Ірина Москвич: «Моя неідеальність — Божа оригінальність»
Ірина та Каріна Москвичі з селища Стара Вижівка Ковельського району Волинської області — близнята. Ірина народилася на 5 хвилин раніше Каріни, проте це не єдина відмінність між дівчатами. Лікарі одразу виявили, що в старшої — церебральний параліч. Наша розмова про те, як дівчина зуміла прийняти себе й жити повноцінним життям.
— Ірино, коли ти усвідомила, що не така, як інші діти?
— Це трапилося, коли почала ходити. На той час мені було близько 5 років. Я бачила інших дітей на вулиці й розуміла, що вони рухаються не так, як я, проте не сприймала це негативно, не вважала вадою, спокійно реагувала. Думала: ну й що, що не така, як інші, головне — ходжу.
— Оскільки ти народилася в християнській сім’ї, чи запитувала в Бога: «Чому саме я маю таку хворобу?» Чи не розчаровувалася в Бозі?
— Стану розчарування не можу пригадати ні в дитячому, ні в підлітковому віці. Батьки настільки адекватно поводилися щодо мого стану, що навіть на думку не приходило якісь претензії пред’являти Богові. Зазвичай люди обурюються, коли чогось не розуміють, або ображаються, я ж сприймала церебральний параліч як особливість. Крім того, сестра Каріна завжди була поруч та допомагала.
— Із чим тобі було найважче справитися? Як вдалося прийняти себе?
— Прийняти себе — це не одноразова дія, а процес. Звичайно, можна виділити якийсь ключовий момент, коли ти усвідомлюєш реальність, проговорюєш це з Богом. Та потім виникають ситуації, які раніше не траплялися, і буває так, що потрібно знову й знову проживати процес прийняття, бо ти опинилася в інших обставинах, у новому оточенні, де потрібно осмислити ставлення людей і представити себе.
Хтось думає, що прийняття — то довгий-довгий шлях, у кінці якого прийняв себе — і спокійно живеш далі. На жаль, це не одноразова дія, а процес, у якому допомагає Господь. Якби не Він, не було б ні самого процесу, ні результату. Усе те добре, що є в мені, — це Господь. Сама по собі людина, яка має фізичні обмеження, слабка, але відомо: де слабкі ми — там сильний Господь.
— Чи роздумувала ти над Божим планом для твого життя?
— Сім’я показала приклад щирого й відданого служіння Богові, тому з дитинства я мріяла стати місіонеркою, незважаючи на фізичні обмеження. Надихали розповіді про людей, які працювали в екстремальних умовах. Коли я підросла, то краще зрозуміла свої особливості. Під час розмов із Богом про своє майбутнє, хоч і вірила, що воно буде благословенним, сумнівалася щодо свого фізичного стану. Одного разу під час молитви зловила себе на такому припущенні: «Щоб служити Богові треба, як мінімум, вправно й твердо стояти на власних ногах. Ти цього не можеш!» У той момент я розуміла: це правда, але вона буквальна. Знову думка, але інша, яка прийшла як Божа відповідь у моє серце: «Мені не потрібні твої здорові ноги, мені потрібні лише твої уста!»
Диявол робить акцент на моїй ваді, на моїй неідеальності, а Бог — на Його оригінальності в мені, вказуючи на моє майбутнє покликання. Він каже: «Я не помилився, коли зробив тебе саме такою. Ти можеш про Мене розповідати, а Я буду тебе надихати». Інколи потрібна ось така розмова з Богом, щоб зрозуміти: ноги не стануть на заваді, щоб виконувати покликання. Звичайно, вада не зникла, але я зрозуміла свою цінність, і Бог дав мені думку, яка потім вилилася в життєве кредо: «Твоя неідеальність — Божа оригінальність!»
— Що ти порадиш нашим читачам?
— Неідеальність у собі може знайти кожен. Вона формує у нас комплекси. Нашу недосконалість помічають люди і часто вказують на неї, тому ми закриваємося, будуючи стіни недовіри, тому не приймаємо себе та інших. Дефекти бачать люди — оригінальність відкриває Бог.
Моя неідеальність — це правда, але Божа оригінальність — це істина. Довірмося Богові, Який робить слабких сильними, і сила Його здійснюється в немочах!
Розмовляла Галина Фурман