«Духовна освіта — це спорядження для церков»
Андрій Ходорчук — доктор практичного служіння, викладач богословських дисциплін, вчитель Біблії. Директор філіалів КБІ та ЄТС на базі церкви «Спасіння», м. Луцьк.
— Ким ти хотів бути в дитинстві?
— Я навчився читати сам, вивчаючи склад шампуню і назви населених пунктів край дороги. Так мені мама розказувала — що я любив читати з самого дитинства. Читав навіть ночами, коли всі спали. Хоча мені забороняли, але я ховався під ковдру, вмикав лампу, гаряче було… Я жив у Рованцях і часто просив маму поїхати в обласну бібліотеку в Луцьк. Для мене це було свято — як поїздка в Діснейленд! Назад привозив дві сумки книжок — і на тиждень мене немає. Тобто, вже тоді було видно до чого в мене лежить серце.
— Звідки в тебе взялася така любов до книг?
— У сім’ї нас було семеро дітей. Сім’я — християнська, мабуть, у четвертому поколінні. Дідусь навіть був ув’язнений за віру. Але, крім мене, тільки одна сестра обрала подібний шлях — вона зараз навчається в семінарії. Решта — займаються спортом, бізнесом…
Мене ніхто ніколи не змушував читати. Я не можу якось логічно пояснити, звідки в мені це взялося. Називаю це покликанням. «Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин» — каже апостол Павло. І Бог не раз підтверджував пророцтвами, що Він хоче, аби я рухався в цьому напрямку.
— Які саме книги ти читав тоді?
— Я читав усе підряд. Вже в школі виявилася зацікавленість більш гуманітарними предметами. На урок зарубіжної літератури брав Біблію, сперечався з вчителькою про грецьких богів. Потім мої віруючі однокласники теж стали брати Біблії. Іноді, ми практично зривали урок, не даючи вчительці розказувати про Зевса і Артеміду (сміється)…
— Коли ти став цікавитися власне духовною літературою? І взагалі чи був у тебе переломний момент в пізнанні Бога?
— Я покаявся на Вороніхіна під час служіння гурту «Авен-Езер», мені було років 12. Я вже довго обдумував це рішення і зробив його свідомо. Це не було на емоціях.
Паралельно я читав християнську літературу, яку вдавалося знайти. Моєю першою бібліотекою була церковна бібліотека в Колках, де я народився. Коли мені було 2 роки, батьки переїхали до Луцька, але ми їздили до дідуся і бабусі, бували в місцевій церкві. Там можна було зареєструватися і брати книги додому. В Луцьку такого не було. Пам’ятаю, як читав Джона Буньяна, Крістіну Рой, Емілі Кармайкл, Чарльза Фіннея, Вільяма Кері… Все це впливало на мій світогляд, формувало ставлення до Бога. Тому я сьогодні наголошую на тому, як важливо мати при церквах бібліотеки.
Ще в підлітковому віці слухав різні християнські радіопередачі. Писав листи на кожну передачу, і мені пачками присилали літературу. Я навіть закінчив кілька дистанційних курсів по Коринтянах, Галатах, Діях, мав сертифікати. Це було класно. І це вплинуло на мене.
— Поясню, чому я почав саме з цих питань. Справа в тому, що в мене є спогад, пов’язаний з тобою — з тих часів, коли я тільки прийшов у церкву. Пам’ятаю, що звернув увагу, бо ти реально виділявся на фоні інших — такий собі серйозний хлопець із Біблією. Потім за соцмережами спостерігав, як ти пішов навчатися в КБІ, як згодом став проводити перші семінари, і ось тепер — ти директор луцького філіалу. Я ще можу зрозуміти християнські книжки в дитинстві, але як поєднати юнака і настільки нудний предмет як богослов’я?
— Одним із факторів, який привів мене в богослов’я, була власне любов до книг. Зокрема, я читав багато казок. Деякі батьки-християни забороняють своїм дітям казки. Але аналізуючи свій бекграунд, я чітко розумію, що саме казки навчили мене думати ширше, розвивати фантазію. Вони піднімали мене над буденністю, я уявляв інші світи, вони мені снилися… Я полюбив творчість, потім грав в духовому оркестрі, займався фотографією… Ця здібність творчо мислити допомагає мені й сьогодні.
