Микола Синюк: «Сторінку перегорнуто, але мій вектор руху не змінюється»
21 червня 2025 року, під час ювілейної конференції «Голосу надії», досі незмінний директор місії Микола Синюк передав керівництво своєму заступнику. З цієї нагоди розпитуємо служителя про його емоції, проміжні підсумки та плани на майбутнє.
— Місія «Голос надії» — це служіння вашого життя, якому ви присвятили багато років. Що відчули, передавши його?
— Відчуття були приблизно такими, як шелест перегорнутої сторінки. Я готувався до цього кроку давно, тому був морально готовий. Але відбулася тільки передача обов’язків керівника, а передача чи, точніше, закінчення місійного служіння буде тільки з останнім подихом, — це моє переконання. Я жив місією, вона — немов сіамський близнюк, який приріс до моєї душі. І я не маю наміру його відділяти. Такий симбіоз для мене цілком комфортний. Узагалі, тепер у мене таке відчуття, ніби я на місяць пішов у відпустку.
— Напевно, у багатьох людей може виникнути запитання: чому саме тепер, під час війни?
— Не тепер — рішення було прийнято набагато раніше. Моя особиста межа була — у віці 65 років. Просто вона припала на буремні часи. Спочатку «ковід» — «зачекай, бо неможливо зібрати конференцію», потім війна — «коней на переправі не міняють». Завжди були якісь вагомі причини, і навіть нині дехто переконував не спішити з цим кроком. Але коли місії виповнилося 35 років, я подумав, що це гарна дата, і буде доречно скористатися цією нагодою.
— Що плануєте робити далі? Оскільки ви вже видали кілька книг, чи чекати нам книгу про місію?
— Мій вектор руху не змінюється. Минулі вихідні я провів із нашими місіонерами в Карпатах, цього тижня їду на Черкащину. І в новому статусі можна втілювати місіонерські плани та задуми. Також я бачу себе у викладацькій діяльності в контексті місіологічного бачення церкви. При нагоді завжди буду старатися шукати нових людей, заохочувати їх, підбадьорювати до служіння.
Щодо книги — ідеї є, але поки не знаю, як їх утілити. Документальну книгу вже маємо. Можливо, було б цікаво щось написати в художній обробці. Свої «Дорожні нотатки» також думаю видати, вони вже зібрані.
— Попри посаду директора, ви ніколи не засиджувалися в офісі й багато часу проводили в місіонерських поїздках.
— Чесно кажучи, мені не дуже подобалася кабінетна робота. Хіба що з погляду творчого середовища та спокійних умов для розумової праці. Я людина більш романтичного характеру. Мене ваблять поля, дороги, повороти, гори, долини, літаки, люди, зустрічі, спілкування, проповідництво — цим я завжди жив у прямому й переносному сенсі. Мені ніколи не подобалося слово «директор», воно якесь холодне й дряпає — «дере». «Служіння місіонерам» — звучить більш природно.
— Які плюси і мінуси посади директора місії?
— Плюси — у статусі керівника ти можеш більше впливати на певні рішення. Мінуси — ти відповідаєш за все, що відбувається в організації, навіть за те, до чого не мав жодного стосунку.
— Згадайте, будь ласка, найприємніший і найсумніший для вас момент, пов’язаний із «Голосом надії».
— Приємних моментів було дуже багато, однозначно більше, ніж сумних. Якось, подорожуючи Сполученими Штатами, я відвідав одну церкву. Там зібрали пожертви для місії, і я запитав, які документи для звітності потрібно надати від нас. Відповідь була: «Ми вас знаємо, ми вам довіряємо!» Надзвичайно приємно чути такі слова — це значить, що нам вдалося пройти свій шлях, не втративши довіру ні перед Богом, ні перед людьми. Приємно було отримувати визнання від нашого українського братерства, керівництво якого визначило «Голос надії» як базову місію церков УЦХВЄ. Завжди приємно, коли люди, які вважали, що християнство — це дві години в неділю на церковній лаві, через місіонерство відкривали для себе нові обрії життя і служіння.
Щодо сумних моментів, то найбільш боляче переживати втрати. На жаль, є працівники місії, які загинули на війні, в автокатастрофах… Особливо болить, коли хтось із місіонерів спіткнувся і відпав від служіння, а іноді навіть від церкви. Цей біль найпекучіший…
— Ви згадували моменти особливих відкриттів, які мали під час служіння. Можете навести кілька прикладів?
