Ілля Кантерук: «Ми приготували людям продуктові набори, а вони просять у нас Біблію»

22.04.2022
0
221

Ілля Кантерук виконує служіння місіонера в Полтавській області, у с. Нижній Булатець (населення — до 1000 жителів), що за 500 метрів від міста Лубни (близько 48000 населення). Ілля зі своєю дружиною в цьому селі уже майже три роки. Виховують двоє маленьких дітей.

З початку воєнного вторгнення місіонери активно служать місцевим людям та біженцям. Ось повідомлення Іллі Кантерука в місійному чаті:

«Привозили гуманітарну допомогу для Харківщини. Співпрацюємо з волонтерами м. Лубни. Закупляли теплий одяг для теротиріальної оборони. Роздавали продуктові набори для потребуючих. Привезли трішки допомоги для переселенців у дитячий будинок. Розвантажували допомогу з Луцька в Лохвиці на домі молитви, а потім доставляли з Лохвиці у Ромни. Також привезли з смт Недригайлів (Сумщина) біженців у Лохвицю, а потім брати цих людей завезли до Луцька. Дякуємо Богові, за можливість служити!»
11 березня 2022

«Роздавали продуктові набори тим, хто має в цьому потребу. Розвантажували продуктову допомогу на домі молитви в сусідньому селі Вищий Булатець, а потім я розвозив ці продуктові пакети для біженців. На даний момент біженці є в нашому селі, а також по різних селах району. Ми не тільки вручали продукти, а й благовістили, дарували Біблії й газети. Зокрема біля сільської ради Михнівців (Лубенського району) роздавали допомогу, а також проповідувати Євангелію, дехто з людей плакав, Боже слово торкалось сердець».
8 квітня 2022

Ми зателефонували місіонерові, щоб дізнатися детальніше про їхнє служіння на Полтавщині.

— Розкажи, будь ласка, про церкву в Нижньому Булатці.

— Церква в селі на етапі створення. У ній ще немає членів. Купили під церкву приміщення й робимо до нього прибудову. Правда, війна заважає закінчити. Приміщення ще немає церковного вигляду, але є де збиратися. Нам допомагає із січня ще одна місіонерка. У нашому селі живе одна сім’я, які є членами церкви в місті Лубни, та ще одна сестра. Приходять на богослужіння невоцерковлені люди. Буває разом із місцевими підлітками чоловік 15, а то й більше. А разом із нами — чоловік із 20.

Зараз до нас приїжджає багато біженців. Із Харківської, Київської, Сумської областей. Є із Миколаєва також. У приміщенні нашої церкви поселили людей.

— Чи помінялося ставлення місцевих жителів до євангельських християн у час війни?

— У деяких людей помінялося: вони стали більш чутливі до Божого Слова. Дехто став більше молитися. У Viber є група жителів нашого села, я розмістив там зразок молитви під час війни. Це людям дуже сподобалося. Бо ж не всі знають, як треба молитися. А ще я людей підбадьорював і втішав у цій групі — і до мене прислухалися.

Ми в одному селі за 10 км від нас проповідували Боже Слово біля сільської ради, то люди слухали нас із задоволенням, плакали, підходили до нас, дякували. Одна жінка, яка приїхала із Маріуполя, зі сльозами на очах розповідала про свого чоловіка, який там залишився й захищає місто. Переживає за чоловіка, плаче. Ми розуміємо, який біль вони переживають. Це дуже боляче.

Коли людям розказуємо про надію в Ісусі Христі, то вони це слово просто поглинають. Так легко проповідувати! Ми людям приготували продуктові набори, а вони просять у нас Біблію. Кажуть: «Будь ласка, дайте нам Боже Слово». Це мене дуже вразило. Я був на багатьох євангелізаціях, але такого ще не бачив. Ті люди, які відчули, що таке справжня війна, більш відкриті до Євангелія. Вони втратили свої будинки і не мають куди повертатися.

— Як змінилася твоя праця через війну?

— Коли почалася війна, я став звертатися через сільську viber-групу до людей, щоб вони поділилися крупами, чи овочами, чи консервами, чи в когось є лишній матрац. Їздив селом, збирав речі та продукти і віз все це у волонтерський пункт. Там вже розподіляють, куди треба. Радує, що ти можеш об’єднати односельчан у цій праці. Звичайно, коли приїжджаєш до людей забрати приготоване для біженців, то зав’язується розмова, говоримо і про Бога. Люди в переживаннях, не знають, як далі бути, розпитують, як молитися. Я утішав, давав поради. Люди зносили продукти в магазин. А коли я приїжджав забирати їх, то розмовляв із продавцями. Це також нагода поспілкуватися, подружитися із селом, розказати про Бога.

У нас в селі є жінки, які готують різні каші, паштети, тушонки в автоклавах, то їм допомагаємо. Привозимо крупи, олію, одного разу привіз їм 40 кг печінки для паштету. Також роблять рибні консерви.

Ще на початку війни старався більше їздити на Сумщину — у Ромни, Охтирку, Тростянець, Шостку. Там була непроста ситуація. Ці міста були окуповані. А коли їх звільнили, став возити туди гуманітарну допомогу, яка до нас прибувала з Луцька. Спочатку віз у Ромни, а звідти її доставляли в Суми та в інші місця. Сам їздив по допомогу в Брусилів. Допомагав вивозити біженців. Зокрема з Недригайлова.

