Жнива воєнного часу та брак робітників
Місіонерські зустрічі на Дніпропетровщині та Черкащині

09.02.2023
0
487

27-30 січня 2023 року керівництво місії та журналісти здійснили поїздку на Дніпропетровщину та Черкащину, де відбулися робочі зустрічі з місіонерами. Детальніше — в дорожніх нотатках Дмитра Довбуша.

«Чи не кажете ви: Ще чотири от місяці, і настануть жнива?
А Я вам кажу: Підійміть свої очі, та гляньте на ниви, як для жнив уже пополовіли вони!»
(Iв.4:35)

«Тоді Він казав Своїм учням: Жниво справді велике, та робітників мало;
тож благайте Господаря жнива, щоб на жниво Своє Він робітників вислав»
(Мт.9:37,38)

Рано вранці виїжджаємо з Луцька, в мікроавтобусі — Микола Синюк, Віталій Оніщук, Євген Мельничук та Юрій Вавринюк. Одна з перших тем для обговорення — напередодні помер від поранення, отриманого під час гуманітарної поїздки на Харківщину, волонтер із Житомирщини Олександр Андреєв, співпрацівник Сергія Тарасюка, якого той називав своєю правою рукою. Щоденні втрати — сумні реалії воєнного часу…

Царичанка

Понад десять годин у дорозі — і дістаємося Царичанки, де нас зустрічає місіонер Тарас Герасимчук. Служитель розповідає про останній благодійний проект, здійснений у співпраці з місцевою владою та закордонними спонсорами, який забрав чимало часу і сил наприкінці минулого року. Мова про встановлення модульних будиночків для проживання переселенців.

Заїжджаємо на територію, де встановлені чотири вищезгадані конструкції. Тарас проводить для нас екскурсію в одному з них, до якого ще не заселилися жильці. Модуль розрахований на п’ять людей, має всі зручності, опалення, необхідні меблі та побутові прилади. Тут приймають переселенців з Мелітополя, Авдіївки, Краматорська.

Могилів

Після Царичанки їдемо з пастором Тарасом до Могилева. Зупиняємося навпроти довгої будівлі без вікон, у якій проглядається архітектура явно дорадянських часів. Місіонер пояснює, що це приміщення до недавнього часу займала сільська лікарня, коли ж заклад переїхав на нове місце, будинок вдалося придбати для потреб обласного об’єднання церков.

Проходимося подвір’ям та кімнатами, в деяких ще зберігся паркет. Служителі радяться щодо деталей переобладнання будинку під потреби служіння. Місцеві християни вже прибрали територію, підготували приміщення до капітального ремонту. Незважаючи на солідний вік, стіни та навіть дерев’яні рами вікон — у досить хорошому стані.

Поки що остаточно не вирішено, для яких саме проектів слугуватиме будівля після реставрації. Серед озвучених ідей — соціальний центр, місце для праці з дітьми — підліткових зустрічей та гуртків, реабілітаційний центр для військових із ПТСР та їхніх сімей тощо. Прямо перед будинком молимося за Боже керівництво і благословення усіх необхідних робіт.

Солоне

Вечоріє. Через короткий відрізок дороги паркуємося біля дому молитви с. Солоне та потрапляємо в дружні обійми місцевих місіонерів — Володимира Герасимчука та Михайла Кулакевича. Спілкуємося в домі молитви, служителі згадують, яким він був під час минулих відвідин, що змінилося. Місіонери діляться переживаннями воєнного часу. Про те, як звичним видовищем стали ракети в небі, що летять з півдня на північ вздовж Дніпра. Про те, як під час кожної тривоги вимикається світло (не рахуючи вимкнень за графіком). Традиційні теми розмов останніх місяців — інвертори, генератори, переселенці, гуманітарна допомога, воєнні дії… Готуємося до сну — завтра в Солоному відбудеться зустріч місіонерів Дніпропетровської області.