Другий фактор — підліткові домашні групи. Ми збиралися просто для спілкування, пили чай. Потім керівник (Юрій Кравчук) став мені довіряти підготовку біблійних кросвордів. Мені подобалося створювати складні кросворди, щоб треба було над ними подумати. Або грали в «гармошку» з біблійними питаннями… Через гру я ще більше полюбив Біблію. Це, до речі, єврейська методика. Під час гри ти переживаєш класні емоції, які пов’язані з Біблією, і в підсвідомості це відкладається.
— Чи були люди, які тебе надихнули — служителі, богослови?
— Чарльз Сперджен. Мене навіть так називали, бо я його наслідував, як міг. Свої перші проповіді просто копіював у нього. Прочитав кілька його біографій. Якось прочитав, що Чарльз Сперджен, їдучи поїздом, писав на папірцях біблійні вірші і викидав їх з вікна, в надії, що хтось знайде і навернеться до Бога. І я став робити так само. Разом із братом вдома вирізали і оформляли закладки з Божим Словом, клали в книжки і здавали назад в обласну бібліотеку. Десятки книг! Можливо, вони й досі ще там лежать (сміється)…
— Коли настав момент визначитися з подальшою освітою, чому ти вибрав саме КБІ?
— Мені було 16 років. Я натрапив у Рованцях на буклет-запрошення в КБІ. Не знаю, де він там взявся, і чому я не чув, наприклад, про рівненську семінарію, яка знаходиться ближче. На звороті буклету було фото, де студенти сидять колом навколо великої каструлі, чистять картоплю. Не читаючи навіть, що там написано, відразу сказав: «Тату, я хочу так само!» Не знаю, можливо це був спогад з підліткових домашніх груп — команда, молодь, служіння… Тато мені сказав одну штуку: «Отримай духовне хрещення, тоді підеш вчитися». Я став про це ревнувати і невдовзі отримав — на одній з домашніх груп, через молитву Володимира Москвича. У той самий рік прийняв водне хрещення і поїхав до Києва. Мені було вже 17. Досі я ніколи не був у Києві. Приїхав до Михайла Близнюка за рекомендацією і він на серветці намалював мені план — як добратися в семінарію від метро. Я взяв три банани, сів у маршрутку і поїхав.
— Безліч людей вступають до семінарій, але небагато потім стають освітянами, ще менше — науковцями. Коли ти зрозумів, що для тебе богослов’я — це на все життя?
— Багато хто каже: «Я вчуся просто для себе». Я теж ішов «для себе», хоча вже розумів, що мені легко даються саме література, історія. Ніколи, навіть в школі, не вчив того, що мені було нецікаво. І в КБІ відчув, що богослов’я — це моє. Я вступив на стаціонар — це три роки навчання. І всі ці роки мені давали відзнаку як найкращому студенту. Хоча я цього не прагнув і нічого особливого для цього не робив. Просто навчання дуже мені подобалося. Був старостою групи. Навіть писав реферати за інших студентів, щоб група трималася на належному рівні. Читав більше, ніж задавали, писав більше, ніж потрібно було. І мені це не було складно. Таким чином, я утвердився в тому, чим хочу займатися.
— Хтось із викладачів відіграв у цьому роль?
— Не сказав би, що хтось конкретно, швидше сама академічна атмосфера дуже вплинула. Я дуже захотів бути її частиною. Студентське життя, практика, дослідження, поїздки, нові друзі — це життя! Три роки, 2007-2010, пролетіли як один день. Потроху став збирати матеріал, і думати: а чому б мені не спробувати викладати, якщо я це люблю?
Із викладачів відзначив би Анатолія Черняка — він викладав гомілетику і ставив мені 120 балів зі 100. Я дуже любив цей предмет і сказав йому, що теж колись буду його викладати. Так і сталося, ця мрія збулася (сміється)! Він тоді жив у семінарії. Часто ми збиралися в кімнатах, разом розпаковували і ділили на всіх домашні передачі. Він сидів із нами, неформально спілкувалися про богослов’я, життя — іноді цілими ночами…
— Нинішній Андрій Ходорчук — на скільки відсотків складається з богослов’я?
— Знаєш, напевно немає дня, коли я не займаюся теологією. Тому, напевно, відсотків на 95 це точно (сміється).