Крім роботи із біженцями, ми проводимо спілкування з підлітками з навколишніх сіл. Є успіхи: одна дівчина із сусіднього села цього літа хоче приймати хрещення. Їй 17 років. Бог торкнувся і її рідних — вже й мама ходить на зібрання з півроку. А ще ходить на зібрання її подруга-ровесниця і також хоче прийняти водне хрещення. Ми стараємося бути разом з молоддю. Літом мали поїздки в Луцьк та Львів. То й та дівчина була.

Відвідуємо людей у нашому селі — і вони стали приходити до церкви. Четверо з них приходять регулярно. Коли робили дитячий майданчик, то майже три тижні спілкувалися із односельчанами й мали з ними гарний час. Стараємося жити разом з нашим селом. Шукаємо різні можливості, щоб подружитися із мешканцями.

— Біженці, мабуть, діляться з тобою своїми переживаннями?

— Так, розповідають, що вони пережили й що переживають. Одна сім’я приїхала з Харківщини. Їхню хату розгромили «градами» повністю. Їм із великими труднощами вдалося виїхати. Розповіли, що їхній дядько в тому селі пресвітер. Він сказав, що нікуди з села не поїде. То майже всі будинки навколо зруйновані, а його цілий. Стоїть його хата, не зачеплена жодним снарядом.

Поїхав я в Недригайлів, щоб вивезти біженців. І там одна сестра розповіла таку історію. Вона ходила на роботу через село біля Недригайлова. Коли почалася війна, то селяни із шин зробили таку собі барикаду, загородили нею дорогу. Росіян це дуже розсердило. Вони побачили чоловіка, який щось робив біля свого будинку недалеко від тієї барикади — і вистрілили в нього з танка. Від нього і від його хати нічого не залишилося... Після цього тій жінці було дуже страшно іти через село. Але Господь давав їй силу той страх перемагати — і вона йшла на роботу. Непросто було людям, які там жили. Голодні російські солдати відбирали в людей свиней, робили собі шашлики. Була ще там птахофабрика. До 100000 курей. То вони розбомбили її і варили тих курчат. Людям було непросто, вони постійно відчували моральний тиск.

У село Новаки, що за 10 км від нас, приїхали люди з Сумщини, із-під Тростянця. Вони кажуть, що в себе жили як не в себе. У їхній хаті поселилися російські солдати, робили, що хотіли. Господарям здавалося, що вони не вдома.

Дві жінки, які приїхали з Харкова, казали, що майже два тижні сиділи в підвалі. Коли до них приїхали, щоб звідти забрати, то це для них був найбільший подарунок.

— Про що ти мрієш, чого хочеш досягти у служінні?

— Мабуть, що тепер всі мріють, щоб скоріше закінчилася війна. Зараз такий час, що не знаєш, що буде завтра. І щось планувати не так просто.

Мені б хотілося завершити прибудову при домі молитви десь на 50 квадратів. Бо кімнатка, у якій ми збираємося, невеличка. Тому, як прийде чоловік 50 на зібрання — то дуже тісно. Мрію, щоб ще більше людей навернулися до Бога в нашому селі, щоб люди заповнили дім Божий — і ми всі разом прославляли Бога. І щоб вже наша община посилала місіонерів у інші місця.

Хочу далі розвивати молодіжне служіння. Воно дуже дороге для нашого серця, ми бачимо в ньому велике благословення. Бувало, що до нас просилися на служіння до десяти підлітків. Ті, кому 15 і більше років, уже більше розуміють, більше розмірковують про життя і роблять вибір — з Богом чи без Бога. Хочеться, щоб ще більше молодих людей прийшли до церкви — і в нас росла активна молода церква.

Ми дуже любимо нашу молодь. Не тільки проводимо з ними церковні зустрічі, а й проводимо час на дозвіллі, запрошуємо додому. Разом гуляємо, граємо в м’яч. Дуже важливо бути разом, здружуватися. Звичайно, хочемо, щоб і дорослі також приходили в церкву. Але ми зробили висновок, що з молоддю простіше. Вони вже не малі, багато розуміють, порівнюють своє життя з життям християн — і роблять вибір. У нас дуже багато розлучених сімей, мабуть, кожна друга. У когось вже третій чоловік... Дуже важко знайти повноцінну сім’ю. Тому хочеться, щоб було пробудження в наших селах.

— На завершення — щось із твоїх особистих переживань.

— Коли чуєш, скільки неправди ллється з Росії, то жаль бере, що люди вірять у неправду. Я спілкуюся з біженцями, вони кажуть, що мають братів і сестер у Росії, які не вірять у те, що робиться в Україні. Не вірять рідним людям! «Ну, чого вони такі, чого вони не хочуть чути правди?» — я це запитання ставив Богові. І отримав відповідь: «Усе таємне стане явним». Тоді я заспокоївся. Так, усе таємне рано чи пізно виявиться. І тепер уже багато росіян розуміють, де правда. Уже багато хто з них вибачився перед українським народом і співчувають йому.

Звичайно, мені й після цього приходили думки: «Хіба ми гірші за інші народи, що в нас війна? Чому з нами воює так званий «братський» народ?» Але слово від Бога мене утішало. Божа правда все одно виявиться й восторжествує. А обманщик, той, хто робить зло, буде покараний.

Господь до кожного промовляє — треба тільки прислухатися до Його слова. Він дасть спокій і радість. Стає дуже добре, коли усвідомлюєш, що Святий Дух з тобою поруч, що Він розуміє, що, можливо, не так скоро, як нам хочеться, але неправда викриється, а правда переможе.

Я завжди відчуваю Божу присутність, бо розумію, що роблю те, що треба.

Розмовляв Василь Мартинюк

16 квітня 2022 року
 



Додати коментар

Пожертвувати