Михайло Близнюк: «Покликання Церкви — служити»

31.01.2023
0
417

Розмова із старшим пресвітером Волинського об’єднання церков ХВЄ єпископом Михайлом Близнюком щодо подій в Україні, як церкви об’єднання відреагували на них, яку роботу виконували та виконують, щоб допомогти постраждалим та наблизити перемогу.  

— Як війна та ситуація в країні вплинула на діяльність церков ХВЄ?

— Для віруючих церков християн віри євангельської, як, напевно, і для більшості громадян України, ця війна була чимось неочікуваним. Але з перших же днів ми стали думати, яку нішу ми могли б зайняти в цих подіях, щоб церква й надалі залишалася церквою й виконувала свою місію в ці скорботні часи, які тепер переживає наша країна.

І якщо проаналізувати весь цей час, а це вже близько року, то побачимо, що в церкві є дуже багато людей, які знайшли своє покликання в тому, щоб служити людям. Передусім допомагати продуктами, приймати людей, які змушені були залишити свої домівки. Дехто відчув готовність відвідувати людей, які перебувають у безпосередній близькості до зони бойових дій, бути волонтером. За цими усіма справами стоїть дуже багато братів та сестер. Тобто ситуація виявила, що в церквах дуже багато людей, які готові відгукуватися на потреби інших. Знаю, що їх до цього готував Дух Святий. І у свій час вони себе проявили.

Я дуже вдячний Богові, що церкви змогли досягнути трьох цілей і надалі продовжують їх досягати. Перше — роблячи добрі справи, ми багатіємо в Бозі. І цього багатства ніхто не зможе в нас відняти. Друге — роблячи ці добрі справи, ми проповідували Євангелію. І це теж є показником певного духовного рівня християн, які, жертвуючи часом, коштами, продуктами, а подекуди й своїм життям, здійснювали різноманітні соціальні проекти. І третя мета, яку ми досягли — забезпечити основні життєві потреби тих людей, які переживали страшні випробовування війни.

Тобто, говорячи про життєдіяльність церкви, хочу зазначити, що вона проявила себе як жива та діяльна, яка реагує на виклики й робить навіть більше, ніж можна було чекати. 

— Розкажіть більш детально про волонтерський рух. Як церкви відреагувала на нові виклики — допомога біженцям, постраждалим?

— У перші дні війни ми організували декілька зустрічей служителів, щоб зорієнтуватися, що можемо робити. Можливо, прийшли до рішення, яке звучить банально, але вирішили робити те, що робив би Христос.

З перших же днів ми намагаємося бути тими людьми, які захищають життя людей. Члени церков активно долучилися до будівництва блокпостів. І дотепер наші християни привозять гарячі обіди на багато блокпостів і допомагають тим, хто там чергує.

У підвалах молитовних будинків ми облаштували місця для укриття на час повітряних тривог. Дотепер повітряні тривоги лунають, загроза ракетних ударів зберігається, і наслідки нехтування цим бувають непередбачувані.

Коли потрібно було приймати біженців, служителі й члени церков докладали максимум старань, щоб цим людям дати притулок. Сотні-сотні людей пройшло через наші церкви, через молитовні будинки, через сім’ї християн, де отримували їжу, дах над головою, підбадьорення. Часто ми на прохання цих людей доправляли їх за кордон.

Я дивуюся, як багато продуктів наші люди змогли відправити тим, хто потребує, — це сотні тонн. Переконаний, що це Боже чудо. Волонтерський рух, сформований у церквах, виявив, що серед нас є дуже жертовні й мужні люди, які готові попри різні труднощі й небезпеки служити іншим людям. Не раз ми бачили машини, посічені осколками, чули про загиблих волонтерів, але це не спиняло інших волонтерів. Вони й тепер їдуть і допомагають там, де потрібна допомога. Тут ідеться про допомогу передусім цивільному населенню, але в міру можливості допомагаємо й тим, хто служить у збройних силах.

Наприклад, із одного села призвали 40 людей для участі в бойових діях. І церква цього села постійно доставляє продукти, одяг чи інші необхідні речі в ту частину, де служать їхні односельці. Це дуже змінило ставлення людей до християн, які виконують важливу частину праці, перебуваючи в тилу.

— Поговорімо про капеланське служіння, про його актуальність. Чи готові служителі взяти на себе відповідальність служити військовим?

— Капеланське служіння — це один із нових видів служіння. Він ще не упорядкований навіть законодавством нашої країни. Більшість капеланів — це добровольці, які знайшли контакт із командуванням військових частин і підтримують, передусім духовно, воїнів, які беруть участь у травматичних подіях війни.  Наші брати це служіння також виконують.

Я думаю, що це актуально, бо на передовій, та й не тільки там, перебувають люди, які зовсім не були готові до війни. Більшість із них несподівано потрапили в екстремальні ситуації. І саме таким людям по-особливому потрібне усвідомлення, що Бог — то єдина надія в житті.

Щодо служителів, то на них покладена не менша відповідальність — служити тій пастві, яку їм довірив Господь. І Бог за неї питатиме з них. Я вважаю, що виконувати капеланське служінням має той, у кого є до нього покликання, бо це як служіння євангеліста в екстремальній ситуації. А служитель церкви має бути серед народу Божого, який його обрав на це.