— Тебе знають як проповідника, освітянина, навіть блогера… Для тебе це — різні методи для досягнення одної цілі?
— Так. Адже навіть коли беру інтерв’ю — то здебільшого у своїх колег-викладачів. Хочу більше займатися медіа — це те, що дає можливість поширювати ідеї. Ютуб — це сучасний верстат Гутенберга. І він настільки доступний, що не використовувати його — просто глупота.
— Зараз — ти у своєму покликанні, від якого отримуєш задоволення?
— Абсолютно. І воно набирає обертів. Зараз я не тільки займаюся медіа, а й почав писати першу книгу «Істинна скинія» на основі власного курсу — огляду старозавітної скинії в контексті Христа і Нового Заповіту.
— Ти досить активно відповідаєш на питання читачів у мережі. F3 — це розвага, крик душі чи новий формат церкви?
— Я іноді зупинявся, тому що був у справжньому ступорі від F3, навіть видаляв його… Це забирало стільки часу, сил і емоцій! Звичайно, слід враховувати, що є питання-провокації. Але є й багато реальних болючих ситуацій. F3 оголив такий нерв церкви, якого багато хто не помічав, думаючи, що в нас все класно. Але в галузі душпастирства — великі проблеми. Велика частина питань, 80% — на тему стосунків, в тому числі інтимних.
— Це те, з чим люди не можуть підійти до служителів?
— Так. І на питання: «Чому ви не йдете до своїх служителів?» багато людей відповідають: «Немає зв’язку. Є пастор, є я зі своєю проблемою, а між нами — прірва». Тому пишуть Анатолію Кибукевичу, Миколі Савчуку, Олександру Савчуку, Валентину Ярошенку, Олегу Богомазу, мені… Вони знають, що ми дамо хоч якусь практичну пораду. Іноді це навіть працювало проти нас, не всі служителі підтримують публічне висвітлення таких тем. Справді, тут потрібна мудрість. Тим не менш, F3 — це хороший онлайн-майданчик, де можна побачити, в чому ми не допрацьовуємо офлайн.
— Проблема в тому, що немає довіри до служителів?
— Проблема в тому, що у нас немає душеопікунства. Взагалі — як такого. Я почав про це думати дуже серйозно.
— Тобто, на глибокі питання даються стандартні відповіді?
— На жаль, так, я сам у цьому пересвідчився. Сучасні виклики вимагають нових знань, а отже постійного навчання. Що вже говорити про різні справді глибокі психологічні проблеми, коли бувають аномалії і фізичного, і духовного, і психічного характеру… Служитель має орієнтуватися, мати хоча б якусь базу — про вікові періоди, психологічні кризи, де як потрібно діяти…
— Тобто, це питання підготовки служителів?
— Ось! А в нас цього немає: «Брате, читай Біблію, молися і все пройде!» Але так це не працює. І люди кричать — анонімно, але їм справді болить. Мучаться роками. Тому потрібно потужно працювати над розробкою душеопікунства в церквах, формуванням команд, побудовою стосунків. У нас більш театральна форма праці з людьми: сцена і зала. Але апостол Павло служив і привселюдно, і по домах, він дружив із людьми. Подивися, скільки він передає привітів людям, з якими реально був знайомий, живо цікавиться їхнім життям.
— Під час карантину, коли не було богослужінь, стали багато говорити про те, наскільки церква може існувати онлайн. Яка твоя думка?
— Онлайн — це дуже хороша річ. У церкву «Спасіння» м. Луцька вже прийшла пара, яка навернулася суто через наш Ютуб-канал. Це зараз сітка, яка ловить рибу для Божого Царства. Вони — спортсмени, розповідали, що випадково натрапили на відео про відкриття церкви, знайшли в Гугл адресу і прийшли. Цього року хочуть приймати водне хрещення.
Онлайн — це потужний інструмент, це та сама місія. Раніше проповідували на стадіонах, тепер — онлайн. Коли тебе дивляться тисячі людей — це стадіон! Просто постав камеру і дай контент! Правда це відкрило ще одну проблему — деякі люди не можуть працювати на камеру. Виявляється, треба готуватися до проповіді… В церкві всі кажуть «амінь», а тут тебе можуть прокоментувати, поставити дизлайк і перемкнутися на інший канал!
