Микола Шеремет: «До капелана найбільше звертаються із невоєнними питаннями»

18.04.2022
0
162

2014 року Микола і Катерина Шеремет із двома дітьми були змушені залишити свою домівку в Стаханові (сучасна Кадіївка) Луганської області, яка опинилася в окупації, і стати одними з перших біженців російсько-української війни. Про те, як було виїжджати із міста, де вони заснували церкву, розповідає Микола:

— Це було дуже болісно. Ми збиралися жити, робили ремонт в хаті. Стали нові люди приходити в церкву… Коли почалися перші обстріли, розум відмовлявся сприймати реальність — що це справжня війна. Вже чуємо, як гуркотить, вже бачимо чужі блок-пости, але… Я навіть при цьому всьому продовжував клеїти шпалери, фарбувати… Не вірилося.

Ми купили квитки на конференцію «Голосу надії», дітей вивезли. Думали: побудемо в Олександрії, заберемо дітей і повернемося назад до служіння на Луганщині. Але вже на другий день конференції нам подзвонили, що вже підірвали залізницю. І тоді зрозуміли, що не повернемося. Ми й речей ніяких не брали з собою… У Стаханов у 2015 році вдалося проїхати моїй дружині, але це було того не варте — тільки страху набралася. Зараз уже туди дорога закрита, адже я засвічений як капелан української армії.

Відразу ж ми стали займатися волонтерством. Возити на схід гуманітарну допомогу. Там були великі проблеми з продовольством. Спочатку ще можна було проїхати навіть до окупованих населених пунктів, хоча й із ризиком. Привозили продукти в місцеві церкви, а вже вони роздавали людям. Згодом ця дорога закрилася, і ми могли допомагати тільки тим, хто лишився на території, контрольованій Україною. Поступово почав займатися капеланством. Півроку ми сім’єю прожили в Ковелі у тещі. Потім переїхали на Прикарпаття — мене запросили стати служителем у м. Долина, де була невелика церква. Початок повномасштабного вторгнення застав мене вдома в Долині. Дізнався з новин, як і більшість людей.

— Чи змінилося для вас щось у служінні після 24 лютого?

— Ми робимо практично все те ж саме. Єдине, що змінилося — втратилася стабільність. Ти не знаєш, що буде завтра, де ти сам будеш завтра. І роботи стало набагато більше, бо більше нагальних потреб, бо бойові дії стали більш інтенсивними.

— Ви зараз постійно перебуваєте на сході?

— Загалом так, коли все почалося, то був місяць постійно. Тепер при нагоді приїжджаю на захід України з приводу гуманітарних питань та потреб військових. Співпрацюємо з волонтерськими центрами, доставляємо необхідні речі.

— А де саме найбільше зараз служите?

— Найбільше — в Луганській області, хоча, власне, це залежить від переміщень нашої бригади. До карантину ми були в офіційних списках від МОУ як капелани, навіть отримали статус учасників бойових дій. Зараз ситуація змінилася, ми не приписані до конкретної бригади, просто контактуємо зі знайомими командирами і служимо, допомагаємо як волонтери. Постійно перебуваємо з хлопцями, адже основне наше служіння — душпастирство, ніша, яка не заповнена на війні.

— Тобто ваше служіння має два напрямки — гуманітарний і духовний?

— Так, хоча звичайно, у першу чергу — духовний. Душпастирство — все те, що й робить служитель у цивільному житті: молитви, консультації. Багато хлопців сповідуються, часто їм треба виговоритися. Бо загострюються різні життєві, сімейні, релігійні питання… І добре, коли є з ким поспілкуватися на ці теми. І вже у другу чергу — різні господарські питання: порубати дрова, привезти води, доставити посилки…

Хоча зараз, коли є потреба в амуніції, ці напрямки справді діляться 50 на 50, можливо, навіть з переважанням другого.

— Ви сказали, що капеланство дуже близьке з пастирством. А чим ці служіння відрізняються?

