Степан Марчук: «Служити — означає взяти на себе відповідальність»
Степан Марчук уже 21 рік служить місіонером у Запорізькій області. 2022 року його м. Гуляйполе стало прифронтовим, церква повністю евакуювалася. Але місіонери продовжують служіння місцевим жителям, незважаючи на небезпеку.
— Яким був твій шлях до Бога? Як ти став місіонером?
— Я народився в с. Рованці в сім’ї євангельських християн. З дитинства навіть не уявляв, як можна жити без Бога. Хоча спокуси були завжди. Коли закінчував школу, то потрапляв у різні компанії…
Мені завжди було цікаве місіонерство. Брат мого друга Саша Захарчук був місіонером у Запорізькій області, і я часто чув розповіді про його служіння, які запалювали. І коли запросили поїхати допомогти йому в будівництві дому молитви, я погодився. Вперше поїхав на місію у 17-річному віці. Півтора місяці ми служили: вдень — працювали, ввечері — спілкувалися, співали, молилися. Мені дуже сподобалася і надихнула ця поїздка. Можна сказати, вона змінила напрямок мого життя. Повернувшись, твердо вирішив, що буду служити Богу. У мене з’явилася мрія стати місіонером, і я молився про це. У 18 років прийняв водне хрещення. І через тиждень зібрав речі і поїхав у Гуляйполе, це був 2004 рік. У Гуляйполі саме відкрили церкву, яка налічувала кілька людей. Тоді там служив Руслан Гусарчук. Згодом мене взяла на підтримку місія «Голос надії».
— Чи розумів ти тоді, що місія — це на все життя? Чи бували важкі моменти, коли хотілося все лишити?
— Тоді я ще не замислювався над цим. Але сьогодні можу сказати, що це справді на все життя. Звісно, бувало, що опускалися руки, коли переживав несприйняття людей, яким намагався служити. Але щоразу в молитві чув Божий голос, який утверджував, що я маю бути тут.
2009 року ми одружилися зі Сніжаною, вона родом із Запорізької області, с. Пологи. Проходив час, перші 6 років у нас не було хрещень, церква не поповнювалася людьми, і я став сумніватися: «Може, це не моє? Може я не в тому місці? Виходить, я і в служінні не маю успіху, і для сім’ї нічого не надбав… Може краще повернутися на Волинь і жити як решта моїх друзів і родичів?» Та при цьому завжди тримало відчуття покликання і розуміння, що потрібно продовжувати, незважаючи ні на що.
Зрештою церква у Гуляйполі зросла до кількох десятків осіб, загалом зібрання відвідувало 50-60 чоловік. 2020 року ми відкрили дім молитви у сусідньому с. Гуляйпільське, де збиралося до 15 людей. Тоді ж мене рукопоклали на пасторське служіння. Пам’ятаю, як дивився на заповнену залу і молився: «Боже, дякую, що Ти допоміг мені тоді не здатися і не спакувати валізи!»
— Звідки береться така посвята, щоб все життя віддати служінню? Як це передати молоді?
— У мене було переконання: якщо Бог мене покликав, я не можу відмовитися, я не можу дати задню. Згодом також усвідомив, що служити — означає взяти на себе відповідальність. Сьогодні, спілкуючись з християнами, не раз чую: «Я не проти десь допомагати, але не хочу бути прив’язаним». Це власне говорить про те, що люди не хочуть брати відповідальність. Але якщо ти прив’язаний до Господа, то чуєш Його голос, бачиш потреби інших і готовий взяти один із тих тягарів. Ще одна проблема — люди хочуть швидких результатів, але Бог спершу випробовує, наскільки ми вірні.
Коли я вперше побував на місії, на мене дуже вплинуло спілкування з місіонерами, праця в команді, участь в допомозі людям. Я відчув смак служіння, відчув, що я тут потрібний, що можу приносити користь. Тоді й з’явилося велике бажання посвятити себе Богу.