— Інший бік медалі — дехто переходить суто в онлайн.
— Є й мінуси. Олександр Шевченко казав, що за період пандемії вони втратили 20% людей в церкві «Дом хлеба». Навіть зараз є люди, які ще не ходять на зібрання з часів карантину. Але онлайн ніколи не замінить офлайн. Це як віртуальні діти чи віртуальна дружина. Неможливо з’їсти віртуальний торт, випити віртуальну каву. Неможливо побудувати стосунків з екраном. Людина не живе тільки з інформації, вона потребує ком’юніті, яка впливала б на її формування. Залізо гострить залізо. Інакше ти стаєш егоїстом. Незалежність — це шлях до падіння. Не проблема інколи бути онлайн, але не онлайном єдиним живе людина. Онлайн — це скоріше гарна платформа для залучення невоцерковлених людей.
— Саме завдяки онлайну на публіку можуть виходити не завжди позитивні факти з життя церкви. Одна позиція: промовчати, зробити вигляд, що нічого не сталося, щоб не роздмухувати негатив. Інша: якщо щиро визнати помилку, це краще позначиться на авторитеті общини. Яка позиція ближча тобі?
— Питання в тому, якщо ти прокоментуєш — чи це щось змінить, чи не зробить гірше? Інтернет — не те місце, де вирішуються проблеми. Якщо ж це послужить на користь — я тільки за. Звичайно, визнання помилки — це величезний плюс. «Хто ховає провини свої, тому не ведеться, а хто признається та кидає їх, той буде помилуваний» (Пр.28:13). В історії церкви були моменти, коли їй доводилося каятися — за хрестові походи тощо. Тільки думку важливо подати вчасно, мудро, з любов’ю — тоді це буде рушієм позитивних змін, розвитку церкви. Бо можна спровокувати і наробити тільки більше біди.
— Одним із твоїх дослідницьких інтересів є Старий Завіт. Чому саме Старий?
— Так, я викладаю 6 предметів по Старому Заповіту, а якщо щось викладаю з Нового — то все одно у зв’язку зі Старим. Чому Старий? Я собі це пояснюю так: тому що пройшовши його в семінаріях, я його не зрозумів. Напевно його просто мало викладали. Ми вивчали більше Новий Завіт.
— А можна зрозуміти Новий Заповіт без Старого?
— Ні. Я вважаю, що ні. Ісус казав: «Писання говорить про Мене». Як можна зрозуміти книгу на 500 сторінок, почавши читати з 400-ї, пропустивши зав’язку, всю глибину і красу? Новий Заповіт — це тільки дах будинку, де фундамент і стіни — Старий Завіт. З нього дізнаємося, що таке Бог, творіння, гріх, святість, Ізраїль, жертва, священство, кров. І далі ці теми розвиваються до логічного завершення. Як казав Блаженний Августин, Новий Завіт в Старому — ховається, а Старий у Новому — розкривається. Як бутон квітки, яка розквітає. Послання до євреїв називає Старий Заповіт тінню майбутнього. Зазвичай спочатку з’являється тінь, а потім стає видно сам оригінал.
Тож мені хотілося краще розібратися, і почав так сильно копати, що це вилилося в кілька предметів по 20 годин. І зараз на це є попит — викладаю в десятках семінарій. Основні напрямки — П’ятикнижжя, закон і благодать, скинія, есхатологія…
— Ще один напрямок твоїх досліджень і викладання — риторика і гомілетика. Пам’ятаєш свою першу публічну промову? Скільки тобі було років?
— Так: «Для мене життя — Христос, а смерть — надбання», Сенкевичівка. Мені було років 10. Степан Янюк був моїм куратором з проповідей. Ми з іншими дітьми приходили до нього, і він писав для нас проповіді. Страху перед публікою не було, навпаки, це було в кайф, я це любив.
— Маєш якісь лайфхаки для проповідників?
— Завжди потрібно мати заготовки. Коли приходить ідея, її потрібно зловити в сачок, щоб не втекла. Зараз у мене в папці на комп’ютері десятки конспектів, які ще не є проповідями. Це ідеї, які колись були схоплені і тепер варяться на маленькому вогні. Майже всі вони у свій час стають проповідями. Подібні заготовки часто виручають.
