Вадим Корольчук: «Дивитимешся на Голіафа — програєш, дивитимешся на Бога — переможеш»
Вадим Корольчук — пастор церкви «Воскресіння» (м. Фастів), член місії «Голос надії», чиє служіння завжди відрізнялося креативністю та насиченістю. Ми попросили Вадима розповісти про різні напрямки його праці.
— Розкажи, будь ласка, про твоє духовне становлення.
— Я родом із с. Спасів Рівненської області, нас у сім’ї було четверо дітей. Першим у родині навернувся до Бога мій дід, потім його матір. Дід упродовж 40 років був пастором. Він дуже вплинув на моє становлення як служителя. Його поведінка, проповіді, щоденні молитви, читання Біблії — були для мене сильним прикладом. Щоправда, у підлітковому віці я водився з поганими компаніями, але Бог зберіг, що навіть жодного разу не спробував алкоголь чи цигарки. Переломним моментом для мене стала молодіжна конференція в церкві «Молодіжани», де служив Олександр Куриленко. Тоді я вийшов на покаяння і моє життя кардинально змінилося.
Пам’ятаю мою першу проповідь на богослужінні, яке вела молодь, я був серед них наймолодший. Тоді хтось сказав: «З нього точно вийде проповідник, бо усі дивилися в Біблію, а він — на людей». У школі не упускав моменту, щоб прочитати напам’ять християнський вірш, процитувати Боже Слово. Вчителі часто відзначали мої твори, просили прочитати перед усім класом. Коли мене викликали, завжди мав, що розказати, іноді вчителі плакали після мого виступу. Хоча з іншого боку був бешкетником і не відрізнявся ідеальною поведінкою. Пам’ятаю особливий момент на випускному, коли зібралося все село. Я придбав Біблії і подарував однокласникам, сказавши, що тільки Біблія допоможе нам триматися правильного шляху в житті.
— А в якому віці ти відчув покликання до місіонерства?
— Коли роздумував, куди піти вчитися, випадково натрапив на газету, де була реклама Київського біблійного інституту. Загорівся бажанням вступити саме туди. Власне, КБІ і познайомив мене з місією. Кілька разів на рік ми їздили на практику на місіонерські станції. Я побував на Луганщині, Черкащині, Чернігівщині, Полтавщині. Але тоді у мене ще не було усвідомлення ідеї місіонерського руху. Єдине, що точно знав — після навчання не повертатимуся назад у село. Я люблю свою церкву, але розумів, що вдома не зможу повністю реалізуватися як служитель, бо на наступний же день поїду на заробітки. Хотілося поїхати туди, де ще немає церкви і посвятити себе служінню. Петро Устимчук запросив на Полтавщину. Ось там я реально усвідомив, що таке місіонерство. У травні 2011 року був випускний, у червні одружилися з Вірою (ми навчалися на одному курсі), а в серпні з двома валізами і весільними грошима прибули в Котельву.
— Які етапи служіння ти пройшов, перш ніж став пастором у Фастові?
— Коли ми приїхали, в Котельві була група місіонерів, які проводили зібрання в орендованому будинку, де й жили самі. Уже було придбане місце для дому молитви з недобудовою. Моє служіння там почалося з того, що ходив по ринку і роздавав газети «Голос надії». Це все, що я знав і вмів. Ми стали розвивати різні напрямки благовістя, потроху будували дім молитви. Десь через рік мені запропонували стати відповідальним за молодіжне служіння в області. Згодом передали позицію регіонального відповідального за служіння місії «Голос надії».
У Котельві нам завжди було дуже добре, і пропозицій переїхати на нове місце служіння ми не розглядали. Але десь на 10 році прийшло передчуття, що пора переходити на наступний етап. Праця була вже настільки налаштованою, що перестала приносити адреналін — коли прокидаєшся вранці і тебе кличуть нові виклики. Десь в той період я отримав запрошення до Фастова. Ми погодилися не відразу, думали так: «Нікуди не поїдемо, поки не побачимо більшого плоду в Котельві». Церква була нечисельною (15 членів), хоча зібрання відвідували до 30 осіб. Якось на Трійцю приїхали гості, і до мене було пророче слово: «Тут плоду не побачиш — плід пожнуть інші. А для тебе приготоване нове місце». Згодом приїхала підмога — місіонери, які могли б нас замінити. Все це допомогло якось «перемкнутися» і погодитися на Фастів. 2021 року ми переїхали.