— Різниця в тому, що пастор зустрічається з людьми кілька разів на тиждень, а капелан живе з солдатами постійно. І оточують його здебільшого невоцерковлені люди. Тому це навіть більше місія — благовістя, приведення до Христа. Слава Богу, є покаяння, водні хрещення. Цього року наші капелани хрестили 5 чоловік. Хлопці приєднуються до євангельських церков. А щодо решти — все дуже подібне, це такі самі люди, тільки в формі, ну і — атмосфера війни, небезпеки…

— Із якими питаннями найбільше звертаються солдати?

— Загалом найбільше звертаються із невоєнними питаннями. На першому місці — сімейні проблеми (зради, розлучення)… Іноді просять щось пояснити в Біблії.

Якщо говорити власне про останній місяць активної війни, то тут трохи інша ситуація. Є моменти, коли відбувається ліквідація супротивника, особливо у ближньому бою — солдати це сильно переживають. Коли не просто десь вдалині, а на твоїх очах — передсмертні судоми, хрипи… Тож часом потрібно проговорити, що це був необхідний захист, щоб це не гнітило людину.

— Чи ставили вам питання на зразок: «Чому Бог допустив війну? Де був Бог, коли вбивали невинних?»

— Ні, солдати жодного разу такого не запитували. Такі питання здебільшого ставлять у християнському середовищі. Це саме стосується питання «Чи можна вбивати?» На війні з цим все зрозуміло — а як інакше захистити своїх близьких? Так, вбивство — це гріх. Але воїни зупиняють агресію, вони беруть на себе удар — підставляють і праву, і ліву щоку. А от у церквах ми зустрічали навіть засудження капеланського служіння як такого.

— А ви маєте для себе відповідь на ці запитання?

— Я відповів би, що Бог тут ні при чому. Що є певні наслідки, коли людина переступає Божі принципи. Що кожному Бог дав свободу волі і право вибору. І це людина вибрала насилля, вбивство. Це наслідок її гріха.

Звичайно, важко давати відповіді на питання: «Чому Бог не захистив дітей, які були закатовані, зґвалтовані?» Це будуть якісь філософські потуги, спроби дати відповідь. Але це навряд чи справді потішить людину, яка пережила жахіття.

Щоб потішити людину, потрібно пояснити, що хоч і прийшло горе, але Бог із нею в цьому горі. Що Бог захищає, але як казали хоробрі юнаки: «Якщо й не так, ми все одно ідолові не поклонимося». Що все не закінчується в цьому житті. Подібні питання — справа не одної розмови.

— Тобто у певній мірі капелан виконує функції психолога?

— Так, у великій мірі. Солдати — теж люди, і вони потребують іноді навіть поплакати. Іноді й серед офіцерів є чоловіки з батьківським серцем, які можуть вислухати. Але до них не завжди підуть.

— Чи потрібна в такому разі спеціальна підготовка, знання з психології?

— Звичайно, якщо капелан її має — це дуже великий плюс. Адже є певні симптоми на фізичному рівні, є на психологічному рівні. І їх треба якось пояснити. Вихід дає Біблія, Святий Дух, але спершу треба побачити по словах і поведінці людини, що саме з нею зараз коїться. Щоб правильно, кваліфіковано надати допомогу, а не просто накидати якихось загальних фраз. Тому освіта дуже необхідна кожному служителю. Хоча б ази.

— Чи може капелан брати зброю і воювати?

— У спеціальній конвенції прописано, що капелани не беруть участі в бойових діях як солдати. З іншого боку, я знаю випадки, коли призивали військовозобов’язаних служителів, вони брали зброю, ставали солдатами. І, перебуваючи у війську, вони по суті виконували капеланське служіння — не за посадою, а за покликанням. А одночасно бути і капеланом, і солдатом не можна. Хоча, бувають різні випадки і винятки з правила. Дай Боже, капеланам не потрапляти в такі ситуації…

Навіть самі хлопці розуміють, що людина, яка бере до рук зброю, не зовсім може бути священнослужителем. Часом приїжджають наші волонтери, і їм дають зброю сфотографуватися. А хтось із солдат каже: «Вони нам добро несуть, а ти їм зброю до рук тулиш!»