— Поговоримо про містичну складову проповіді. Чи бувало в тебе, що мав підготовлений конспект, але зрештою говорив зовсім на іншу тему?
— Так, бувало, багато разів. Зокрема, викладаючи гомілетику, я говорю про те, що є момент праці Святого Духа, Який краще знає потреби людей. У такі моменти я відкладаю конспект убік: він мені ще пригодиться, але не зараз. І говорю те, що приходить на серце. Мабуть, Богові іноді треба передати телеграму. Є послання, які пишуться довго, важко, а є — термінові. Тому це нормальна практика для п’ятдесятницької церкви. Інша крайність — дехто тільки цією практикою й живе, навіть не готує нічого. Повинен бути здоровий баланс.
— Кілька питань щодо твоєї основної діяльності. До речі, ти якось розмежовуєш роботу і служіння?
— Справа в тому, що я зараз у церкві на повній зайнятості, тому для мене це одночасно і служіння, і робота.
— Отже, ти керуєш філіалами КБІ та ЄТС в Луцьку. Яка їхня ціль? Напевно, беручи цю відповідальність, ти мав якесь бачення?
— Бакалавріат КБІ дає базову підготовку для всіх видів служіння — для проповідників, вчителів недільної школи, табірних працівників, молодіжних лідерів, а також для сімейних стосунків, виховання дітей… Він відкрився в 2020 році, зараз навчається три курси, у квітні буде перший випуск. Ціль магістратури ЄТС, яка відкрилася цього року — підготовка викладачів. Набрали туди 30 студентів з різних областей. Крім того, ми ще маємо підлітковий коледж «Тимофій».
— А яка ціль відкриття цих філіалів саме в Луцьку?
— Як сказав мені один служитель: «Їдуть в Київ наші, а приїжджають — не наші!» Як не крути, люди хочуть формуватися у власному контексті також. Це одна причина. Друга — чисто побутова: легше запросити одного викладача до нас, ніж 30-ти студентам їхати в Київ. Раніше в нас для цього не було бази. Тепер студенти можуть навчатися практично вдома.
Тож одна з наших головних цілей — готувати більш професійних служителів церкви, проповідників. Інша проблема — ми не маємо на Волині своїх викладачів, істориків, біблеїстів, богословів… Сьогодні на емоційному рівні вже далеко не заїдеш. Зверни увагу, як сьогодні змістилися акценти духовних дарів. В 90-х будь-яке з’їзне не могло обійтися без пророків. Сьогодні на перший план вийшли конференції, які неможливі без спікерів. Тому що є час сіяти, а є час зрощувати. У нашому лексиконі з’являються слова «бачення», «стратегія», «аналітика». Ще років 5 тому про це навіть не говорили. Отже прийшло певне переосмислення — хто ми? Виросло покоління, яке мислить трохи іншими категоріями. Тому цей Богом даний час треба використати.
— Які ти бачиш найгостріші проблеми богословської освіти?
— Відсутність у студентів самодисципліни. В західних університетах викладачі не бігають за студентами, щоб вони виконали завдання. Тобі все напишуть і здадуть вчасно. У нас: «Що зробити, аби тільки не писати?» Немає дисципліни самоосвіти. Зараз ми намагаємося всіма способами це змінити. Мотивуємо, міняємо формат праці з письмовими роботами…
— І все одно буває, що за людину пише роботи хтось інший, і постає питання відповідності дипломів отриманим знанням. Зараз уже говорять про «інфляцію дипломів». Що ти про це думаєш?
— Ця проблема завжди була, особливо в корумпованих державах. Заклади мусять виживати, для цього необхідна певна кількість студентів. Але тоді викривлюється мотивація — для чого цей заклад існує? Ми набираємо, кого тільки можемо, щоб вижити — студенти привозять фінанси… Замість того, щоб зосередитися на меншій кількості та вужчому профілі, ми розсіюємося, випускаємо дипломи пачками, але чи можемо при цьому забезпечити гідний рівень? Тому, я вважаю, перш за все потрібно ставити правильні цілі для освіти — ми не працюємо на кількість, це не завод з виробництва дипломів.
— Зараз багато служителів отримали докторські ступені. Чи мають вони академічну вагу?
