Живе каміння місії «Голос надії»
Дорожні замітки

21.10.2018
0
90

Із 5 до 11 жовтня 2018 року дирекція місії, а саме Микола Синюк, Віталій Оніщук та Євген Мельничук, здійснили поїздку у три регіони праці — Житомирську, Черкаську і Запорізьку області. За 7 днів проїхали понад 2000 км і відвідали 16 місіонерських точок. Крім робочих зустрічей з місіонерами, керівництво взяло участь у рукопокладенні служителів, відкритті дому молитви та богослужіннях місцевих церков. Детальніше — у дорожніх замітках Дмитра Довбуша.

День 1, п’ятниця

Вранці виїжджаємо з Луцька. Здолавши кілька сотень кілометрів, в’їжджаємо в Житомирську область. По дорозі забираємо Сергія Тарасюка і невдовзі прибуваємо на першу місіонерську точку — с. Черняхів. Тут відбувається будівництво дому молитви. Все подвір’я перед будівлею завалене ламаним гранітом — в цій місцевості його мало не безкоштовно возять з кар’єру і використовують як фундамент. Сама територія, взята під будівництво — досить невигідна: нерівний ландшафт, болото… «Ніколи б не наважився таку ділянку взяти, — каже Микола Синюк. — Але невгамовна місіонерська уява знає, як навіть таке місце використати на повну!»

Після обіду їдемо в с. Троковичі, де після нещодавнього весілля поселився Руслан Наумець із дружиною. Сільська хатина ще недавно була непридатною для життя. Зараз молодята вже обжили кілька кімнат, решта — тільки поштукатурені, навіть ще не висохло усе. Будинок знаходиться якраз навпроти автобусної зупинки — місця скупчення людей. Микола Петрович бажає молоді бути світлом для односельчан. «Коли ми приїхали, кого не зустрінемо, всі кажуть: а ми знаємо, які ви, а ми знаємо, хто ви! — розповідає Руслан. — За два роки, що сюди їздимо, побували у кожній хаті, а в декотрих — не один раз». Молоді люди мають бажання стати членами місії «Голос надії» і залишитися для служіння в Троковичах.

На вечірнє богослужіння їдемо в с. Борова, де служить Іван Фещенко та інші місіонери. Микола Синюк у своїй проповіді згадує дитинство: «Ходив тоді в 3 чи 4 клас, любив малювати. І якось прийшла думка: ану напишу до свого дядька в Караганду, щоб він мені фарби акварельні вислав! Минув місяць. І раптом листоноша приносить посилку. Мені аж подих перехопило! Я вже й не пам’ятав про той лист… Ніколи не забуду радості, яку тоді пережив!» Відтак, служитель проповідує про Божі дари людям.

Віталій Оніщук читає 1Кор.15:33: «Не дайте себе звести, товариство лихе псує добрі звичаї!» Він наводить приклади про оленеводів півночі, які живуть поза цивілізованим світом, не вміють читати, рахувати. «Колись ми розмовляли із одним ненцем, — розповідає служитель. — Запитуємо: ти вмієш рахувати? Каже: не вмію! А як же знаєш, скільки в тебе оленів (у нього був великий табун, близько 500)? Каже: Я всіх своїх оленів знаю в лице! Уявіть собі. Він щодня проходив стадом, перевіряв, чи всі є, і точно знав, коли якогось не стало! Відповідно держава створює інтернати, щоб учити їхніх дітей. Вони віддають дітей, але коли бачать, як цивілізація на них впливає, то забирають назад».

«Мій онук якось каже: «Діду, тато поїхав в Німеччину, і як привезе шоколадки, я тобі принесу», — розповідає Євген Мельничук. — Кажу: «Тож дивися, не забудь!» Пройшло кілька місяців, вже його батько повернувся. Малий приходить, бере мене за руку, веде в спальню, відсовує шухляду біля мого ліжка і показує шоколадку, яку обіцяв. Здавалося б — дворічна дитина, а не забула. Вони дивляться на нас і все запам’ятовують — або добрий приклад, або поганий. Так само і люди пильно дивляться на життя християн. І яка б не була навколо темрява, ми маємо бути іскрами світла!»

Після богослужіння їдемо на ночівлю до Сергія Тарасюка в с. Хомутець. Сергій Романович живе в дитячому будинку сімейного типу і є прийомним батьком для 11 дітей. За вечерею він розповідає про останні поїздки в зону АТО.