— Чим саме ви займалися, коли ти приїхав у Гуляйполе?
— Перший етап — наметові служіння. Ставили великі намети між п’ятиповерхівками і проводили євангелізації. Приходило досить багато людей. Другий етап — табори. Вони теж збирали чимало дітей. Ми охоплювали до 15 сіл — на допомогу приїжджала молодь з Волині. Дехто з відвідувачів цих заходів зрештою лишався в церкві. Наша громада ставала відомою в місті, влада бачила її працю і сприяла.
Також ми проводили великі Фестивалі сім’ї, які збирали до 700 людей. Після першого ж такого заходу в церкву прийшли четверо осіб. Почалося все з того, що з Бердянська в Гуляйполе переїхала одна молода волонтерка. Ще в Бердянську вона почала відвідувати зібрання. Жінка прийшла в гуляйпільську міську раду із ідеєю провести Фестиваль сім’ї, але особливої підтримки не отримала. Тоді хтось порадив їй звернутися в нашу церкву. Ми вислухали, внесли деякі корективи і вирішили цей проєкт втілити. Згодом вона, її мама та бабуся прийняли в нас хрещення.
Ще одне важливе служіння — місцевий інтернат. Пам’ятаю, я дивився на тих дітей і думав: «Хто може їх змінити?» Але пройшло кілька років і вихованці інтернату стали навертатися до Бога. Частина з них створили сім’ї та стали членами церкви. Один із них — Микола Пухтій, з яким ми зараз служимо.
Крім того, займалися соціальним служінням — разом зі старостою відвідували малозабезпечені сім’ї, привозили допомогу, відповідали їхні на запити. Це прихиляло серця людей.
— Хто найбільше допомагав вам у місіонерській праці?
— Оскільки нас було тільки дві місіонерські сім’ї, то ми не змогли б утілити масштабні проєкти без сторонньої допомоги. Найбільше нам допомагала молодь із Луцька, зокрема із «Церкви Христа Спасителя», з «Віфанії», також із Підгайців.
— Як вплинули на ваше служіння події 2014 року?
— Насамперед ці події вплинули на наше ставлення до служіння. Коли стали лунати різні тривожні вісті, почалися бойові дії на сході, я подумав: «Ми стільки ще не встигли зробити!» Я призупинив різні особисті справи і вирішив максимально ефективно використати час для служіння. Саме з 2014 року у нас потужно запрацювали дитячі табори. І сьогодні оглядаючись назад, я дуже задоволений, що ми старалися не втрачати жодної нагоди для благовістя. Часто зустрічаємо молодь, яка пройшла через наші табори. І багато з них свідчать, що знайшли церкву і стали відвідувати богослужіння. Такі історії надихають.
— Як ви зустріли повномасштабну війну?
— Напевно, ми відчули точно те саме, що й усі українці. Але сприйняли це досить спокійно, не панікували. Взагалі життя мене навчило ніколи не спішити. Помолившись із сім’єю, ми вирішили лишатися в Гуляйполі. Звісно переживання були, але в цій невідомості ми надіялися на Бога.
Через декілька днів пропало світло. Потім з’явилося на певний час. Потім пропало вдруге — і з тих пір вже не з’являється. Повністю зник зв’язок. Фронт наближався, ситуація була гнітюча. Ми бачили, як наші військові підтягують озброєння, окопуються. Чули віддалені вибухи.
Зібравшись церквою, ми вирішили, що кожен особисто прийматиме рішення, виїжджати чи лишатися — і ніхто нікого не засуджуватиме за його вибір. Хоча, зізнаюся, мені було дуже важко спостерігати, як один за одним місто залишали члени громади — ніби щоразу в мене відривали частинку серця… Фактично за перший тиждень виїхала майже вся церква, лишилися наша сім’я і сім’я Миколи Пухтія.
