Михайло Малишевський: «Не уявляю, як можна жити без служіння»

30.09.2021
0
471

Михайло Малишевський 20 років виконував місіонерське служіння в Росії. Там у нього народилося 6 дітей. Уже два з половиною роки служить на Закарпатті, де його сім’я поповнилася ще на одну дитину. Євангелізаційну роботу здійснює в с. Пушкіно. Братерська рада області запропонувала йому очолити сімейний відділ.

На твою думку, де ґрунт для місіонерської праці легший — у Росії чи на Закарпатті?

— Росія нас настільки зашифрувала чи зазомбувала, що ми навіть в Україні намагаємося говорити про Бога опосередковано. А тут кажуть нам: говоріть про Бога прямо. І чим більше ти використовуєш слова Біблія, Бог, Ісус Христос, спасіння — тим простіше й зрозуміліше для наших слухачів.  Коли ми розпочали відвідувати лікарню, то побачили, що сказати людям: «Ходіть у церкву, читайте Біблію» — це не дуже спрацьовує. Бо майже кожен із них відвідує якусь церкву і ознайомлений з Біблією. Тут треба шукати якісь інші теми для розмов, потрібно знайти в людині щось таке, яке їй не приносить користі, — і показати, як правильно робити на власному прикладі. Треба донести людям, що добре, що вони християни, що відвідують церкву, але хай задумаються, чи живе Христос у їхньому серці. Це важче донести людям релігійним, аніж невіруючим. Їм просто не скажеш: ідіть до Бога — і вони тебе зрозуміють. Я одного разу в перукарні став розмовляти про Бога з перукаркою, яка вважала себе католичкою. Вона розповіла мені про сімейні проблеми, що розлучилася з чоловіком, що він п’є. Я тоді став радити відпровадити його в центр реабілітації, став казати їй, що Бог змінює людей, що Бог з’єднує сім’ї. То одна з перукарок, яка називала себе православною, накинулася на мене мало не з матюками. Казала: «Чого ви лізете в життя людей, тягнете їх до себе, люди живуть собі, як їм виходить, а ви вмішуєтеся». Я мусив її присоромити. Ця ситуація відкрила мені загальну релігійну ситуацію в області. Так що треба знати, де про Бога говорити прямо, а де делікатно. Особливо люди сприйнятливі на великі християнські свята — на Різдво, на Пасху. Ми тоді вільно можемо заходити в магазини, кафе, ринки — і люди з радістю нас приймають. Беруть із наших рук газети, календарі, Євангелії. Але можна роздати тисячі календарів і газет разом із запрошеннями на євангелізацію — а прийде кілька чоловік. Та коли проводимо літні табори, то вже інша ситуація. На заключний захід одного з таборів у місті, на якому було до 70 дітей із невіруючих сімей, прийшло до 50 батьків. Так що той зал, де ми зібралися, був заповнений. Через табори ще можна впливати на людей. Бо ця ніша ще не заповнена, ніхто з дітьми не працює, вони залишені на самих себе. І такі заходи запалюють дітей та їхніх батьків і прихиляють до віруючих.

Чи були думки, щоб покинути служіння?

— Були, але не важкими, не нав’язливими. Пригадую, що в Ядрині 4 роки не міг придбати холодильника. Купив не одну газету з оголошеннями, щоб знайти якогось «беушного», бо так трохи дешевше. Знайшов один у Чебоксарах, за 80 км від мене. Приїхав, бачу той холодильник, іду до нього, щоб оглянути, а хазяїн каже: «Ні, не продам тобі, бо сусідка побачила й захотіла взяти собі». І мені стало так боляче: «Боже, таку просту річ, яка дуже потрібна моїй сім’ї, я не можу купити!» Були думки: як я буду далі жити, чи матимуть мої діти житло, я ж уже не зможу розпочати бізнес, де я буду брати фінанси? Але в Бога все є.

Що зараз тебе мотивує бути в служінні?

— Я просто не уявляю, як можна бути без служіння. Ось у мене звичайний день — і шкода  його просто так прожити, нікому не сказавши про Бога. А в мене багато роботи. Ми купили дім, який горів. У ньому живемо, але він ще потребує моїх рук. Бо вранці я йду до людей зі Словом Божим, а після обіду повертаюся втомленим і не маю сил щось розпочинати. Мені шкода тратити час на побут. Хіба що, коли вже горить: як-от переповнився септик чи щось таке інше, що не відкладеш.

