Петро Приходько: «Я тричі чув на свою адресу: «Расстрелять!»

30.06.2023
0
347

Петро Приходько — місіонер «Голосу надії» та завідувач департаменту місіонерського служіння в Запорізькій області — опинився з сім’єю в окупації. Служитель розповідає про роботу з людьми, евакуацію й те, що давало сили проходити цей складний шлях. 

— Де вас застала війна?

— На той час ми були у своєму домі в Андріївці Бердянського району. Того дня ми чекали гостей із Сумщини на конференцію, але вони зателефонували до нас о пів на п’яту й сказали, що розпочалася війна і їх дуже сильно обстрілюють. Звісно, ми скасували всі заплановані заходи й стали чекати, що буде далі.

— Коли війна безпосередньо торкнулася вашої місцевості?

— У перші ж дні ворожа артилерія розташувалася під нашим селом. Люди виходили з голими руками на танки й не давали їм проїхати в наше село. Ми були разом із тими людьми. Але коли стали погрожувати, що зітруть нашу Андріївку так, як нібито ми знищили Донецьк, я сказав людям, що не варто виходити сюди, а треба молитися. І жителі нашого села, навіть ті, які ніколи не відвідували церкву, погодилися, що пора шукати Господа, пора збиратися разом для молитви. Ми стали молитися – і наступного дня ця артилерія раптово поїхала в невідомому нам напрямку. Ми явно побачили відповідь на молитву. У Вайбері й Телеграмі ми створили групу жителів села. У ній я вмістив відео, у якому закликав людей кожних три години молитися до Бога, просячи Його захисту. І сталося так, що наше село війна обійшла, хоча з усіх боків села були окуповані. Так тривало протягом сорока днів, які ми там провели. Люди не раз дякували, що ми залишаємося поруч із ними й підтримуємо їх.

— Коли ви вирішили, що потрібно покинути село?

— Це було 3 квітня. Зібрання, у церкві багато людей. У село зайшли кадирівці. Через вікно я помітив, як БТР і «Урал» під’їхали до дому молитви. Дім молитви взяли в оточення й стали заходити в приміщення. Я вийшов до них. Мені стали ставити різні компрометуючі питання, обурювалися, що на зібранні цигани, яких називали нелюдами, сердилися, що я відповідаю російською. Особливо їх роздратувало, коли серед присутніх виявили чоловіка з Луганська (він був зятем нашої сестри), а я перед тим сказав, що тут немає чужих, а тільки люди з села. Я тричі чув на свою адресу слово: «Расстрелять!», але Бог милував. Прийшов один із їхніх очільників і повів мене в мій дім, щоб там провести обшук. Потім з’ясувалося, що довкола нас жило багато колаборантів. І ці обшуки й допит були не просто так. Військові чітко знали, куди й до кого вони йдуть.

— Що ви відчували, коли чули слово: «Расстрелять!»

— Одна-єдина думка прийшла, тепер мені від цього навіть трохи смішно: «Скільки куль мені треба, щоб померти? І чи зможуть мене вбити так, щоб я не мучився?»

Але в Божих планах було продовжити мені життя. І Він зберіг мене.

— Як ви прийшли до думки про те, що треба виїжджати.

— У день обшуку було останнє зібрання. Бо приміщення дому молитви відібрали для потреб армії (правда, нам дозволили забрати те, що ми вважаємо потрібним). Ми вже й не мали змоги допомагати людям у селі, бо за нами пильно стежили. У перші тижні війни Бог благословляв нас фінансами, і ми купували продукти харчування та речі першої необхідності й роздавали людям у селі. Також ми самі готували тушонки. У селі не було ні їжі, ні ліків, щоб купити. А також було важко зняти гроші. Тому люди дуже потребували нашої підтримки.

Тож коли ми побачили, що не маємо змоги робити корисні для людей справи, то стали запитувати в Бога, як нам далі бути? Ми не планували виїжджати. Але одного дня мені зателефонував брат із сусіднього Приморська, сказав, що вони спробують виїхати, і запропонував долучитися до них. Я запитав у сім’ї, що маємо робити. Діти відповіли, що не хочуть нікуди їхати (у нас шестеро дітей від 2 до 13 років), а на очах дружини були сльози. Вона сказала: «Ні, я більше тут не можу бути. Не можу більше витримувати життя в такому режимі, коли не знаєш, чого завтра чекати». Ситуація була справді нелегкою. Не раз до нас приходили кадирівці, чогось вимагали. Бог беріг, але стрес ми щоразу переживали. Також вода в нас була солонуватою, і ми не могли її пити вдосталь. У дітей стали боліти животи. Було, що ми молилися навіть за те, щоби Бог очистив нам воду, як у часи Єлисея. Але Бог не відповів на цю молитву так, як ми очікували.

Тож, побачивши сльози на очах дружини, я ще раз запитав дітей: «То як — прислухаємося до мами?» І вони погодилися виїжджати.

— Чи були певні труднощі з виїздом?

— Ми виїжджали в той день, коли з міста виїхали кадирівці й мали в’їхати днрівці. Тоді частина блокпостів була порожня, тож перші 35 км ми проїхали вільно. А в районі Пологів пройшли 13 російських блокпостів, тричі потрапляли в невеликі обстріли, але змогли виїхати на безпечну територію.

— Що давало вам сили й сміливості в цих складних обставинах?

— Пригадую: був сильний обстріл. Я вийшов глянути, звідки стріляють і що відбувається. Коли прийшов додому, то побачив, що жінка й діти, крім наймолодшої, ридають. Я заспокоїв їх і закликав до молитви. Під час молитви буквально відчув, як дух страху відійшов – і Божий спокій прийшов у наш дім.

Тобто стан серця людини підвладний їй самій. Людина, яка опирається на віру в живого Бога, може протистати страху, відкинувши всі думки, які хвилюють. Не думати: «А що буде? Як буде?» А шукати Бога, звертатися до Нього й вірити, що Він у курсі кожної ситуації. Ці фрази ми не раз повторювали, а тепер настав час застосовувати їх на практиці.

Розмовляла Ксенія Войтович, «Голос, що кличе»

 

 



Додати коментар

Пожертвувати