— Переважно, це були відкриття щодо будівництва різних домів молитви — у Сухобезводній, у Котельві, у Хухрі. Хоча часто це здавалося неможливим чи нелогічним із людського погдяду. Наприклад, у Котельві це була закинута будівля радянських часів, де ще й сталося вбивство через ревнощі. Здавалося б, не найкраще місце для дому молитви… Але зрештою його таки побудували. І цікаво, що до церкви прийшли батьки того хлопця, який відбув покарання. Вони раніше навіть підходити боялися до місця злочину. Я був свідком їхнього хрещення й навіть давав «шлюбні настанови», оскільки вони не були повінчані й хотіли, хоч і з запізненням у 37 років, отримати благословення в церкві.
— Чи переживали виснаження на посаді директора місії? Як відновлювали сили?
— Думаю, виснаження — це результат втрати контакту з Джерелом Живлення. Як такого виснаження чи вигорання я не переживав. Але проходив періоди, коли не було нових ідей, бачення, як рухатися далі. Це мене дуже хвилювало й гнітило, приносило відчуття зайвості, непотрібності, дискомфорту.
Відновлення для мене — це виїзди на нові місця, зустрічі з новими людьми, переживання нового дотику Святого Духа, отримання щирих відгуків про власне служіння. Це надихало, підбадьорювало, рятувало від невизначеності, повертало відчуття причетності до великої справи поширення Божого Царства.
— Сучасна місія «Голос надії» чим, на вашу думку, може похвалитися, а чого їй бракує?
— Апостол Павло каже: «Мені некорисно хвалитися, але ви мене до цього примусили». Тож гаразд, думаю, ми можемо похвалитися в Бозі тим, що місія досі є, що вона з гідністю пройшла 35 років плідного служіння. Можемо похвалитися посвяченими, вірними людьми — працівниками, жертводавцями, молтвениками, адже місіонерство — це командна справа.
А чого бракує — знову ж людей: «Жнива великі, а працівників мало…» Кадри — найцінніший капітал. Напевно, сьогодні також варто розширяти бачення служіння, думати про нові актуальні напрямки праці.
— «Місія починалася з мрії» — це ваша цитата. Ця мрія відбулася. А чи є у вас мрія, яка ще не втілилася?
— Моя мрія — щоб усі місії позакривалися, а церкви повною мірою зрозуміли своє місіональне призначення. Місії — це інструменти, якими тимчасово користується Бог, поки церкви не усвідомлять своєї місійної ролі. Радує, що сьогодні є позитивні тенденції, щораз більше служителів у церквах навчають про те, що церква повинна бути місіонерською за своєю суттю. Власне, такою є ідея УЦХВЄ — місіонерство у всіх сферах життя та служіння.
— Які, на вашу думку, найважливіші риси християнського лідера?
— Любити Бога, любити людей і бути готовим платити ціну. У цих трьох — заховано все решта. Це фундамент, на якому можна побудувати успішне служіння. А якщо одного з цих складників не буде, ми не зможемо бути повноцінними лідерами.
— Ваше побажання новому директору місії.
— Я побажав би те, що мені доводилося чути на свою адресу — бути батьком для місіонерів. Ми вже й за віком для багатьох місіонерів годимося в батьки, але я маю на увазі — у духовному сенсі. Бути людиною, яка приїде, підтримає, обійме, поспівчуває. Яка зуміє зрозуміти дрібниці життя й побуту працівників, якій вони будуть готові відкрити душу. Такі речі й формують місіонерську сім’ю. Апостол Павло писав: «У вас багато наставників, але батьків небагато». Також бажаю мати бачення, передбачення, складати плани згідно із Божою волею та цілеспрямовано й послідовно їх втілювати, покладаючись на Бога. Бути креативним.
— Якими словами ви звернулися б до членів церкви, місіонерів?
— Оглядаючись на історію місії, мені здається, що ми могли би пройти цей шлях краще, більш успішно. Але минулого вже не вернеш. Тому хочеться ще раз нагадати всім нам: не марнуймо часу. Вкладаймо свої сили, емоції, інтелект у справу, якій себе присвятили. Сконцентруймося на своєму покликанні й через нього — на поширенні Божого Царства. А «Голосу надії» — далі звучати!
Розмовляв Дмитро Довбуш