— В освіті є різні рівні академічних ступенів за ті чи інші здобутки. Наприклад ступінь доктора служіння або почесного доктора дають не за академічні досягнення, а за плідні роки служіння церкві. Це швидше подяка служителю. А є академічний ступінь PhD — за академічні досягнення. Це зовсім інший рівень.
— А який у тебе ступінь?
— «Доктор практичного служіння» — це теж ступінь більше пов’язаний з церковним служінням, хоча він пов'язаний із академічною діяльністю. На мою думку, це те, що зараз актуально — щоб не бути надто відірваним від церкви і зануреним в академізм. Я випускник, наскільки мені відомо, першої на теренах СНД п’ятдесятницької докторської програми на базі Євангельського Теологічного Університету, м. Київ. В Україні через історичні обставини не було сприятливих умов для розвитку богословської освіти. Тому у нас тільки з’являються професійні богослови і серйозні богословські праці.
— Наскільки, на твою думку, освітні заклади впливають на студентів? Від чого це залежить? Я знаю людей із купою дипломів біблійних шкіл, які продовжують зациклюватися на найпримітивніших питаннях церковної культури.
— Це відома проблема. Справа в тому, що зміни — це завжди складно. Це напружена праця, це жертви. Це визнання помилок, які були в минулому. Не завжди люди готові це зробити. Мало в яких церквах є таке поняття, як аналітика останнього року — які теми ми піднімали, які ще не піднімали, що актуальне, які є виклики?
Є також проблема відсутності комунікації. Довгий час церква розглядала теологію як конкурента чи навіть ворога. Певною мірою, випускник семінарії справді може створити конкуренцію, навчившись краще і глибше подавати матеріал, наприклад, у проповіді. І часом виникає дисонанс між лідерами церкви — замість того, щоб прийняти його в команду, відкидають. Церкві досить часто не потрібні фахівці, бо вона не знає, що з ними робити, не має бачення щодо цих людей. Розумієш, до кожної ідеї треба дорости. І коли хтось приходить з ідеєю, до якої громада неготова, на нього дивитимуться як на загрозу, людину, яка нібито хоче розколоти церкву.
Тому потрібно діяти дуже мудро, інтегрувати нові ідеї тільки через команду. А для цього слід рухати освіту перш за все на рівні служителів помісних церков. Коли служитель повчиться, побачить, що поза його акваріумом існує не менш цікаве життя, він вже не так радикально дивитиметься на нові ідеї. Я сам це спостерігаю. Іноді вся проблема в тому, що люди просто не виходять за межі своєї церкви, міста тощо.
— А наскільки зараз ще живі стереотипи на зразок: «Вчитися не потрібно, бо нас вчить Святий Дух»?
— Досить живі. Хоча маю надію, що довго вони вже не протримаються. Тому що все ж пішли вчитися багато служителів, і вони потім своїх дітей, членів церкви направляють. У другому, третьому наборі нашого філіалу чимало дітей тих, хто навчалися на першому. Коли починаємо з лідерів, далі працює принцип доміно. Служителі перестають ставитися до освіти з осторогою, навпаки, розуміють, що це джерело свіжого погляду, можливість вдосконалити багато служінь, спорядження для церков, рушій добрих змін. Біблія говорить: «Погине народ Мій за те, що не має знання» (Ос.4:6).
— Чи стикався ти з таким стереотипом, нібито освіта небезпечна для віри? Як вивчитися і лишитися віруючим?
— У мене навіть була магістерська дисертація на цю тему. Один мій знайомий під час навчання в богословському закладі перейшов до мормонів. Багато відомих атеїстів мали бекграунд у вигляді біблійних семінарій. Та це не семінарія робить людей такими, просто вона викриває в серцях вакуум, не заповнений Богом. В церквах це також вистрелює, тільки по-іншому — блуд, азартні ігри, сімейні драми... Правда, в семінарії це відбувається дуже швидко, тому що вона змушує тебе зайняти якусь позицію — або змінитися, або гримнути дверима. Ти не зможеш бути нейтральним. Навколо Христа байдужих людей не було — Його або визнавали Господом, або хотіли побити камінням. Коли ми прийшли вчитися в КБІ, були люди, яких ловили на вокзалі після першої ж сесії, які казали: «Ви всі відступники, я їду додому!» Але верталися, вчилися, і тепер вони служителі і мої хороші друзі. Іноді це питання дорослішання. Павло каже, що будова кожного буде випробувана. Чи в семінарії, чи в житті — але твої переконання неминуче пройдуть випробування.