Тут я здобуваю новий досвід. Моє служіння масштабувалося, відкрилося багато нових можливостей. Церква, до якої мене запросили бути пастором, уже нараховувала 115 членів, при ній був дитячий садочок, розвинуті служіння. Стараюся робити все від себе залежне, щоб прийняти у своє серце людей і бути прийнятим ними. Церква зі свого боку теж відкрита до мене.
— На твою думку — якою є головна місія церкви?
— Думаю, немає нічого важливішого, ніж благовістя, зовнішня місія: іти до людей і приводити їх до Христа. На жаль, не всі це розуміють. Деякі церкви перейшли на формат самозабезпечення і самообслуговування.
— У вас гарні стосунки із органами влади, ЗМІ, соціальними службами. Як вдалося цього досягти?
— Завжди стараюся мати діалог, руйнувати стереотипи, які бувають про євангельські церкви. Наприклад, запрошував журналістів на наші заходи, просив, щоб написали про церкву. Але вони не приходили. Тоді я надсилав готовий матеріал, і вони друкували. Ми не платили за це грошей. Просто намагалися будувати дружні стосунки. Я був готовий давати відповіді на складні питання, яких багато хто уникає. Приходячи до представників влади, показував, що в нас спільні цілі — допомагати людям. Ми довіряли їм, радилися, які сім’ї більше потребують підтримки. Вони побачили, що ми скромно робимо добрі справи, згодом і самі стали звертатися до церкви з певних питань. Сьогодні нашу громаду на рівні з іншими соціальними службами відзначають на рівні міста.
— Я помічав, що ви багато зусиль вкладаєте у стосунки всередині церкви. Чому це важливо?
— Мені здається, що стосунки — найважливіше, що може дати церква на землі. Інакше, вона втрачає свою ідентичність. Ісус каже: «По тому пізнають, що ви учні мої, якщо будете мати любов між собою». У нас має бути так добре, щоб інші люди захотіли до нашої компанії. Я починаю з себе — не просто проголошувати проповіді, а спілкуватися з людьми, бути відкритим, ділитися власними викликами, невдачами. Практикуємо різні неформальні зустрічі, церковні пікніки.
— Зазвичай великий відсоток праці місіонерів — дитяче, підліткове, молодіжне служіння. У вас теж?
— Все це у нас є. І недільна школа, і підліткове, і євангелізаційний дитячий клуб, і табори. Це справді значна частина праці, чотири заходи на тиждень у нас присвячені цьому напрямку. Залучаємо дітей із невоцерковлених сімей.
— Ви тривалий час лобіювали викладання у школах християнської етики і досягли успіху. Як це вдалося?
— Цей процес почався на рівні Ради євангельських церков. Ми підтримали його, зверталися до директорів шкіл, Відділу освіти, організували кілька форумів для педагогів, ініціювали курси з підвищення кваліфікації на базі нашої церкви. І на даний момент християнську етику запровадили уже в 9 гімназіях і 3 дитсадках району.
— Хочу запитати про деякі служіння, які ти здійснював ще у Котельві. Наприклад, ше до повномасштабної війни ви активно допомагали малозабезпеченим, проводили медичні акції.
— Так, ми робили благодійні обіди для пенсіонерів. Проводили безкоштовні клініки, де місцеві мешканці могли перевірити своє здоров’я та проконсультуватися з лікарями. Із 2014 року допомагали сім’ям, члени яких загинули в АТО.
— Як ви познайомилися із Університетом третього віку?
— Під час різдвяного благовістя, коли ходили по хатах, вітаючи людей співом, потрапили до працівниці територіального центру, яка запросила нас у т. зв. Університет третього віку — це зустрічі літніх людей, переважно інтеліґенції, де вони навчаються, спілкуються із запрошеними гостями. Ці заходи відвідують до 40 чоловік. Наше знайомство вийшло дуже теплим, і ми стали зустрічатися регулярно. Не тільки співали, спілкувалися на духовні теми, а й організовували різне дозвілля. Одним словом, потоваришували. Багато з них зараз ходять до церкви.