— Вбивство (хай навіть ворога) змінює людину? Чи може служитель далі служити після такого?

— Я ще такого не переживав, тому не можу дати відповідь. Скажу так, війна сама по собі змінює людей. І не важливо, чи брав ти участь у бойових діях чи просто був свідком, чи навіть переживав усі події в тилу. Усі ми — вже інші. Закінчиться війна, і це буде відчуватися. Так, нас усе це змінює, від цього нікуди не втечеш. Але що з того? Краще змінитися, але при цьому захистити своїх ближніх.

Щодо служителя… Я думаю все залежить від конкретної людини — від її характеру, здібності справитися з цим, пробачити собі. І звісно у Господа є зцілення. Дехто залишає служіння через те, що його діти не увірували. Чи правильно це? Інші — якось витримують і далі служать. Ми ж не граємося в служіння, це не хобі. Ми ж не для себе це робимо. Іноді треба переступити через себе. Якщо Бог довірив — хіба можна просто покинути? Я розумію, це складні питання нинішнього часу. У нас ще немає досвіду, щоб повністю на них відповісти. Бо ми ще не пройшли цей шлях.

— Продовжуючи тему змін. Зараз багато говорять, що війна змінює теологію. Чи спостерігали ви якісь зміни в християнському середовищі?

— Так. Для багатьох людей армія, зброя і навіть капеланське служіння було взагалі під табу. Але тепер багато з них стали волонтерами, проповідують військовим… Навіть на рівні керівництва УЦХВЄ, мені здається, відбулися зміни. Наприклад, у мене є відзнака, розроблена об’єднанням і вручена керівництвом братерства. І це цінно для мене, бо це визнання капеланського служіння і його важливості. У 2014 році, при витоках капеланства, можна було почути: «Ти — не пастор, якщо одягнув військову форму!» Найбільш боляче, коли власне свої не розуміють і осуджують.

— Чи доводиться вам, крім солдатів, спілкуватися з постраждалим цивільним населенням? З чим вони приходять?

— Тут у мене є невеликий «привілей» — я сам у 2014 році опинився в окупації, потім став біженцем, втратив житло і майно. І коли ділишся з людьми своєю історією, вони більше відкриваються, бо бачать, що ти їх розумієш. Бачать, що хтось пережив таке саме, як вони, але не зневірився, що життя не закінчилося, що є вихід.

Люди приходять просто зі сльозами: «Дивіться, що вони натворили…» Розбиті горем. Буквально недавно вивозили сім’ю, яка 40 днів просиділа в підвалі з дітьми, собаками, котами… Їх не цікавить ні їжа, ні одяг, нічого не просять. Їм байдуже, куди їхати. Питають тільки: «Коли це закінчиться?»

Тут не до богословських питань. Просто обіймаєш людину, яка плаче, і молишся з нею. Поступово їй стає легше. Ці люди дуже поранені, дуже. Все, чого вони потребують, це не повчань і настанов, не релігійних бесід, а простої людяності. Простих, іноді банальних слів підтримки. Простих обіймів. Поділитися з ними хлібом, посидіти, разом попити чаю. Просто побути з ними, вислухати, запитати про сім’ю… Звісно, у всьому цьому виявляється любов Господа. Простими нерелігійними словами — біблійні принципи. Вказуємо на Христа, на надію в Ньому. Ділимося, як Він нас провів і потішив, хоча ми все втратили.

Зараз ми дуже багато спілкуємося з такими людьми, адже відвідуємо ті церкви на Луганщині, які колись засновували — Лисичанськ, Сєверодонецьк. Там зараз служать Олександр Руденко, Микола Наумов, вони вивозять населення, роздають продукти.

— Розкажіть, яка зараз ситуація у згаданому вами регіоні?

— Церкви повивозили. Зокрема в Сєверодонецьку взагалі жити практично неможливо — немає ні води, ні газу, ні електрики. Уже не кажу про постійні обстріли. У Лисичанську подібна ситуація. Цього тижня церкву остаточно вивезли, перебазувалися в Бахмут. Але служителі продовжують активно допомагати населенню, часто ризикуючи життям. Усі буси, якими вивозять людей — пробиті осколками. Тільки Бог спасає… За весь час тільки один брат постраждав — зачепило голову. Зашили і він відразу поїхав далі.

