Дарина Сафригіна: «Усвідомлення власного покликання забирає страх»
Від пасторів, які служили і служать на Донбасі, мені неодноразово доводилося чути про волонтерку, яка попри небезпеки продовжує самовіддано допомагати людям поблизу лінії фронту. Попри її напружений графік нам врешті решт вдалося поспілкуватися, тож до вашої уваги — розмова про духовну та гуманітарну працю на Сході з місіонеркою «Голосу надії» Дариною Сафригіною.
— Розкажіть коротко про себе, зокрема про навернення до Бога і початок служіння.
— Я народилася у Ніжині Чернігівської області. Першою із нашої родини навернулася до Бога бабуся. Другою — мама, після народження моєї молодшої сестри. Тож ми з дитинства відвідували церкву. Мама завжди вечорами читала нам Біблію. В її вустах ці історії оживали. Бог ставав все реальнішим. І навернення відбулося поступово. Щодо служіння, було дві відправні точки. У 15 років була хрещена Святим Духом і стала більш регулярно брати участь в житті церкви — грала на фортепіано, співала у гурті, допомагала в дитячому служінні, входила до табірної команди. Наступна віха почалася після першої сесії Інституту індуктивного вивчення Біблії. Мені тоді було 25, і це навчання поділило моє життя як християнки на «до» і «після». Я не могла більше поверхнево читати Писання, стала заглиблюватися, так би мовити, пізнала його смак. Згодом і сама стала вести групи з вивчення Божого Слова.
— Як на ваше життя вплинув початок війни в 2014 році?
— Наша церква відразу почала збирати допомогу — одяг, ліки, продукти, кошти — і відправляти на Схід. Ми допомагали все сортувати і вантажити в машини. Але тоді ще здавалося, що все це — десь далеко. Я не розуміла реальності війни. 2016 року потрапила на відпочинок з командою молоді, зокрема, там була знайома нам сім’я місіонерів з Луганщини, які на той час вже стали біженцями. І вони запросили поїхати з ними до військових. Це була моя перша поїздка на Донбас, вона тривала 10 днів. Тоді я зрозуміла, що таке війна, скільки болю вона приносить. І це був ще один момент, який змінив мене і перевернув усе життя. Я стала прокидатися ночами з думками про військових і цивільних, яких бачила поблизу лінії фронту. Після другої поїздки зрозуміла, що просто не можу залишатися осторонь, я маю бути там. Я радилася з пастором, друзями, мамою. Молилася про це.
Якось під час чергової волонтерської подорожі на Схід нас запросили в одне селище. Після євангелізації на території школи до мене підійшла одна жінка і каже: «Я директор цього закладу. Кажуть, ви — вчитель англійської, приїжджайте до нас працювати!» А я саме закінчила навчання в Ніжинському педагогічному університеті. Таким чином, 2017 року переїхала працювати і служити на Луганщину. У селищі все було дуже сіре. Але я просто закохалася у мальовничу природу Донбасу. Любила гуляти польовими стежками серед запашних колосків, соняхів. Також там багато абрикосових дерев та шовковиць. Згодом я стала також викладати у школі християнську етику.
— Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Якими були перші емоції, дії?
— Від нашого смт Новотошківське було 1,5 км до останнього українського блокпосту. Це траса Бахмут — Луганськ. Селище час від часу обстрілювали, тож велика частина населення виїхала. Але наприкінці 2021 року обстріли посилилися. По суті, реалії сучасної війни для мене почалися не 24 лютого, а ще десь у січні 2022 року. До нас часто приїжджали різні міжнародні делегації і я супроводжувала їх як перекладачка. Маю фото з 21 лютого 2022 року, коли у мене в гостях були місіонер із Британії, люди з Канади та Франції. Тоді почався дуже сильний обстріл, і вони стали поспіхом виїжджати. Це останнє фото, на якому моя квартира ще була цілою. В кінці лютого черговий приліт призвів до вимкнення електроенергії. Відповідно також пропав зв’язок, інтернет, опалення і вода в багатоповерхівках.