4 березня була дуже страшна ніч, трусилося все — стіни, меблі. У нас п’ятеро дітей. Вони запитували: «Тату, що це? Салюти?» Я казав: «Так». Вранці Микола привіз свою дружину і двох дітей до нас в будинок. І ми з ним вирішили з’їздити в Запоріжжя за генераторами. Дорога була довга і складна, манівцями, тому що не скрізь можна було проїхати — уже були випадки, що машини розстрілювали. На зворотньому шляху ми зустріли довгу колону автомобілів, яка рухалася з нашого міста. Люди просто рятувалися, виїжджали ні з чим. Нас запитали: «Куди ви їдете?» — «В Гуляйполе!» — «Ви не заїдете, там уже росіяни!» Але ми не могли не повернутися — там наші сім’ї! Напевно ніколи в житті так не молилися, як тоді. Ми не їхали — летіли. А коли приїхали, то виявилося, що якраз закінчився бій — ЗСУ вибили ворога з міста. Якби ми прибули на годину раніше, то могли потрапити в епіцентр.
Але що пережили наші сім’ї за цей час! Дружина мила посуд, коли перед її очами на городі стала злітати вгору земля — вибухи біля будинку, з усіх боків. Дітей заховали у погребі. Хоча у нас високі ґрунтові води, то погріб неглибокий — до поясу. А дорослі то просто ззовні молилися, бо іншого виходу не було. Бойові дії тривали з 10 до 16 години. Осколками позрізало дерева, попадали електричні стовпи і навіть високовольтні опори.
Ночувати ми поїхали у шкільний підвал. Там було до сотні людей. Ми співали, молилися, старалися підтримати інших. Згодом над школою стали літати дрони, поряд були прильоти. А підвал — з вікнами, нас попередили, що це ненадійне сховище. Ми довго молилися, радилися і зрозуміли, що тут — не місце для дітей, і потрібно виїжджати. Заїхали додому взяти речі і рушили з міста, забравши ще декого. Ми були останніми з нашої церкви, хто виїхав. Морально це був для мене дуже важкий момент — відчував себе, ніби зрадник. Хоча в будь-якому випадку ми не змогли б лишитися, бо згодом в Гуляйполі оголосили обов’язкову евакуацію сімей з дітьми.
Зараз Гуляйполе схоже на привид. У дім молитви прямих попадань не було, але треба міняти дах, вікна. Більше постраждала інша частина міста. А будинок у Гуляйпільському прицільно обстрілювали вже тричі, розбили вщерть. Фронт — дуже близько, на відстані від півтора до трьох кілометрів.
— Розкажи про те, як змінилося твоє служіння під час війни.
— Коли почалася повномасштабна війна, вона викинула мене з колії. Служіння у нас було налаштоване, розплановане, систематичне — ти завжди знаєш, що робитимеш завтра. Кожен день був чимось заповнений — вільного часу практично не було. Коли ми евакуювалися на Волинь, я щоранку прокидався вдосвіта і молився: «Боже, чим я можу бути корисний? Я не хочу сидіти, склавши руки!» І в моєму серці прозвучала відповідь: «Ти знаєш, що там, звідки ти виїхав, не працюють магазини, бракує продуктів…»
Я зв’язався із луцькою «Церквою Христа Спасителя», де збирали гуманітарну допомогу. Завантажившись, вирушили в Гуляйполе. Цю першу поїздку я називаю «бойовим хрещенням». Ми ще не знали, як і кому будемо роздавати продукти — рухались вірою. Я зателефонував одному чоловіку з міської ради, він нас скоординував. Просто їдучи вулицями, гукали людей і вручали пакунки. Після цього ми з командою розділилися. Вони поїхали забрати деякі речі в домі молитви, а мені потрібно було зайти додому за документами. У цей час подзвонив знайомий із сусіднього села, яке потрапило в окупацію, і попередив, що росіяни готуються до обстрілу Гуляйполя. Якраз коли я був удома, почалися прильоти, безперервні сильні вибухи. Зв’язок пропав. Згодом приїхали наші. Ми почекали десь півгодини, а потім звернули увагу, що снаряди летять тільки в одному напрямку. Тож вирішили вибиратися протилежним боком.