Місіонери з’їжджаються на 11 годину, зустріч розпочинається з імпровізованого богослужіння. Зокрема, Віталій Оніщук проповідує про малодушність — нестійкість позиції людини, її вразливість до маніпуляції та неправди, що впливає і на оточуючих. «Біблія закликає нас сьогодні зміцнюватися в Господі. Людина тверда духом і міцна у вірі проходить через випробування разом зі своїми переконаннями. Якщо ж занепадемо духом, то не зможемо виконати дорученого Богом служіння» — зазначає пастор.

Старший пресвітер Дніпропетровської області Михайло Мокієнко у своїй проповіді підкреслює важливість єдності християн та співпраці у служінні. «Дякую за те, що ми об’єднали наші зусилля — обласне об’єднання і місія «Голос надії». Це справді Боже провидіння. Власне про це нас вчить Євангелія і апостольський досвід» — нагадує єпископ.

Микола Синюк надає інформацію щодо сучасної ситуації в місії, на яку значно впливає воєнний стан. Зокрема, понад 40 чоловік протягом останнього року вийшли зі складу місії. Натомість 25 випускників останньої місіонерської школи зараз проходять практику в різних регіонах. Директор місії з сумом зазначає, що староста попереднього набору, колишній військовий, учасник АТО, з початком повномасштабної війни повернувся на фронт, де загинув при виконанні службових обов’язків. Також Микола Синюк інформує про служіння в Європі, яке здійснюють християни-біженці, серед яких є колишні місіонери. Що ж до Росії, то усім працівникам місії було рекомендовано виїжджати з країни, хто як може. Половина з них поки що лишається на своїх місцях. Один із започаткованих проектів місії — формування підліткових груп, із яких у перспективі можна буде відбирати вступників до місіонерських шкіл. Також йшлося про служіння місії, яке торкається допомоги армії та переселенцям.

На зустріч приїхала група місіонерів із Запоріжжя — це працівники Луганщини, які з початком вторгнення переїхали в Чернівці, а тепер об’єдналися з рідною бердянською церквою в евакуації та служать поблизу лінії фронту. «Люди народжуються згори, наповнюється церква. Ми їздимо у прифронтові міста, які зараз нагадують міста-привиди. Плануємо там у перспективі відкрити церкви. Віримо, що Господь дасть перемогу, і в Україні буде пробудження» — кажуть вони. Також діляться проблемами, на які доводиться реагувати останнім часом — це зростання алкоголізму та наркоманії, це безліч дітей, які не знають, де себе подіти. Натомість відзначають позитивні моменти — багато молоді присвячують себе служінню і займають місце працівників, які виїхали.

Місіонери Дніпропетровщини розповідають про вже звичні напрямки служіння під час війни — допомогу переселенцям та місцевому населенню, яке потерпає без світла й газу, про гуманітарні вантажі — продукти, одяг та взуття для постраждалих тощо. Зокрема, працівники з Царичанки розвивають напрямок душеопікунського служіння, використовують програму «Долаючи лихо». «Наша церква стала і хостелом, і пекарнею, і продуктовим складом… Праця нелегка, адже приходить дуже багато людей, а працівників мало» — кажуть місіонери з Петропавлівки. Служителі з Покровського розповідають про справи у співпраці з гуляйпільською церквою, евакуйованою до Луцька. Кажуть, що у місцевому домі молитви нині не вистачає місця під час зібрань. «Майже вся наша церква виїхала. Ті, хто лишився, спільно з місцевою владою їздимо по навколишніх селах та служимо переселенцям. Тепер немає жодного богослужіння, щоб люди не виходили на покаяння, дехто вже прийняв водне хрещення та включився в служіння. Дім молитви працює 24/7, зокрема використовується як бомбосховище» — діляться місіонери з Васильківки. В Нікополі дім молитви не вміщає людей, бувало — понад 500 чоловік. Приходять у тому числі алко- та наркозалежні, представники влади, військові. У місті часто немає світла, прилітають снаряди. Місіонери годують людей, приймають на ніч. Називають цей час — час сівби і жнив. «Хоча ми служимо і переселенцям, і місцевим, переселенців у церкві майже немає, а місцевих приходить кілька десятків, дехто готується до хрещення» — кажуть працівники із Солоного. Також вони діляться досвідом організації театральної вистави — одного зі способів донесення Євангелії — до якої залучають недільну школу та підлітків. Готуючи свою роль, діти пропускають крізь себе біблійну історію. Виступають у різних населених пунктах. Через це служіння кілька людей вже стали відвідувати церкву. Дехто з місіонерів просить підтримати в молитві за своїх родичів, які служать у війську.