Напередодні 24 лютого я була в Лисичанську, до мене приїхав знайомий, з яким ми працювали у школі. Подзвонив його брат із Новотошківського, що почався сильний обстріл. Десь о 2 годині ночі я, молячись, заснула, і о 4 прокинулася від звуку і сяйва вибухів. У новинах повідомили, що почалася повномасштабна війна. Розум відмовлявся в це вірити. Пастор Микола Наумов зібрав нас у церкві. Сходилися люди, ми стали якось мимоволі відповідати на їхні потреби. Возили в навколишні населені пункти продукти і речі першої необхідності. Займалися евакуацією. Допомагали військовим. Дехто з них казав: «Якби не ваші консерви, ми взагалі б не мали чого їсти!» Проїхали багато кілометрів небезпечними маршрутами, під обстрілами, іноді під час комендантської години, у темряві без фар, бачили страшні речі… У той час ми ніби були на швидкому зв’язку з Богом: тільки подумав — Бог відразу давав розуміння, як діяти.
Основна наша команда складалася з Миколи Наумова з Лисичанська, двох братів з Новотошківського і мене. Пізніше приєдналися Руслан Нецвєтаєв і мій тато, які переїхали з Сіверськодонецька. Влітку 2022 нам багато допомагала організація Save Ukraine. Був період, коли дуже не вистачало пального. І ми випадково під час евакуації познайомилися з представниками Road to Relief, які мали майже необмежений доступ до бензину. Вони дуже допомогли. Потім про нас дізналася військова адміністрація, з ними теж співпрацювали. Коли прагнеш допомагати людям, Бог посилає ресурси. Бо для чого тоді на землі існує Церква, як не для того, щоб давати надію в такі страшні часи, коли людям немає за що вхопитися? Приїжджали допомагати волонтери з різних областей України. За цей час я реально побачила силу Божої Церкви — християн різних конфесій, об’єднаних для спільної цілі.
— Чому ви не виїхали? Що мотивує служити, незважаючи на ризик?
— Розуміння, що Бог покликав мене бути тут. Усвідомлення власного покликання забирає страх. Ми не супергерої, не безстрашні, просто довіряємо Богу, і Він дає силу у кризових ситуаціях.
Найсильніше підтвердження від Бога, що я на своєму місці, отримала майже відразу як переїхала на Луганщину. У 2017 році в Новотошківське приїхав один чоловік з Німеччини, сам українець. Він реалізовував у школах євангелізаційно-гуманітарний проєкт, який включав безплатні обіди і викладання християнської етики. Коли постало питання, хто зможе вести християнську етику в нашій школі, пастор порадив мене. Але, дізнавшись, що я маю повне навантаження як вчителька англійської, цей чоловік засумнівався, чи буду я ефективною. Пам’ятаю, сказала йому: «Моя основна ціль тут — явити Бога людям. Тому дуже відповідально ставлюся до праці і не допускаю недбалості». Він погодився взяти мене на випробувальний термін, і в нас стали проходити біблійні заняття. Раніше я молилася, щоб на роботі свідчити людям про Бога, але не уявляла, що це може стати частиною моєї роботи!
— Розкажіть про ситуації, коли була небезпека життю, про Божий захист.
— У нашій церкві в Лисичанську було підвальне приміщення, але тільки один вхід, тому за правилами воно не могло слугувати бомбосховищем. Хоча люди все одно іноді приходили, щоб пересидіти повітряну тривогу. Ми їх пускали, але хвилювалися, бо це ж — відповідальність. Якось був обстріл, вікна повилітали в усіх навколишніх будівлях — готелі, будинку культури, універмазі, 9-поверхівці. А в церкві все лишилося цілим, тільки вхідні двері від вибухової хвилі відкрилися навстіж. Для мене це був наче натяк від Бога: «Відкрийте двері церкви для людей, не бійтеся!» Після того ми знесли всі матраци, які були, у підвал, зробили там світло, тепло, запаси води.