У такому форматі ми продовжуємо служіння до цього часу — регулярно доставляємо продукти в Гуляйполе, Гуляйпільське (хоча там складніше, бо дороги прострілюються) та інші населені пункти. Наша база, куди звозимо вантажі, де фасуємо пакети — в церкві смт Покровське. Коли Петро Приходько виїхав з окупації, він відразу долучився до нас. По суті за перший рік війни ми пройшли з благовістям і гуманітарною допомогою всю цю прифронтову місцевість. Бувало, що сходилося все село, і ми проповідували Євангелію. Сьогодні так вже не можемо робити, надто небезпечно. Тільки за перший рік війни ми завезли понад 100 тонн допомоги.
Під час гуманітарного служіння в одному із сіл — Добропіллі — місцеві жителі попросили: «Чи не могли б ви ще раз до нас приїхати, щоб більше розповісти про Бога?» Таким чином там утворилася домашня група з вивчення Біблії.
На базі покровської церкви регулярно збираємо біженців з Гуляйполя, надаємо їм допомогу. Деякі з них відвідують зібрання і готуються до хрещення. Також служимо евакуйованим людям у Запоріжжі. Зокрема, проводили дитячу програму спільно з проєктом «Дарунок неба».
Під час нашого служіння ми з Миколою розподілили обов’язки: він займається переважно логістикою, а я — духовною частиною. Він дуже посвятив себе цій праці, і без нього я би просто не справився. У процесі ми стали ще тісніше співпрацювати з мерією. Микола познайомився з волонтерською командою, яка організувала Пункт незламності в Гуляйполі. Це місце, де можна безкоштовно прийняти душ, постригтися, відремонтувати і випрати одяг, поїсти і взяти з собою. Микола відповідальний за цей Пункт, він стежить, щоб в генераторах був бензин, у санвузлі — порошки й шампуні, в холодильнику — продукти. Це місце стало центром суспільного життя міста, всі зустрічі відбуваються там. Люди приходять, щоб просто поспілкуватися, зарядити телефони, відпочити. Ми зробили там куточок з Бібліями, християнською літературою, скринькою для молитовних потреб. Такий самий Пункт відкрили і в Покровському, за нього теж відповідає Микола.
Церква наша роз’їхалася по всьому світу — захід України, Польща, Німеччина, США. Але за час війни вже сформувалася група із нових 12 людей, які ототожнюють себе із церквою. Як тільки фронт відступить і з’явиться можливість, плануємо відновлювати богослужіння в домі молитви.
— Чи часто ви потрапляєте під обстріли під час поїздок?
— Найбільше потрапляє Микола, він уже побував у багатьох небезпеках. Ти не знаєш, коли може прилетіти. Повітряна тривога не надто випереджує сам обстріл. І якщо у Запоріжжі люди ще можуть ігнорувати попередження, то у Гуляйполі — всі ховаються, бо знають, що це питання життя і смерті. Тим більше, що зараз часто скидають каби, які мають велику зону враження. Якщо обстріл застає в дорозі — зупинятися не можна. Навпаки — чим швидше їдеш, тим краще.
— Ти багато проводиш часу в дорозі, у розлуці з сім’єю?
