На Схід…

13.11.2018
0
710

6-9 листопада 2018 року відбулася робоча поїздка Миколи Синюка, Віталія Оніщука та Сергія Тарасюка в Луганську область. Зокрема на зустрічі в Сєверодонецьку відповідальним у регіоні призначено Олександра Руденка. Про деталі поїздки довідуємося із записів-звітів Миколи Синюка та Віталія Оніщука.

 

Схід і Захід разом

От, що не кажіть, а Хюндай — це сила (механічна!), а ще — швидкість і кава. Такі різнополярні відчуття. У нас поїздка на Схід. Це туди, де лінія розмежування, де тримають оборону солдати ВСУ, а також добровольці УЦХВЄ — місіонери «Голосу надії», на лінії фронту за душі людські для Христа.

Схід і Захід разом — а посередник, швидкісний «Інтерсіті», ковтає кілометри залізних рейок з ненаситною жадібністю. Пагорби перед Слов’янськом, висока голка телевежі на Карачуні, чотирискатні шиферні дахи будинків. Які світліші — це нові, після обстрілів, 4 роки тому. Які темніші — це ті, яким пощастило, їх обминула війна. Сива паморозь і дим — зовсім як у вірші: «И вся встает Донетчина, как на волнах, пред нами, расцвечена, размечена различными дымками..»

На вокзалі у Слов’янську зустрічає Саша Руденко. Що б там хто не говорив про «украв-тодор», а дорога зі Слов’янська до Сєвєродонецька (водіям на замітку) у досить пристойному вигляді, тобто покритті. У порівнянні з минулим разом — різниця очевидна… Комплексний обід у місцевому ресторані — о диво, лише 75 грн! До речі – смак домашній, є свідки – Віктор Оніщук і Сергій Тарасюк. Можливо тому, що представники місії ОБСЄ там частенько обідають? Можливо. Рекомендую.

Коли повертаєш до приміщення дому молитви — на повороті там протитанкові «їжаки», пофарбовані червоним. Отже, ми вже на місці. Сьогодні зустріч друзів — однополчан «Голосу надії». Розмови про роботу у нових церквах на лінії розмежування, про те, що блокпостів поменшало, про недостатню кількість працівників, про ситуацію з місцевою владою, про приміщення для домів молитви, про контакти і конфлікти… Про все — щиро і по братерськи. І досить несподіваний поворот у розмові: «Завдяки війні, все почалося по новому…» — це Микола Наумов, служитель з Лисичанська. Що саме — «по новому» побачимо,  мабуть, завтра, бо вже геть темно…

Микола Синюк, msynyuk.in.ua

 

Чи потрібне щастя Христу?

Про це стане відомо пізніше, а зараз із кухні, де порається Сергій, смачно віє запахом яєчні. З висоти дев’ятого поверху — вкрита памороззю околиця, трохи туманіє. Пейзажі Луганщини нагадують, до певної міри, каліфорнійські пейзажі – такі ж пожовкло-теплі і хвилясті. На десяту ранку — перша зустріч, богослужіння, а тому поспішаємо. Наш мікроавтобус спритно обгинає безліч ям, вибоїн, тріщин — проте вперто тримає курс на Ново-Айдар і далі… На пагорбі — блокпост, внизу — Ново-Айдар. Зупиняємося, щоб зробити світлину з вояками. На високому саморобному флагштоці тріпоче прапор. Хлопці з усмішкою позують з нами на фото і чемно прощаються. «Нехай Бог береже вас, хлопці…»

Ранок після заморозку — яскраво сонячний і теплий. Ще один поворот і зупинка. Група літніх людей приязно вітається з нами. Вивіска: «Христианская церковь «Счастье для Христа», а далі розклад зібрань: середа, четвер, п’ятниця, неділя — 10 год. ранку. Невеличкий зал переповнениний людьми. Саша Голованов з дружиною уже в залі, Катя налаштовує гітару і дружно лунає пісня «Радість у Христі я знайшов…» Проповіді (українською), пісні, свідчення — я не буду зупинятися на добре знайомих речах. Закінчується служіння, народ не поспішає розходитися. «Ой братіки, ви з Волині, а я теж — з Берестечка …я з Рівного… а я з Чабеля… А як там у нас, а що нового. Ми так раді що нас і тут Господь знайшов…» А далі — розповіді про війну, обстріли, переживання. «А тепер — у нас церква, тепер по-новому…» У м. Щастя щастя у Христі знайшли десятки нових людей, а тому особливі слова вдячності від людей Саші-Каті Головановим, за посвяту в служінні тут. Поза сумнівом, Щастя потрібне Христу!