Наш пастор постійно евакуював людей, і мені доводилося лишатися самій. Дуже втомлювалася від напливу людей — кожному щось треба, дехто був у паніці. Та хоча самій було важко, мусила «тримати обличчя», тому що бачила, як мій моральний стан впливає на інших. Коли пастор повертався, я просто йшла кудись, щоб побути на самоті, дати волю сльозам. І це була справжня розкіш. Взимку стали дуже хворіти діти. Поки працював обігрівач, у підвалі було тепло, але мусили вимикати, щоб лишалося більше кисню. Ті, хто в нас жили, взяли на себе приготування їжі — це було велике полегшення. Якось після обіду я взяла гітару і заспівала — усі плакали. З того часу люди самі стали просити, і ми щодня співали гуртом, читали Боже Слово. У той період я дуже яскраво побачила, як оточуючі стежать за християнами, стараються бути поруч, бо відчувають Божий захист. Казали мені: «Якщо ви будете з нами, то ми спатимемо в залі, а якщо ні, то спустимося у сховище». Тому навіть вночі я не могла побути на самоті, помолитися. Було багато моментів, коли ми потрапляли під обстріли під час евакуації, і Бог виводив із страшних ситуацій. Але чомусь саме цей період залишився у пам’яті як найсильніше свідчення. Коли Бог давав сили бути підтримкою для людей і відчувати їхню довіру.
— Що найважливіше вдалося зробити за цей час?
— Я вважаю, найцінніше, що нам вдалося зробити з Божою допомогою, це порятунок людей. Коли дуже сильно обстрілювали Новотошківське, ми переконували місцевих жителів виїжджати. Дехто казав: «Дариночко, куди їхати? Скрізь стріляють!» В інформаційному вакуумі їм здавалося, що нікуди бігти. Ми пояснювали, що так обстрілюють тільки прифронтові населені пункти, а в західних областях набагато безпечніше. Згодом показували відео переселенців, які виїхали і вже влаштувалися на нових місцях. Багато хто послухали і наважилися на евакуацію. Ми завжди старалися вселити людям надію на Бога. Говорили, що Бог не лишає і в найважчих ситуаціях готовий допомогти. Дуже приємно було потім отримувати дзвінки з подяками від тих, кого ми вивезли. Приємно розуміти, що Бог тебе використовує.
Ми рухалися разом із лінією фронту. Перед окупацією Новотошківського виїхали в Лисичанськ, де сформувалася волонтерська команда. Потім — у Бахмут. Потім у Мирноград (під Покровськом). Потім — у Слов’янськ. Весь цей час продовжували займатися евакуацією і доставкою гуманітарної допомоги.
— Найрадісніший і найважчий моменти, які ви пережили під час війни.
— Завжди радієш добрим новинам про близьких людей. Було два особливі моменти. Перший — коли вийшов на зв’язок наш друг після страшного обстрілу. Він отримав контузію, але вижив. Другий — це випадок із бригадою, якій ми допомагали. Вони тримали 29 блок-пост — важливий стратегічний пункт, якого сильно атакували. Пише військовий: «Моліться, бо дуже тяжко!» Чотири доби ми не знаходили собі місця. На п’ятий день він нарешті відписав: «Живий, ми вийшли з великими втратами». Важко описати цю радість, тому що в умовах війни швидко зближуєшся з людьми, вони стають як рідні.
Найважчим моментом не готова поділитися, бо це дуже особисте. Можу сказати тільки одне: найбільша втрата у моєму житті стала найціннішим духовним надбанням. Бувало непросто чути на свою адресу: «Всі виїхали, а вона лишається, нікого не слухає! Думає, така смілива, шукає адреналіну!» Це боляче, коли ти відповідаєш на Божий поклик, а тебе звинувачують у неправильних мотивах. Але пастор дуже підтримував мене у такі моменти. Дуже боляче отримувати звістки про втрати. Був один лікар з позивним Док, який врятував багато життів, вивозячи поранених на старому уазику. Пройшов крізь пекло, у свої 46 виглядав на 60. Підірвався на міні під час чергової евакуації…
— Які основні напрямки вашої діяльності сьогодні? Які плани на майбутнє?
