелося пройти під час служіння?
— Одним із таких випробувань була ситуація, коли я стикнувся із супротивом під час проповіді Євангелії. Мені дуже хотілося достукатися до молоді, можливо, я це робив надто наполегливо. І одного разу наразився на компанію молоді, яка хотіла мене побити. Зрештою обійшлося погрозами й штурханами. Але я такого ще не переживав, тому навіть не знав, як поводитися на той момент.
— Святкування 500-річчя Реформації мало якийсь вплив у вашій місцевості?
— Так, у 2017 році ми мали низку просвітницьких заходів, зокрема нас запрошували на радіо записати кілька передач на християнські теми.
У цей період здружилися з усіма християнськими церквами міста. Саме R500 стала передумовою створення Духовної ради, у яку входять православні, баптисти, харизмати, адвентисти, а я представляю п’ятдесятників. Раз на тиждень ми збираємося для спілкування та планування спільних заходів. Проводимо молитовні сніданки, святкування Пасхи, Різдва, Дня подяки, християнські концерти. А також кілька разів на місяць маємо молитву в міській раді. Ми доповнюємо один одного, зосереджуючись не на суперечностях, а на спільних цінностях. Оскільки тут немає великих громад, бракує служителів, то всі розуміють потребу один в одному. Тому практикуємо співпрацю, взаємну підтримку. Наприклад, пастор адвентистів допомагав мені заливати стяжку. Православний священник їздив з нами роздавати Євангелії, завдяки йому для нас відкрилися двері в деякі навчальні заклади.
— Мені відомо про вашу дружбу з єврейською спільнотою Канева. Як ви з ними познайомилися?
— Випадково. Викладачка нашої старшої дочки в музичній школі — єврейка і відповідальна за єврейську спільноту. Це не релігійна громада, вони об’єдналися для взаємної підтримки. У нас виникла ідея зустрітися з ними. Так організували вже кілька зустрічей із християнською програмою.
— Які церкви найбільше підтримували ваше служіння?
— На початку найбільше підтримувала тлумацька церква, де був пастором Іван Іванцюк. Потім дуже багато допомагала молодь із церкви «Віфанія» м. Луцьк. Також із церков Старого Села, Познані, Дроздині. Без них ми б не змогли побудувати дім молитви.
— Розкажи детальніше про будівництво дому молитви.
— Якби не Юрій Левчик, який служив у Золотоноші з 2018 до 2023 року, навряд чи я сам наважився б на цю справу. У 2019 році ми придбали ділянку, а 2020 почали будувати. Зараз дім завершений десь на 60%, але вже два роки збираємося тут. Офіційного відкриття ще не було. Власне приміщення — це велике благословення. До цього ми збиралися на квартирі, куди, звісно, не запросиш багато людей. А в теплу пору — просто неба на території літнього кінотеатру.
— Ти — один із викладачів Школи особистого євангелізму. Що це за проєкт?
— Його витоки — у ЄШЛ (Євангелізаційній школі лідерства), поширеній в Україні з 2005 року. ШОЄ — дещо видозмінена і адаптована до нашого культурного контексту програма, яку стали проводити з 2018 року. Основу команди становлять брати і сестри з Івано-Франківської області. Ми проводимо ШОЄ переважно для студентів місіонерських шкіл у різних населених пунктах України та закордоном.
— Розкажи про вашу співпрацю з місією «Гедеон».
— 2023 року директор українського філіалу «Гедеона» Сергій Гула приїхав у Канів і добровільно-примусово зобов’язав пресвітерів усіх конфесій долучитися до місії. Звісно, у кожного служителя достатньо праці, але оскільки у нас дуже мало кадрів, то мусили погодитися. Ми замовили 11000 Нових Заповітів, обійшли навчальні заклади Канева, навколишніх сіл і навіть деяких населених пунктів Київської області. У цій праці нам допомогла команда Олександра Курченка.
— Як ви зустріли повномасштабну війну?
— Певною мірою ми готувалися. Була зустріч обласного об’єднання УЦХВЄ, де обговорювали кроки у випадку початку бойових дій. Цікаво, що Юрій Левчик у Золотоноші саме в переддень війни став роздавати хліб. І сьогодні там відвідують богослужіння 50-70 людей. А в Каневі ми Духовною радою запланували на 24 лютого міжконфесійну молитву. Звісно, офіційний захід нам зрештою не дозволили провести. Але все одно зібралися неформально, було десь 20 чоловік. Тобто ми зустріли війну в молитві. А рівно через рік започаткували молитву в міській раді.
Канів майже не обстрілювали. Перший приліт у місто стався 31 жовтня 2022 року. Коли почалася війна, у нас саме були брати з Познані, крутили гіпсокартон. Їм вдалося виїхати ще до довжелезних заторів. Пам’ятаю черги на автозаправках, відсутність хліба в магазинах. Але морально ми очікували цього. Церкві я запропонував вивезти охочих на Івано-Франківщину, але ніхто не згодився. Особисто в мене не було вагань — я знав, що маю бути в Каневі. Один раз вивозив дружину з дітьми, бо в новинах повідомляли, що мають нашу ГЕС обстрілювати. Так нагнітали, що багато людей боялися лишатися в місті.
— Яким було ваше служіння після вторгнення?
— Приймали біженців по хатах, на жаль, не могли розмістити багатьох, бо в домі молитви тоді ще не було умов. У березні стали допомагати продуктами. Більшість гуманітарних вантажів, що прямували на Харків, проїжджали через Канів, тож частину вивантажували нам. Кілька разів привозив продукти зі Сміли, де розподіляли допомогу для Черкаської області. Також допомагали сім’ям військовослужбовців.
— Розкажи про свою сім’ю. Як багатодітним місіонерам виживати в сучасному світі?
— У нас п’ятеро дітей. До останнього часу були певні складнощі з житлом, доводилося часто переселятися з місця на місце. Але тепер, дякуючи Богу, маємо власну хату. Дружина підзаробляє у сфері аніматорства, оформлення декорацій — по суті використовує вміння, набуті під час служіння дітям. Я колись певний період займався вантажними перевезеннями. Є підтримка від місії та ще кількох людей, які час від часу допомагають нашій сім’ї матеріально. Правда, зараз багато коштів йде на будівництво.
— Як тебе змінило батьківство?
— Я виростав без батька, він не жив із нами. Тому, звісно, бракувало чоловічого прикладу. Сьогодні мені буває надзвичайно важко знайти баланс між лагідністю і строгістю до своїх дітей. Власне, вчуся виявляти, коли потрібно, твердість, ставити межу, адже це також є частиною правильного виховання.
— У чому ваша найбільша потреба на цей момент?
— Звісно, дуже не вистачає працівників. Багато служінь зараз на паузі, тому що нікому їх виконувати. Також потребуємо мудрості від Бога, як працювати з людьми, як бути прикладом, щоб вони приймали хрещення, зростали, не лишалися тільки прихожанами.
— Як на тебе вплинула війна?
— 2014 року я отримав пророче слово, що побачу навколо себе руїни, але, незважаючи на це, Божа праця продовжуватиметься і багато людей змінять свою думку про Бога. І коли почалася повномасштабна війна, ці слова мене дуже підтримували. Я утвердився у своєму покликанні. Також мені було сказано не відвертатися від людських потреб, бо слово іноді може зробити більше, ніж кошти. І справді, наші матеріальні можливості сьогодні дуже скромні, але ми маємо Слово, яке лікує душі.