— Так, дуже багато. За рік може бути 6-7 місяців у від’їзді. Бути в розлуці — це складно, ми так не звикли. Раніше всюди були разом. Але дякую Богу за мою дружину — ми однодушні в розумінні місії й покликання. Але усвідомлюємо і те, що діти підростають, і ми не можемо упустити важливий період у їхньому вихованні. Потрібно багато спілкуватися, спрямовувати їх до Бога, знати, чим вони живуть. Служіння — велика відповідальність перед Богом, але сім’я — не менша відповідальність. Тому стараюся якось компенсувати час своєї відсутності. Використовую технології, щоб бути на відеозв’язку, кожному подзвонити, приділити увагу. Хоча все одно непросто. Якби всі діти були дошкільного віку, ми жили б у Покровському. Власне протягом року ми спробували жити там, але через постійні перебої з інтернетом онлайн-навчання було практично неможливим. Діти мають розвиватися, тож ми вирішили, що тут їм буде краще. У рованецькій школі вони хоч трохи наздогнали програму після двох років дистанційних занять.
— Як війна вплинула на сприйняття людьми Бога?
— Складно відповісти. За 20 років служіння я зрозумів, що результати не завжди видно відразу, потрібен час, щоб відкрилася повна картина. Ми поки не знаємо, наскільки наше нинішнє служіння впливає на людей, скільки з них зрештою прийдуть до Бога. Сьогодні масового пробудження немає, але через гуманітарну працю ми збирали до тисячі осіб. У Запоріжжі зібрання проходять у два потоки по 500 чоловік. Вони бачать добрі справи церкви і слухають Євангелію. Окремих людей війна однозначно підштовхнула замислитися про вічне. Ми бачимо серед тих, хто приходить, певний відсоток, чиє життя уже змінилося.
Господь каже закинути невода, і ми повинні бути вірними в цьому. Можливо невдовзі прийде той момент, як в учнів, коли вони закинули сіті й уже не могли їх витягнути через безліч риби.
— Мабуть до тебе як до пастора часто приходять зневірені люди, які зазнали втрат. Що ти кажеш їм?
— Насправді нічого особливого: що все в Божих руках, що в Ньому ми маємо надію. Стараюся просто вислухати, помолитися. Але після таких зустрічей люди часто дякують і кажуть, що їм стало легше. Я розумію, тих хто втратив усе майно, тому що знаю це відчуття — ми теж втратили все, що здобували багато років. Я говорю: «Почитайте історію Гуляйполя». Це місто, засноване в часи козацтва, пережило не одну кризу. Тільки під час Другої світової війни воно два з половиною роки було в окупації, лишилося поруйнованим і розграбованим. Але навіть після такого відновилося і розцвіло. Життя продовжуватиметься, ми все відбудуємо. Тому не варто оглядатися назад, а рухатися вперед.
У мене теж був період, коли я зациклився на втратах. Це пригнічувало, гальмувало духовний ріст, було перешкодою в служінні. І я зрозумів, що мені потрібно прийняти ці реалії, наблизитися до Бога, наповнитися новим сенсом, повернути втрачену радість. Я перемкнувся на дослідження Божого Слова, пішов навчатися в біблійний інститут. І тоді життя наповнилося надією, якою я можу тепер ділитися з іншими. Я маю нові цілі і можливості. Використовую цей період, щоб підготуватися до наступного етапу власної місії. Ми усі чекаємо часу, коли зможемо повернутися і працювати на повну. І коли люди дивляться на служителів, їм передається цей настрій. Ці обставини роблять нас сильнішими.
— Розкажи про твій досвід служіння військовим.
— Багато військових приходять на богослужіння — просто посидіти, послухати. Просять помолитися. Вони часто втрачають побратимів і потребують потіхи. Також їздимо до них з різною допомогою. Іноді найбільша підтримка для воїнів — це вирішити їхні побутові питання. У Покровському з військового, який жертвує своїм життям на фронті, можуть взяти 1500 грн за ночівлю, або 600 грн за прання. А у Центрі незламності все це безкоштовно — він може відпочити, помитися, випити кави. І військові дуже вдячні за такі прості речі, які, тим не менш, є для них дуже важливими. Це дає розуміння, що ними цінують.
Розмовляв Дмитро Довбуш