Олександр Гончаров:
«Зброя священика — Слово Боже!»

27.12.2018
0
50

​Спілкуємося з військовим капеланом Олександром Гончаровим (нар. 1982 р.). Олександр одружений, має 3 дітей. Служить другим пастором харківської церкви «Свята Трійця» (ХВЄ). Доктор богослов’я.

— Чому ти став капеланом?

— Коли почалася війна, у серці була тривога, і я хотів бути там, де людям важко. Мене призвали під час четвертої хвилі мобілізації. У військкоматі сказав, що, як служитель, зброї брати не буду, але готовий копати окопи, бути санітаром і робити все, що потрібно. Відповіли, що поки в моїх послугах не мають потреби. Потім Олександр Ружило запропонував приєднатися до їхнього служіння капеланів. Як виявилося, бажаючих служити в цій сфері дуже мало. Поступово, крок за кроком, прийшов до цього служіння.

— У чому суть твого служіння?

— Є графік, який ми узгоджуємо з Міністерством оборони. Згідно з графіком, раз на два місяці виїжджаємо на 10 днів на передову. Ми закріплені за 53-ю бригадою. Живемо разом із солдатами в окопах, працюємо, спілкуємося, молимося, приймаємо сповіді, якщо треба — куховаримо, рубаємо дрова. З часом з’являються друзі, і вже навіть самі нас запрошують і складають план, кого і де потрібно відвідати. Приблизно по 2-3 дні ми знаходимося на позиціях і за 10 днів невеликими командами охоплюємо 3 батальйони.

— Які особливості капеланського служіння?

—Це спілкування з військовими, у багатьох з яких сім’ї або зруйновані, або на грані розлучення. Часто — це люди на грані відчаю, що не мали собі місця в мирний час і тут знаходять собі віддушину. Думаю, що серйозні питання постануть тоді, коли закінчиться війна і доведеться адаптовувати солдат до мирного життя.

— У чому виражаються результати служіння капелана?

— Результатів не видно спочатку. Вони з’являються через рік-два, коли солдати повертаються з АТО. Є випадки, коли в церкви приходять люди, яким ми давали адреси. Наприклад, у нашу церкву лише за три останні місяці прийшли три чоловіки. Один майор ходить у місцеву церкву в Сєверодонецьку, де стоїть його частина. З ним разом ще двоє офіцерів відвідують служіння.

Коли ми молимося й служимо – люди навертаються до Бога. Здебільшого – це душпастирське служіння. Ми часто залишаємо свої телефонні номери, і нам дзвонять, питають поради, просять помолитися.

Ось, наприклад, останній випадок… В одного офіцера сім’я була на грані розлучення, але Бог зробив чудо, як сам він каже, навіть більше, ніж воскресіння мертвого. Шлюб не просто з уламків, а з попелу був відновлений. Після його навернення, дружина теж прийшла до Бога й стала ходити в церкву. Цей чоловік у відчаї прийшов на передову, щоб загинути. Він не хотів чинити самогубство, а шукав смерті від чужих рук. Ми разом молилися й постилися на передовій — і все повернулося на благо. У подібних випадках ми бачимо промисел Бога. У Біблії написано: «Спасай взятих на смерть».

— Як часто ви буваєте на передовій?

— Постійно. Нам так і краще, бо люди там більш відкриті. Наша ділянка – це Світлодарська дуга, буваємо там 6-7 разів на рік по 10 днів.

— Чи доводилося потрапляти в екстремальні ситуації?

— Так, було, що снайпери стріляли по нас. У Зайцево куля пролетіла мимо лівого вуха, лише гілочку дерева перебила, де я стояв. 23 серпня 2018 року ми потрапили під 5-годинний масивний обстріл важкою артилерією з «савушок» (самохідна артилерійська установка — прим. ред.). Усе навкруги гриміло, двигтіло, сипалась земля. Є молитовна команда, яка підтримує нас — християни з різних церков. Коли ми вилізли з-під обстрілу, то прямо біля нас в асфальті на «бахмутці» (дорога на Бахмут — прим. ред.) стирчали три 150-мм снаряди, що не розірвалися. Було, коли по нас стріляли, був сильний туман, і не могли попасти — все летіло мимо. Коли Бог оберігає, то й волосина не впаде з твоєї голови. Ми щоразу бачимо Божу охорону.