— Чи змінилися під впливом війни духовно-теологічні погляди на такі питання, як ставлення до ворогів, військової служби, використання зброї, патріотизму тощо?

— Я не можу говорити за всіх християн, зокрема за всіх служителів. Тому говоритиму більш суб’єктивно. Мої теологічні погляди, біблійні погляди на ці всі явища анітрохи не змінилися, як не змінилися Слово Боже й Сам Бог. Те, що є нині люди, які служать у війську, які на передовій, — то це природне явище, і ми як християни повинні молитися за них, щоб вони повернулися живими до своїх домівок. Я розумію, що у воїнів є своє покликання. І коли Іван Хреститель зустрічався з ними, то він їм конкретно вказував, як вони повинні поводитися, щоб не порушувати порядку, який був на той час. Кожен за себе буде давати звіт.

Нас Господь покликав бути воїнами передусім у духовному вимірі, проти всяких сил зла, у якій би формі воно не приходило, навіть у формі агресії чи війни. Тобто ми ніколи не повинні схвалювати зла, ми повинні розуміти, що за цим злом стоїть ворог душ людських, який приносить тільки збитки, горе, сльози. Але наше ставлення до ворогів повинне бути таким, як учить Євангелія — просити, щоб Господь їх зупинив, щоб Господь звільнив їх від того зла, у якому вони перебувають, щоби Бог дав їм покаяння й вони навернулися до Господа. А люди, які навернулися до Господа, ніколи не робитимуть зла, не будуть агресорами, не чинитимуть такі страшні безчинства й звірства, про які ми чуємо нині.

Щодо патріотизму, то ми повинні любити свій народ, свою країну, бо Бог і передбачив ті межі, у яких ми маємо жити на цій землі. Але наш патріотизм повинен виявлятися в ревності за те, щоб наші люди більше й більше приймали спасіння в Ісусі Христі. Ми не можемо спокійно дивитися на людей, хай навіть багатих і задоволених собою, які не мають спасіння, тому що все земне дочасне, а ми чекаємо вічності, яка обов’язково настане. Тому наш патріотизм хай проявляється у тому, аби зробити все, щоби потім побачити всіх українців у Божому Царстві — там, де є Ісус Христос і будуть усі спасенні люди.

— Рік 2022 — що в підсумку можна вважати плюсом, а що мінусом для Церкви ХВЄ Волині?

— Якщо хвалитися не собою, а церквами й ділом Божим, то я вже сказав, що люди збагатилися в Божому ділі. Дуже багато зроблено справ милосердя. Якщо дивитися в духовному вимірі, то я дякую Богові, що і в 2022 році в нашому об’єднанні додалося три нові церкви.

Я дякую Богові, що наші церкви, яких на сьогодні 225, мають пресвітерів. Більшість братів, за винятком кількох, які з певних обставин змушені були виїхати, залишилися на своєму посту. І це теж, я вважаю, своєрідна мужність, бо Бог покликав нас, щоб ми були взірцем для інших, незважаючи на те, у які часи ми живемо.

Щодо мінусів, то дуже шкода, що так багато людей, членів церкви, діток покинули рідну землю. Хотілося б вірити, що прийде час — і ці люди повернуться у свої церкви, і ми разом служитимемо Богу на тій землі, яку Бог передбачив для українців.

Але мені здається, що не всі ми служимо на повну силу. Нам треба більше жертвувати свого часу, своїх духовних ресурсів для того, щоб послужити Богові. Ми повинні намагатися не пропускати жодної можливості на всякому місці  бути тими світильниками, які повинні світити.

І якщо нині серед християн виникають непорозуміння або любов не виявляється настільки, наскільки б мала, то нам треба намагатися виправити це, тому що ми живемо в час, коли меч іде нашою землею. Тож ми повинні все зробити для того, щоби Бог побачив, що ми ті люди, які чекають помилування, Його захисту й підтримки. Хотілося б, щоб конфліктних ситуацій у церкві зовсім не було. А це можливо тоді, коли ми будемо в правильних стосунках із Богом, бо від кожного з нас залежить атмосфера в церкві. 

— Що ви порадили б чи побажали б віруючим, зокрема служителям Церкви?

— Хотілося б порадити всім дітям Божим, щоби були особливо пильні, бо ми живемо в останній час. І те, що страшні події війни припали саме на наше покоління, свідчить про те, що Бог хоче робити свою працю в нашому житті, щоб ми пробудилися, стали більш ревно служити, стали цінувати власним спасінням і не приліплювалися до земного. Тепер, як ніколи, ми бачимо, як легко можна втратити всі земні багатства. Хай Бог нам дасть мудрості, щоб ми багатіли небесними благами, щоб ми втішалися тим, що в нас є надія на краще життя з Ісусом Христом. Хай ця надія ніколи не полишає нас! Пам’ятаймо: не завжди будуть випробування й сльози, бо Господь посилає і час війни, і час миру. Зрештою настане той час, коли ми дякуватимемо Богові, що війна закінчилася. І вже молімося за те, щоб тоді, коли настане мир, Бог відкрив нам нові горизонти, нові можливості для того, щоб нам поширювати Царство Боже на цій землі.

Юрій Троць, Галина Фурман



Додати коментар

Пожертвувати