…У цьому будинку, де мешкає місіонерська сім’я Голованових, раніше проживали люди, які зараз по той бік. Тут залишилися старенькі батьки, будинок здають в оренду… А та сторона майже поруч — кілометр-другий. Потужні постріли гармат чи мінометів чути у дворі. «Сім’я у нас чималенька, семеро діток. Ми вже звикли, — це Катя, багатодітна мама, музикант на гітарі, вчитель недільної школи й гарна господиня в одій особі — коли діти дома галасують, то вибухів майже не чути…»

На столі парує справжній український борщ, пампушки з часником, смажена риба. «З рибою тут у нас випадок недавно трапився, — продовжує Катя. Приготувала я скумбрію, така гарна, плямиста шкірка, а один з менших синів заявляє: «Я її їсти не буду!» «Чому, — запитую, — я ж так старалася?» Далі мовою оригіналу: «Не буду кушать, мама, ты посмотри на неё, она вся такая военная. Не хочу военную!» Уніформу військову нагадала скумбрія сину… А Саша, неперевершений спеціаліст із приготування запашної кави, приймає замовлення від братів і ніби, між іншим: «Нам би ще хоч декілька місіонерів сюди. Робоооти тут…»

Виходимо з гостинного дому місіонерів. У коридорі стоять рівними рядочками черевики, кросівки, тапочки, туфлі — все готове до походу. Прощаємося, щось потужно гупає ближче до «тієї» сторони. Петропавлівка, Ново-Айдар, служіння, зустрічі, молитви… Пізно увечері повертаємося до Сєвєродонецька. Блокпости, аварійки, паспорти. І так приємно чути від віськових: «До побачення, з Богом!»

Микола Синюк, msynyuk.in.ua

 

Вплив війни

Мали гарну поїздку на Схід. Микола Синюк, Сергій Тарасюк і я. На автомобілі до Києва, а далі на швидкісному потягу «Інтерсіті» до Слов‘янська, де нас чекав Олександр Руденко. Звідти на його автомобілі попрямували до Сєвєродонецька Луганської обл. Там в будинку молитви відбулася зустріч з місіонерами, які працюють у цьому регіоні. Наші друзі розповіли про непросту ситуацію у прифронтовій зоні, де вони проповідують у містах і селах. Ділилися планами на майбутнє, розповідали про потреби, які виникають під час служіння і просили їх підтримати в цій нелегкій праці. Зустріч наша завершилася щирою молитвою. Пізніше ввечері ми у вужчому крузі обговорювали конкретні питання місіонерського служіння в цьому регіоні.

Наступного дня вранці з місцевими братами відправились на зібрання в м. Щастя. Недавно сформована невелика церква дружно зібралась, і ми мали гарне зібрання. Місто Щастя розташоване на межі фронту. З міста видно територію ЛНР. Це місто було під сильним обстрілом в 2014 році. Тут служить Олександр Голованов, який переїхав з Донецької області. Коли ми після зібрання прийшли до будинку, де проживає сім‘я Олександра, (а це на околиці міста), то якраз почалася перестрілка, вибухи мін — все це дуже близько.

На 14:00 поїхали на зібрання в сусіднє селище Петропавлівка, яке теж знаходиться біля лінії розмежування. Мали зібрання в новоствореній церкві. Брати вже встигли купити маленький будинок під дім молитви. Вечірнє зібрання на 18:00 мали в містечку Новоайдар. Старий будинок, де проводять зібрання, і там же живе сім‘я місіонерів. Щирі й приємні люди, тепла атмосфера і гарний вечір, закінчився за столом зі смачною вечерею і спілкуванням. Пізно ввечері повертаємось до Сєверодонецька на ночівлю.

Вранці наступного дня їдемо, через Лисичанськ в с. Новотошківське. Проїжджаємо кілька блок-постів (так само було і в м. Щастя), правда на деяких майже не затримуємось, бо місцевих братів вояки вже добре знають і відразу пропускають. Село Новотошківське розташоване біля самої передової. Раніше воно дуже сильно постраждало від вибухів. Руїни від будівель, де був ринок, посічені осколками стіни будинків, а також прострелені паркани свідчать про жахіття війни. Ми відвідали школу, де наша місіонерка проводила біблійний урок, разом помолились і поїхали на зібрання в цьому ж селі. Коли під час зібрання, я сказав людям, що ніби все спокійно і тихо, то вони тут же заперечили і сказали, що постійно поряд рвуться снаряди і міни, це дуже близько. Ще проходило зібрання, і ми почули зовсім близько, сильний вибух. Але зібрання пройшло спокійно і, попрощавшись, ми поїхали в Лисичанськ.

У Лисичанську зайшли подивитись новопридбане приміщення для церкви, звершили молитву і поїхали у Краснорєченськ. Коли приїхали, то зібрання вже розпочалося, але нас чекали. Проповіді, пісні, молитви, а потім ще й спілкування за обідом — і так наблизився час нашого від‘їзду. Брати підвезли на залізничну станцію, обійми, прощання, ми повертаємось додому.

Багато вражень від побаченого, хоч на Луганщині був не вперше. Війна дуже вплинула на мешканців цього регіону. В селах дуже мало зустрічається молоді. Села виглядають дуже похмурими, особливо в прифронтовій зоні. Але є багато можливостей проповідувати Боже Слово і тому потрібні працівники на Божу ниву.

Віталій Оніщук

 

 

 



Додати коментар

Пожертвувати