Щоб мінімізувати можливі кризи, під час навчання потрібно бути максимально залученим у життя церкви. У мене є знайомі, які надмірно занурилися у філософію, бо не були прив’язаними до церкви. У КБІ є трирічна церковна практика, кожен студент укладає договір з конкретною церквою, служить під контролем пастора. Наприклад, я працював з Ростиславом Шкіндером, був його помічником. Студент заповнює щоденник — записує кожну проповідь, відвідування хворих... Відбувається зворотній зв’язок. І взагалі, на навчання не приймають без рекомендації пастора. Так само робимо тепер в Луцьку. Цим в тому числі демонструємо, що працюємо не проти церкви, а для церкви. Стараємося тримати тісний зв’язок. І коли все налаштовано, то не виникає жодних проблем. Проблеми бувають із тими людьми, які були бунтарями і без семінарії.
— Який відсоток студентів після семінарії стають служителями?
— Звичайно, це малий відсоток, якщо говорити про повне занурення в служіння. Але це не має дивувати, я б сказав, що це нормально. Можливо, через певний період вони ще прийдуть у своє служіння. Можливо, колись їм навіть просто пригодиться диплом. Наприклад, я викладав деякі предмети в школах саме завдяки документу. Посвячене служіння вимагає кардинальної зміни життя. Та й не всі мають бути пасторами, пророками, вчителями. Освіта в тому числі відкриває твоє покликання — що тобі ближче: наука, місія, мистецтво чи просто одруження і служіння своїй сім’ї. Якщо ж говорити про часткове залучення до служіння, то це досить великий відсоток.
— Чи може молода людина, яка обирає шлях богослов’я, забезпечити цим себе і свою сім’ю?
— У світі — так, в Україні — ні. Хоча, якщо говорити про особистий досвід — мені частково це вдається.
— Ти маєш спонсорів?
— Так. Плюс — я багато викладаю офлайн і онлайн, в Україні і закордоном. Можливості в принципі є — просто треба багато працювати, розвиватися. Але в нас це ще досить недооцінена праця. Я довгий час працював на будівництві, коли працюєш руками, голова відпочиває, втомлюєшся, зате легко засинаєш. Коли ж викладаю, буває, 5 днів по 8 годин, то іноді до ранку мозок не може заснути. А крім викладання — ще ж купа інших освітніх процесів: вступна кампанія, дипломні роботи, вайбери, телеграми — переглянь, прокоментуй, зроби рекламу закладу, поїдь на конференцію, напиши статтю… Мені помагає рухатися покликання, та все ж буває дуже непросто. Як казав відомий пастор із Нью-Йорка Тім Келлер, ми повинні перестати вважати, що служіння — це не робота, а робота — це не служіння.
— Як змінилося твоє світосприйняття чи навіть богослов’я, коли ти став чоловіком, батьком?
— Можливо, став більш приземленим (сміється), принаймні, почав читати більше книг про сімейні стосунки, бюджет, виховання дітей. Тобто богослов’я розширилося в іншу сферу. Вивчення цієї тематики вплинуло на моє сприйняття сім’ї, батьківства... Також став більше залучений в життя церкви, оскільки сім’я прив’язує до одного місця.
Коли з’являються діти, починаєш більше розуміти серце Бога. Тобі потрібно прийняти дитину такою, яка вона є. Буває наївність, впертість, але ти все одно її любиш, бо це твоя дитина! Це також допомагає самодисциплінуватися, адже власний приклад — центральний елемент виховання. Ще один плюс сімейного життя — бачиш в собі ті недоліки, яких раніше не помічав. Мені здається, ніхто так їх не виявить як людина, з якою ти живеш 24/7.
— Ідеальної церкви не існує, але є речі які роблять церкву церквою, без яких вона не може так називатися. Можеш назвати три критерії «ідеальної» церкви?