— Чи пробував ти стріляти?

— Ні, ніколи. Я категорично відмовляюся, коли навіть пропонують, бо вважаю, що це не справа священика. Я навіть не торкаюся зброї і нічого не маю з нею спільного. Зброя священика — це Слово Боже, «меч обосічний».

— Який твій погляд загалом на війну на Сході України? Що там відбувається?

— Думаю, що це геополітика, і руками українців ведеться війна між Заходом і Росією. Зрозуміло, що там воюють проти нас не якісь там трактористи, а професійні російські військові. Я в цьому переконаний. Колись до нас зайшла ДРГ (диверсійно розвідувальна група — прим. ред.) із 25 чоловік. Хотіли вирізати нас, але своєчасно були помічені. Двох із них було поранено, один загинув і двох узяли в полон. Поранених вони забрали й відійшли. Я особисто бачив полонених і тримав в руках російські паспорти молодих офіцерів ГРУ і ФСБ. Для мене це питання давно закрите. Я особисто бачив і російських військових, і російську техніку, і документи РФ.

— Як би ти оцінив те, що відбувається, з духовної точки зору?

— Я думаю, що навіть такі важкі умови дані Богом для поширення Євангелії. З березня 2016 року на лінії розмежування відкрилося 11 церков у середньому по 30-40 чоловік. Я бував там на початку 2000-х з благовістям, але люди були дуже закритими. Тепер люди навертаються. Довіра до церкви на цих територіях дуже виросла. Одна з причин — церква працює там, де не працює держава. Зокрема, ми, як капелани, здійснюємо не лише духовну місію, але й благодійну — привозимо воду, харчі, теплі речі тощо. Люди бачать щиру жертовність без популізму, і це, мабуть, їх найбільше торкається.

— Ти особисто пацифіст?

— Ні. Я вважаю, що пацифізм — не від Бога. По-божому — це захищати людей. Щодо мене, то я готовий «підставити другу щоку», але якщо біда торкається іншого, то мій обов’язок — захистити його.

— Яку позицію, на твою думку, мають займати віруючі в питаннях військових конфліктів?

— Я думаю, що церква має бути на стороні тих, хто страждає, кому потрібна допомога, незважаючи на те, з якого вони боку. У нас були випадки, коли наверталися люди і з тієї сторони. У мене немає до них злоби. Завжди кажу воїнам: якщо вам не загрожують зброєю, то й ви не повинні стріляти просто так, бо це самосуд. Акцент роблю на тому, що завжди — і на війні, і вдома — варто залишалися людьми Потрібно любити людей з обох сторін. Бувало, що ми на ту сторону переправляли продовольчі товари, харчі, дрова, бо люди страждали й замерзали. Вони нещасні, обмануті пропагандою.

— Які твої особисті прогнози на цю війну? Чим усе закінчиться?

— Усі війни колись закінчуються, це по-перше. По-друге, якою б наша влада не була, але проводяться молитви на майданах, є свобода. Тоді як у Росії утискають церкви, штрафують. На окупованих територіях так само — закривають церкви, переслідують пасторів. Тому я знаю, що Бог на стороні правди, і вірю, що за нами буде перемога, що для України ця війна закінчиться благословенням. Ми молимося за це, просто треба пережити цей етап.

— Чим церква в тилу може допомогти церкві на передовій?

— Перш за все — молитвою. По-друге — фінансами. Раніше ми возили солдатам продукти. Тепер вже такої потреби немає, проте є інші — паливо, теплі речі, миючі засоби тощо. Насправді, церква багато допомагає, і я дякую тим людям, що відгукуються і роблять свій внесок. Вірю — у Господа все пораховано.

Валентин Ярошенко



Додати коментар

Пожертвувати