— Розкажи також про співпрацю зі Службою пробації.
— Ми познайомилися зі Службою пробації у Котельві через церковну газету. Вони запросили нас до співпраці, і ця співпраця продовжується досі. Волонтерам із церкви надається можливість проводити душпастирські бесіди з умовно засудженими. Є випадки, коли такі люди навертаються до Бога. Коли я змінював місце проживання, то отримав від Служби особисту відзнаку. Пастор Петро Устимчук також відзначений як один із найкращих волонтерів.
— Як ти почав займатися розробкою і друком євангелізаційної продукції?
— Служачи в Котельві, побачив потребу в друкованій продукції, став розвиватися в цьому напрямку. Згодом став допомагати з макетами, поліграфією, друком церквам по всій Україні. Це були тисячні тиражі. А в самій Котельві ми випускали «Церковний вісник», календарі, листівки, зображення на білборди. Заносили газету в кожен дім. Таким чином вдалося зробити церкву відомою в нашій місцевості. Багато людей познайомилися з діяльністю нашої громади, решта — як мінімум знали, де вона знаходиться. Ймовірно це посприяло тому, що під час війни до «Нового життя» прийшло найбільше людей. Зала буває переповнена.
— Раніше за багатьох ви почали презентувати церкву в соціальних мережах. Які результати цього?
— Є низка людей, які знайшли нашу церкву і стали приходити на богослужіння саме завдяки сторінкам в інтернеті. Маємо в соцмережах багато підписників. Там розповідаємо про свою працю, і знаходяться бажаючі підтримати її, наприклад, взяти участь у зборі коштів для військовослужбовців. Ми зробили не тільки сторінки для нашої церкви, а й для Полтавського об’єднання УЦХВЄ, для обласного молодіжного відділу. Також я проводжу навчання, як створити і наповнювати церковну сторінку.
— Розкажи про служіння фастівської церкви під час війни.
— Через наше місто їхало дуже багато біженців, у тому числі з Ірпеня та Бучі. Ми приймали людей на ночівлю, завжди був наварений суп і підготовані місця для сну. Також у нас зупинялися перепочити багато волонтерів, які везли гуманітарні вантажі на схід. Ми приймали у себе працівників селищної ради Макарова, близько місяця у нас жили охоронці Чорнобильської АЕС (близько 30 чоловік). У сховище приходило багато містян. І досі під час кожної повітряної тривоги приходять люди.
Церква стала хабом для розвантаження і розподілення гуманітарної допомоги для Київщини. Роботи було дуже багато, але вона виконувалася дуже швидко, адже допомагали не тільки члени церкви, а й інші люди. Сформувалася група волонтерів, які розвозили продукти по нашій області, а також їздили на Харківщину, Сумщину. Після звільнення Київщини відвідували деокуповані села. Згідно наших записів, за 2022 рік було отримано 130 тонн допомоги, яку роздали 25180 особам.
Також ми ремонтували військовим машини, передавали рації, плитоноски, шоломи, берці. Проводили відпочинок для родин військовослужбовців. Брали участь у ярмарках, де збирали кошти на потреби армії. У нашій церкві проходять міжконфесійні «Молитви єдності» — щоразу збираємо кошти, купуємо РЕБи, турнікети. Щотижня молимося за сім’ї загиблих.
Завдяки донорам, які допомагають нашій церкві, сьогодні маємо ресурс, щоб бути корисними. Наприклад, зараз ми отримали 500 пар якісного взуття. Значну частину роздаємо через соціальні служби, зокрема Спілку родин загиблих. Минулого разу допомогли взуттям пенсіонерам, комунальникам тощо.
— Розкажи про ваш проект «Подарунок захиснику».