Михайло Мокієнко додає кілька слів про працю обласного об’єднання. Зокрема, про встановлення білбордів із біблійним підбадьоренням, про «хлібодарів Дніпра», які роздають 3000-4000 буханців на тиждень тощо. «Це — час для церкви, треба активно діяти!» — підсумовує він. У завершальній промові перед молитвою Микола Синюк дякує місіонерам за вірність і посвяту. «У цей непростий час ми маємо знайти способи і використати кожну нагоду, щоб донести людям надію в Ісусі Христі!» — підкреслює він.

Нікополь

Переночувавши ще раз у Солоному, вранці вирушаємо в Нікополь на богослужіння. Там служить пастором місіонер з Волині Петро Ковальчук. Місто стоїть на правому березі Дніпра — з протилежного боку видніється окупований Енергодар. Місцеві жителі звикли до прильотів, численні наслідки яких кидаються в очі, коли проїжджаємо містом. Перед зібранням Петро показує нам на телефоні зняті минулої ночі освітлювальні снаряди, які запускають вороги для розвідки.

Ми не єдині гості з Волині. З гуманітарним вантажем якраз приїхали батьки Петра Ковальчука (пастор церкви с. Карасин та його дружина) та двоє волонтерів із Нововолинська та Лишнівки. У дім молитви доводиться у прямому значенні пробиратися. Люди починають збиратися за кілька годин до початку богослужіння. Усі місця і проходи давно зайняті, у приміщення ледве вмістилося близько 300 чоловік, ще близько сотні — на вулиці. Це вражає, зважаючи на те, що до війни церква заледве мала десяток членів.

На самому початку служіння під час вступного слова Петра Ковальчука лунають звуки далеких вибухів. «Мабуть, це виходи» — каже пастор і зібрання продовжується. Пізніше, виїхавши з Нікополя, ми дізналися що саме в той час снаряди впали неподалік від іншої євангельської церкви міста — на збереженій онлайн-трансляції видно як трясуться стіни храму, метушаться люди... І тільки пастор, зберігаючи самовладання, заспокоює людей і закликає до молитви.

Під час богослужіння пастор луцької церкви Євген Мельничук, згадує епізоди збору допомоги на Волині, коли літні жінки приносять мало не останній вузлик із крупою, щоб хоч чимось допомогти постраждалим від війни. Люди в залі плачуть від розчулення. Юрій Вавринюк проповідує про біль — те, що сьогодні переживає кожен українець. Микола Синюк перед заключною проповіддю представляє батьків Петра Ковальчука — люди аплодують і вигукують: «Дякуємо за сина!»

Після зібрання місіонери роздають продуктові пакунки та християнську літературу, яку люди беруть із великим бажанням. Гостро відчувається нестача рук, ловлю себе на думці, що навіть ще зовсім маленький син Петра, який з усіх сил допомагає розпаковувати коробки з книжками — серйозна підмога. Люди йдуть безперервним потоком, ледве встигаємо перекинутися кількома словами та вручити книгу. Тобто, навіть коли є волонтери та гості — натужно, а як справляються місіонери, коли лишаються самі? Петро каже, що при бажанні можна було б спокійно відкривати ще одну церкву в іншому районі міста — але немає кому…

Під час обіду трохи дискутуємо щодо різних аспектів роздачі гуманітарної допомоги, звітності, етики служіння переселенцям та нужденним. Робимо загальне фото та обіймаємося на прощання. Перед нами — неблизька дорога на Смілу.

Сміла

Пізно ввечері нас зустрічає в місті старший пресвітер Черкаської області та партнер місії Віталій Малишевський. Під час вечері спілкуємося про проблеми та успіхи служіння, а також про особисте. Ночуємо в місцевому готелі.