— Із листопада 2022 року я живу у Слов’янську, приєдналася до церкви «Преображення Господнє». Команда розформувалася: хтось пішов захищати країну, хтось далі волонтерить, хтось працює. Я займаюся трьома напрямками служіння. Перший — це хор, спершу просто співала, потім стала регентом. Другий — дівчача група з вивчення Біблії. Третій — молодіжне служіння. Але мій акцент завжди на благовісті. Двічі на місяць проводимо одноденні табори Happy Time для дітей. Паралельно почали працю з їхніми батьками. Також використовуємо спорт: у церкві є спортзал, і до нас приходять містяни на волейбол та бадмінтон. Час від часу готуємо обіди для військових, допомагаємо біженцям.
Щодо планів, то переважно вони стосуються служіння. Постійно думаю над розвитком молодіжного, музичного напрямків, розвитком домашніх груп. Щодо особистого життя жодних планів не маю. Я вирішила, що не буду жити в очікуванні майбутнього щастя, а буду щасливою вже сьогодні. Поки не обтяжена сімейними обов’язками, хочу максимально посвятити себе Богу. Бачу Його благословення і піклування, зокрема в матеріальному забезпеченні. Цього року вже двічі були прильоти дуже близько від будинку, де зараз живу. Обидва рази я була вдома. Вибух, тріск, відчуття, ніби будинок падає тобі на голову. Скло в каміні тріснуло, вікна вилетіли, одне побилося. В літній кухні вилетіли всі вікна і двері. Це було в лютому. Почали дзвонити люди з церкви. Прийшла молодь, один брат безкоштовно вставив вікна. Нещодавно знову повторилося майже те саме. І знову люди з церкви допомогли.
Життя під постійною загрозою вчить відпускати матеріальні речі. Моя квартира в Новотошківському згоріла з усім майном. Це було важко. Особливо шкода вишивки, над якими я працювала з дитинства. Але поступово Бог навчив не триматися за це. І сьогодні я маю навіть більше, ніж мала до того. Я не прив’язана до якогось місця. Просто дуже полюбила Донбас і мені не хочеться нікуди їхати. Тому планую бути тут, скільки буде можливість. Жодні блага, які є на землі, не можуть зрівнятися з красою і неймовірним відчуттям Божої присутності. Тому єдине, що мене тримає на світі — це усвідомлення: якщо, пройшовши усі небезпеки, я лишилася жива, значить, ще не все зробила, що Бог від мене очікує. Найбільше моє бажання — не просто піти в небо, а взяти з собою якомога більше людей. Адже душі — найбільша цінність для Бога. Завжди молюся: «Боже, допоможи показати людям Тебе. Щоб Твій Дух через мене торкався їхніх сердець!»
— Що є для вас найбільшим викликом сьогодні, у чому маєте найбільшу потребу?
— Одним із найбільш болісних моментів війни стала для мене втрата голосу. Напевно, останні два роки — це найбільший виклик, він ставить під питання моє служіння в хорі. Я бачу плоди регентської праці, але голос весь час перевтомлюється. І це для мене — постійний сумнів, пошук Божої волі. Бо можна щось робити дуже добре, але бути не на своєму місці. Було, що я зовсім не могла говорити. Це доводило до сліз. Бо спів — це моє єство. Я не можу не співати.
— Як вас особисто змінила війна (погляди, богослов'я, пріоритети)?
— На початку війни просто не було коли думати про себе. Байдуже, який на мені одяг, зачіска. Забула, що таке спокійно прийняти ванну, зайнятися спортом. Мене могли зловити і силоміць посадити за стіл, щоб поїла. Я настільки розчинилася в потребах людей, що часто ігнорувала власні. Пам’ятаю, в мене сильно розболівся зуб, аж плакала від болю. А до лікаря не їхала, бо не хотіла гаяти часу, за який можна було допомогти ще стільком людям. Але був момент, коли сказала: «Стоп!» Бо зрозуміла, що важливо піклуватися і про себе. Стала доглядати за зовнішністю, виділяти дні для відпочинку. Спершу здавалося, що війна не триватиме так довго, тож я бігла спринт, а потрібно було розраховувати сили для марафону. Адже якщо немає часу відновлюватися, навчатися, наповнюватися Богом, то й не буде чого дати людям.