— Чи були якісь ситуації, які вас особливо вразили за останній час, свідчення Божого втручання?

— Найбільше мене підбадьорюють свідчення солдатів. Тоді бачиш, що ти тут недаремно. Бо часом приходять сумніви… Наприклад, хлопці свідчать, як вони молилися, виходячи з оточення. Хтось — читав 90-й псалом (ми роздаємо заламінований текст), хтось — своїми словами, як вчив капелан. І розказують, як лишилися живі, хоча за кілька метрів від них падали снаряди. Як поряд упали і не спрацювали дві міни (коли одна — таке трапляється, а це відразу дві). І вони самі дякують Господу, кажуть: «Нас Бог вивів!» Чути таке — найбільша нагорода.

Останнє свідчення — цивільне. Коли були в Лисичанську, спілкувалися з одною сім’єю біженців. Їхня бабуся жила окремо. І в її двір прилетів снаряд. Вона лежала на ліжку. Осколками прошило двері, вікна. Пролетіло над нею і під ліжком — скрізь навколо, а її не зачепило. Її син був шокований, він усе це зняв, показує мені: «Колю, невже таке може бути?» Кажу: «Це не може бути, це є! Адже ми щодня молимося, і Господь захищає». Ці люди стали самі співати, молитися, читати Біблію. Дехто каявся: «Раніше ми приходили до вас тільки заради гуманітарки… Нам так соромно». Видно переродження людей. Вони побачили церкву, яка виконує своє призначення, яка служить голодним і нагим, бачачи в них Христа. Люди справді навертаються до Бога, навіть без жодних закликів до покаяння.

— Що б ви порадили у цей тривожний час — як не зламатися внутрішньо під тиском війни?

— Відповідь банальна, але єдина, яка вірна і надійна — тільки Господь може зберегти. «Тільки в Бозі заспокоїться моя душа». «Слово Твоє — потіха моя». Особисто для мене — це молитва, вивчення Біблії. Я не можу радити: «Не читайте новин», бо це неможливо та й неправильно. Ісус Христос сказав: «Ви ж про війни почуєте, і про воєнні чутки, глядіть, не лякайтесь, бо статись належить тому» (Мт.24:6). Тобто, від цього не вдасться заховатися, закритися. Ми це чуємо сьогодні і цим живемо.

Але варто думати про позитивне, згадувати ласки Господні — і так заспокоюватися. Шукати підтримку в Бозі. Думати про щасливе майбутнє, бо воно обов’язково буде. Нам тільки потрібно пройти цю долину смертної темряви. І Господь іде з нами у цій долині. А далі — благословення! Буде перемога, буде спокій, буде мир. Будемо служити, будемо проповідувати, будемо відбудовувати церкви. Будемо щасливі!

І ще сьогодні нам важливо бачити перед собою Христа — бачити Його голодним, роздягненим. Бачити Христа у рваних берцях, у сирому бліндажі. І не просто бачити, а послужити Йому, прийти на допомогу. Ось Він є і Він потребує нашого служіння. Усі наші стосунки з Богом вимірюються любов’ю до людей.

Розмовляв Дмитро Довбуш

* * *

Реквізити для жертводавців з-за кордону, бажаючих підтримати людей, які опинились в скрутних обставинах під час війни:

Bank SWIFT Code: PBANUA2X
Currency - US Dollar: UA863052990000026009000803450
Currency - Euro: UA883052990000026009010804405
Purpose of payment: Charity
Details of the organization: VOICE OF HOPE CHRISTIAN MISSION
Address of the organization: Voronikhina str. 14a, Lutsk city, country Ukraine, postal code 43024
Name of the bank: JSC CB "PRIVATBANK", 1D HRUSHEVSKOHO STR., KYIV, 01001, UKRAINE

Українські реквізити за посиланням: https://bit.ly/3hQOQvL



Додати коментар

Пожертвувати