Вранці, заїхавши на територію церкви, помічаємо такі ж модульні будинки, які бачили в Могилеві — тут теж прийматимуть переселенців. У домі молитви поки що немає світла й тепла — сподіваємося, що до початку зустрічі його ввімкнуть згідно графіку. Поступово з’їжджаються місіонери Черкащини.

Формат бесіди — такий як і в Солоному: спершу коротке богослужіння, після якого працівники ділитимуться останніми подіями свого служіння. Віталій Оніщук проповідує про рішучість та відповідальність. «Даниїл жив із Богом, і це впливало на кожне рішення його життя, де б він не був. Сьогодні ми мусимо залишитися вірними Богу в обставинах, які тиснуть на нас, бути готовими до непростих рішень» — підкреслює він. «Молімося, щоб Господь давав мудрості приймати правильні рішення, зважаючи на ситуацію» — додає Микола Синюк.

Після короткої інформації про загальний стан справ у місії, слово переходить до місцевих працівників. Лунають свідчення, запитання, поради. У Золотоноші проводять євангелізаційні служіння двічі на тиждень, у середу збирається близько 80 чоловік, у неділю — 40. Щотижня роздають хліб, щомісяця — продуктові набори. Розвивають жіноче служіння. Організовують домашні групи в місцевих ромів. Будують дім молитви. Роздають християнську літературу. Проводять заходи для військових. «Місцеві люди стали близькими нашій душі» — кажуть служителі. Нові працівники в Руській Поляні здійснюють працю благодійності й благовістя. У Каневі також завершують будівництво церкви. Тамтешні місіонери поділилися досвідом організації різдвяного адвенту, в якому взяли участь 24 сім’ї. «Молимося, щоб Бог допоміг і в будівництві, і в духовному служінні» — кажуть канівчани. «У служінні переселенцям надаємо перевагу особистому спілкуванню та побудові довірливих стосунків» — зауважують працівники з Чорної Кам’янки. У Чигирині головну увагу теж приділяють переселенцям. Співпрацюють із соціальними службами. Допомагають малозабезпеченим місцевим жителям. Місіонери зауважують, що саме місцеві стали приходити до церкви, дехто навернувся до Бога. «Наша тактика змінилася відповідно до обставин війни. Потягом цього часу багато містян дізналися про церкву. Зокрема маємо подяки від місцевої влади та військової адміністрації. Нові люди стали приходити на богослужіння» — ділиться Віталій Малишевський ситуацією в Смілі. Також в області проводяться дитячі та сімейні зустрічі з нагоди різних свят, у тому числі для евакуйованих осіб. Про це розповідає відповідальна за дитяче служіння на Черкащині Ірина Крапивна. Вона також зауважує, що батьки стали більш зацікавлені в духовній освіті дітей. «Служимо людям похилого віку, переселенцям, військовим… Беремо участь в соціальному проекті «Дім доброти». На богослужіння збираються повні зали людей, нові діти приходять в недільну школу. Тому збираємося розширяти приміщення дому молитви» — каже працівник із Дубіївки. На зустрічі також присутній служитель із Черкас Веніамин Коваленко, який серед іншого зазначає збільшення відвідувачів церкви — центральне богослужіння доводиться проводити вже у три потоки.

На завершення зустрічі проповідує Микола Синюк. Його тема: «Несподіваний удар» — на основі Книги Єзекіїля 24:16. Він говорить про реакцію людини на несподівану втрату, про важливість отримання слова від Господа, щоб розуміти, як діяти, про гідне прийняття сучасних викликів. Після молитви місіонери прощаються і від’їжджають до своїх населених пунктів.

Дорогою додому думається про дві речі, які повторювалися у багатьох місіонерських розповідях — про небувалий потік людей до церкви і про брак рук, щоб усім якісно послужити. Про великі жнива і нестачу працівників. Тож залишається тільки молитися до Господаря: пошли робітників на жниво Твоє!

Луцьк — Царичанка — Могилів — Солоне — Нікополь — Сміла — Луцьк



Додати коментар

Пожертвувати