— Був період на початку війни, коли люди хотіли якось допомагати, але не знали кому і як. Тож ми організовували різдвяні акції — вчителі приводили учнів, і вони створювали малюнки, підписували прапори, збирали подарунки для військових. А ми передавали на фронт разом із гуманітарною допомогою.
— 2023 рік ви оголошували в церкві Роком доброго самарянина. Що це значило?
— Наша церква знаходиться в центрі міста, і ми стараємося максимально служити для міста. Це був рік, коли ми намагалися акцентувати на служінні постраждалим, тим, хто має потребу. Щоб бути церквою, яка завжди поруч. Якось до мене підійшла одна сестра, каже: «Не можу зрозуміти: раніше, коли приходила гуманітарка, вона була для церкви, а тепер — усе роздають людям, які не ходять до церкви!» Ми, власне, хотіли змінити ці стереотипи, мотивувати людей піклуватися про інших. Треба було якось пояснити, з якого дива я маю прийти і розвантажити 20 тонн продуктової допомоги, а потім завантажити у 15 мікроавтобусів, які приїдуть за нею. Ти це робиш — тому що ти добрий самарянин. Робити добро — привілей і честь. Ось цю ідею ми доносили впродовж року. Одна з ініціатив, яку виявили деякі наші члени церкви — коли на в’їзді у Фастів збираються люди зустрічати загиблих захисників, вони привозять і запалюють свічки, щоб вшанувати героїв.
— Цього року у вашій церкві пройшов Форум сім’ї за участі різних громадських організацій, соціальних служб та представників влади. Якою була його мета?
— Ми хочемо позиціонувати себе як церква для всієї сім’ї. Вважаємо важливим відстоювати інститут сім’ї. Тож виступили з ініціативою, щоб працювати у тому числі на рівні ментальності, закладати правильні основи. Це була така собі колаборація — щоб показати, скільки є різних організацій, які дбають про добробут сім’ї, обмінятися аудиторіями, пояснити людям, куди вони можуть при потребі звертатися. Люди казали: «Ми й не знали, що церква так багато робить для сім’ї!»
— Пам’ятаю, про вас була стаття у місцевій газеті Котельви, як про «зразкову молоду сім’ю». Чому обрали саме вашу?
— Вони хотіли написати матеріал до Дня молоді, і чомусь звернулися саме до нас, хоча ми цього зовсім не прагнули… Просто намагалися займати активну позицію в нашій громаді, я мав деякий рівень публічності, пишучи в соцмережах на сімейні теми, а також знали про нашу соціальну роботу. Тоді про нас не тільки написали, а й дали відзнаку і подарунок від селищної ради.
— В одному інтерв’ю твоя дружина Віра розповіла випадок, як у момент фінансової скрути випадково знайшла вдома невідомо ким залишений конверт з грошима, який став підтримкою. Як у сучасному світі виживається сім’ї служителя?
— Ми не можемо жити по бюджету, бо як такого бюджету немає. Доводиться жити просто вірою, сьогоднішнім днем, не зазіхаючи на те, що нам не дуже потрібне. Бували часи, коли ми думали, чи проводити різдвяне свято, бо грошей на це не було. Але вирішили: якою б не була ситуація, Божа справа має продовжуватися. І в такі моменти Бог не залишав. Підтримувала родина, сьогодні теж підтримують небайдужі люди. Є певна підтримка з церкви, з місії.
— Як організувати свій час, щоб стільки всього встигати?
— Взагалі-то мені навпаки здається, що я мало роблю, можна було б більше… Мені здається секрет у тому, щоб любити те, що ти робиш, бачити мету і значимість своєї праці. Тоді будеш встигати. А інакше — шукатимеш тільки привід, щоб не робити. Наша сім’я отримує задоволення від служіння, і ми підтримуємо один одного в цьому.
— Що ти як пастор порадив би сьогодні людям, які несуть тягарі війни?
— Три речі, які я зрозумів під час війни: новини потрібно конвертувати в молитву, жаль — у пожертву, тривогу — в дію. Це те, що допомагає мені особисто. Я теж переживаю за свій дім, сім’ю, дітей. Але є речі, які від мене не залежать. Дивитимешся на Голіафа — програєш, дивитимешся на Бога — переможеш.