Я намагаюся слухати Бога. Завжди  планую зранку зробити щось для Нього, а потім вкладаю час в сім’ю, в церкву. І коли навіть нічого не вийде зробити вдома, то, як прийде вечір, — я не жалію за прожитий день. Коли ж розпочинаю домашні справи зранку — то аж шкода робиться: нікому не засвідчив, ні з ким не поговорив про Бога, нікому не допоміг.

Розкажи про дію Божу в твоєму житті.

— Я бачив у своєму житті багато чудесних дій Божих. Навіть пов’язаних із коштами. Одного разу позичив гроші, щоб перевести свою машину на газове пальне, на дешевше. А вже через годину мене наздогнав чоловік і пожертвував мені тільки само грошей, скільки я позичив. Я не міг навіть подумати, що він може стільки пожертвувати. Як виявилося, його жінці в сні було сказано, щоб вони мені дали ці гроші.

Переживав і зцілення. Це був 2006 рік. Я збирався одружуватися і вже їхав робити пропозицію Тані. По дорозі заїхав до брата, щоб порадитися, чим лікуватися, бо мені діагностували гастрит і виразку 12-палої. Він каже: можна лікарськими засобами, можна народними, а можна й помолитися. І ми разом усміхнулися, бо молитву поставили на третє місце. Я тоді якось відразу відчув, що мене Господь зцілить. Ми помолилися. І вже в той день я обідав із одним із братів-місіонерів, з’їв порцію макаронів із шніцелем і здивувався, що мені нічого не болить. Раніше я не міг з’їсти й половини такої порції.

Господь оздоровив мою дружину. У неї був сильний гайморит, дуже боліла голова. Пішли на зібрання. Була заповідь. Я молився, згадав дружину й попросив за її оздоровлення, коли вона буде учасником тіла і крові Господніх. Сказав: «Господи, нам немає куди йти, у нас немає страховки, нічого». Помолився і забув. Потім ще були бесіди — і так проминуло ще дві години. А вона до мене не підходить, не жаліється. Я до неї: «Як ти себе почуваєш?» — «Усе добре, ніби й нічого не було». І після цього в неї не було проблем із гайморитом. Це Господь.

Якось у мороз під 25 градусів поїхали в одне село роздавати літературу. Уже вечоріло, а книжки потрібно роздати. Я сестер послав на одну вулицю, а сам пішов на іншу. Заходжу в останню хату, радий, що в мене вистачило книжок. У тій хаті сиділи якісь чоловіки, накурено. Один підходить до мене й запитує: «Ти баптист?» Тут зазвичай нас називають сектантами, тому я зрозумів, що він десь стикався з віруючими. Потім каже: «Я служив в армії з баптистами. Бачу, що в тебе добрі очі. Ходи зі мною й помолишся за мою маму, бо вона не може померти». І повів мене на початок тієї вулиці, де я був. Це зайняло ще годину. Але та жінка звершила молитву покаяння, її лице просвітліло, а той чоловік протверезів і ще хотів мені заплатити, витягнувши із-за образка 10 рублів. Дякував мені, що я «відпустив» його мамі гріхи. Я думаю, що Господь спеціально тримав її, щоб вона покаялася, а нас випробовував, чи ми будемо послушні. І це було не випадково, бо відчувалася Божа присутність, сила Божа. Ради тієї однієї людини ми мали бути в тому селі. Це збадьорило мене, надихнуло до праці й запам’яталося назавжди. Коли ми повернулися, то батько однієї з місцевих сестер, що були зі мною, розкричався, сказав, що треба мізки мати, щоб їхати кудись у 25-градусний мороз. Ми, справді, часто були безумні Христа ради. Тепер, мабуть, я не пішов би, а тоді хотілося. Не було думок: йти чи не йти — а тільки вперед, бо за цим стояв Бог.

Що ти сказав би християнській молоді?

— Тепер дуже помінялися часи. І коли я розмовляю з молоддю, то часто її не розумію. Ми ніби на різних хвилях спілкуємося. Вони по-своєму люблять Господа, переживають Його присутність і хочуть Йому служити. Ми їх можемо не розуміти, а вони нас. Цей час — це час інформації, молодь постійно в Інтернеті. Я би порадив молодим боротися, пильнувати, щоб не засмічувати непотрібною інформацією розум, серце, а наповнювати їх Словом Божим. І тоді Бог у світлі Свого Слова буде говорити з ними особисто. Саме так, Бог буде говорити з ними особисто. А вони хай навчаться чути Його голос.

Василь Мартинюк



Додати коментар

Пожертвувати