— По-перше, пояснювальна біблійна проповідь — одна, центральна. У нас майже немає екзегетичних проповідей, на жаль. Як наслідок — люди слухають десятки проповідей, а Біблії майже не знають. По-друге, залучення людей поза церковним богослужінням. Гуртки, домашні групи, благодійність — різні заходи для побудови неформальних стосунків, формування команди, виявлення талантів. По-третє, командне лідерство — не «я сказав», а «давайте разом вирішимо», не панування, а служіння, не наказ, а власний приклад. Сьогодні ми спостерігаємо кризу лідерства. Коли, наприклад, служіння нема кому передати, або навіть немає усвідомлення, що треба це зробити.
— Справді, молодих служителів до недавнього часу було дуже мало. До речі, наскільки гострим ти бачиш зараз конфлікт поколінь? Чи відчув його на собі?
— Як викладач я менше це відчував. Студенти мусять слухатися незалежно від віку (сміється).
— А якщо студенти — служителі?
— Немає проблем! Ми вчимо, що в аудиторії — ти студент, а не пастор. І всі з цим рахуються. Прямих конфліктів у моїй практиці не було. Бувало упереджене ставлення, мені потім признавалися: «Спочатку ми думали: чого ти можеш нас навчити? Але тепер змінили свою думку, вибач!» Коли посвячено працюєш, твої плоди закривають вуста багатьом критикам.
— Що для тебе найприємніше і найважче в твоїй діяльності?
— Найприємніше — поїхати в Альпи, зняти будиночок і написати якусь книгу (сміється)… Щоб тебе ніхто не чіпав. Я інтроверт, люблю бути один, наодинці мені не буває сумно. Люблю займатися дослідженням, пошуком, це мене ніколи не втомлює.
Найважче — мабуть те, що в рідній країні не можеш повною мірою займатися улюбленою справою. Мусиш їхати десь в Європу, в США… Важко, коли зустрічаєшся з нерозумінням, бар’єром між церквами і духовними закладами. Печально, коли бачиш людей, які прагнуть вчитися, а церквам вони не потрібні, на них дивляться, як на прокажених.
— Що є твоїм хобі, відпочинком?
— Хороша кава і нова книга з «Нової пошти» (сміється). Хтось сказав: знайди роботу, яка тобі подобається і ніколи не будеш працювати. В мене десь так і є. Люблю подорожі, природу, особливо гори, ліс, річку. Люблю лижі, хоча нечасто катаюся.
— Які книги ти читаєш зараз?
— Одну на сімейну тему, ще одну про виховання дітей, також про гомілетику і про життя апостола Павла. Зазвичай читаю одночасно 4-5 книг.
— Як ставишся до художньої літератури?
— Добре. Люблю Ремарка, Достоєвського. З більш сучасних читаю Муракамі, Бредбері.
— Останнє осяяння з Біблії.
— Сьогодні вранці читав Вихід і вперше звернув увагу на цікаву річ: коли Мойсей і Маріам, перейшовши море, співають переможну пісню, вони називають ханаанську землю «мешканням Божої святині». Ханаан — це ілюстрація Небесної країни, до якої ми йдемо, згідно Послання до євреїв. Виявляється, ще в Старому Заповіті є пророчий образ, який на це вказує.
— В багатьох методиках планування часу є таке поняття як «глобальна ціль життя». Ти ставиш настільки далекі цілі? Не можу не запитати, оскільки зараз молоді освітяни іноді йдуть в політику, ти в політику не збираєшся?
— Ні, не люблю політики. Загалом я живу за принципом: кожен день має досить своїх турбот. Тому не ставлю надто далеких цілей. Хочеться зосередитися на написанні книг, які б лишилися після мене і допомагали б людям більше пізнавати Біблію, Бога, розвивати служіння.
— Що богослов’я говорить людям у часи пандемії та війни?
— Книга Об’явлення відкриває, що в Христі ми вже перемогли, незалежно від того, що відбувається навколо. Усі події людської історії теологія розглядає з тієї точки зору, що Христос вже переміг, а ми — живі чи мертві — завжди Господні. Ми перемогли цей світ кров’ю Агнця і словом свідоцтва. Це має нас мотивувати. Хіба не мотивує, коли знаєш, що перемога вже оголошена? Тому я б радив не дивитися як бушує море, а чекати, поки ми, як Мойсей і Маріам, заспіваємо переможну пісню про перемогу над фараоном, в якому б вигляді він перед нами не стояв.