Щодо богослов’я, я по-особливому зауважила, що в наших церквах говориться багато правильних речей, але на ділі люди переважно не готові відповідати цим словам. Побачила різницю між справжніми християнами і тими, хто тільки так називається. Це мій біль. Сьогодні я захоплююся людьми, які чують Божий голос і слідують за Ним. Змінилося моє богослов’я щодо пацифізму. Для мене військові — це захисники, які кладуть свої душі за нас. Замислювалася, чи змогла би я сама взяти зброю.
До мене приїжджає колишній учень, який зараз воює. Розповідає: «Я переживав 90-й псалом кілька разів — праворуч убиті, ліворуч убиті, а я тільки контужений». Ти дивишся на цього 21-річного хлопця і розумієш, що він пережив такі жахіття, які тобі й не снилися. Тому ще одним пріоритетом для себе бачу здобуття психологічної освіти, щоб мати змогу служити травмованим людям.
— Як долаєте втому і поповнюєте сили для життя і служіння?
— По-перше, це Боже Слово. Коли стоїш на ньому — ніякі потрясіння не можуть збити тебе з ніг. Невідомо, коли закінчиться війна, можливо, це початок кінця, який описаний в Біблії. Але з Богом ми пройдемо все. Тому я не будую оптимістичних надій, а молюся, щоб Бог дав сили все витримати. У моменти втоми — ще більше шукаю Бога, приношу до Нього свій біль, розчарування, апатію. Іноді здається, ось-ось зламаєшся, але Він завжди вчасно підтримує. Вчуся турбуватися про себе, створюючи маленькі щоденні радощі — випити кави з шоколадом, ввімкнути улюблену пісню, погуляти біля озера. Також вдячна, що є друзі, яким можна зателефонувати, коли вже зовсім тяжко. Війна подарувала близьких по духу людей. Це дорожче золота.
— Що ви зробите першим після закінчення війни?
— Думала про це багато разів. Напевно, якщо у цей момент буду з людьми, то обійматиму їх. Якщо буду сама, скручуся клубочком, обійму себе за плечі і плакатиму за всіма знайомими, які загинули. Не знаю, чи це будуть більше сльози щастя, чи горя — але точно полегшення. Потім, сподіваюся, ми зберемося з усіма друзями, із якими познайомилися за цей час, згадуватимемо пройдений шлях і Божі чудеса.
— Що б ви хотіли сказати християнам, церкві нашого часу?
— Хочу поділитися уривками Божого Слова, якими сама зараз живу. «Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг» (2Тим.4:7). Я молюся, щоб лишитися вірною, незважаючи на всі обставини, щоб служити, не нарікаючи. «Бо не дав нам Бог духа страху, але сили, і любови, і здорового розуму» (2Тим.1:7). Бог дав нам цього духа не просто так — у церкви є місія. Ми не можемо просто сидіти на лаві в домі молитви, особливо в часи потрясінь. Ми повинні приносити плоди. «Побудую Я Церкву Свою, і ворота пекельні не стримають її наступу» (Мт.16:18). Мені подобається саме цей варіант перекладу. Тут церква — не в пасивній позиції, не просто захищається від пекла, а сама наступає. «І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку!» (Мт.28:20). Ісус — із нами, коли ми йдемо і виконуємо Його волю.
А ще хочу лишити рядки з мого улюбленого гімну (його приписують британському місіонеру Чарльзу Стадду): «Only one life, ’twill soon be past. Only what’s done for Christ, will last». У перекладі: «Лише одне життя — воно скоро пройде. Лише те, що зроблене для Ісуса, буде вічним».
Розмовляв Дмитро Довбуш