День 2, субота

На суботу запланована зустріч місіонерів Житомирської області в Хомутці. Вона починається із короткого богослужіння. Віталій Оніщук проповідує на основі уривку про Лаодикійську церкву. «Богу потрібне від нас або «так», або «ні». Не може бути чогось середнього. «А що ти не холодний, ані гарячий, то виплюну тебе зі своїх уст». Давайте жити так, щоб Бог не стояв за дверима нашої церкви!» — закликає служитель.

«Коли ми щось фарбуємо, буває, що потрібно розвести фарбу, — каже Євген Мельничук. — Але якщо взяти не той розчинник, фарба не розчиниться, а «звариться», перетвориться на грудки, і тоді її — тільки викинути. Так само Боже Слово — «почуте, але не розчинене вірою» — не приносить ніякої користі!»

Гостями з’їзду стали служителі зі штату Мічиган (США), які вже 25 років підтримують служіння в Україні. Один із них — єпископ Річ — говорить привітальне слово до місіонерів: «Коли я думаю про дію Божу, я уявляю повноводну річку, водоспад. Коли діє Бог — це потужний потік. І наше завдання — просто знайти, куди тече цей потік і стрибнути в нього! А робиться це через молитву».

Після перерви Микола Синюк викладає семінар на тему «Бог шукає людину». «Бог шукає людину для того, щоб спасти, щоб дати особливе завдання, — наголошує він. — Навіть, коли хоче покарати, Бог шукає того, хто стане проти Нього (!), щоб заступитися… Але люди ховаються від Бога — хто в гріхах, хто в ліні, хто у своїх справах… Люди часто не хочуть чути Божого голосу, бо не готові виконати Божої волі». Служитель висловлює радість із приводу того, що Бог шукав і знайшов вірних служителів у Житомирській області. По закінченні семінару Микола Петрович та інші служителі відповідають на запитання місіонерів.

Після обідньої перерви місіонери лишаються для неформальної бесіди з питань місії. Микола Синюк надає інформацію про останні події місії. Сергій Тарасюк зауважує насущні проблеми Житомирської області. Він закликає цінувати діючих і піднімати нових служителів: «Служителі на дорозі не валяються. Ми не ті, хто б’ємо інших по руках, а навпаки, наша ціль — підтримати!» Також він закликає місіонерів берегти себе від спокус.

Після бесіди їдемо у смт Брусилів до пресвітера Ярослава Пуйди. Служитель показує дім молитви, який знаходиться навпроти поселення для чорнобильців. Кидаються в очі дві особливості, які не часто побачиш в приміщеннях для богослужінь. У підвалі облаштована невелика дитяча зона — гірки, гойдалки тощо. А в одному із кутів основного залу — невелика бібліотека, затишне місце для читання.

Після цього їдемо на будівництво. До слова, житомирські місіонери дуже активно будуються — паралельно 5 домів молитви або інших закладів. Наразі оглядаємо майбутній місіонерський комплекс, де плануються молодіжний центр, християнське кафе, дитячі гуртки тощо. Відповідальний за будівництво Олексій Марченко розповідає, що на місці досить масштабної будови колись було панське угіддя.

Наступний населений пункт — с. Нові Озеряни. Тут церква збирається у колишньому магазині «Продтовари» — приміщенні з металу і скла, яке дуже складно обігріти. Уздовж лав стоїть буржуйка, з якої під кутом виходить довга труба-димар. Церква планує викупити приміщення, щоправда, Євген Мельничук радить їм підшукати інше місце для богослужінь. Пресвітер Євген Гаврилюк каже, що на зібрання регулярно приходять жителі села, гостей буває навіть більше, ніж членів церкви. Перед від’їздом молимося за хлопчика, хворого на епілепсію, сина однієї з місцевих жінок.

Відвідуємо ще одне будівництво — в с. Осівці. Місцевого пресвітера бороданя Олександра Січевського в селі так і кличуть — Борода. «Люди обіцяють приходити на богослужіння, коли закінчимо дім молитви» — каже він. Як і в кожному селі, яке відвідуємо, молимося за церкву і місцевих жителів, а також за благословення будівництва.

Останні два населені пункти, які відвідуємо в суботу — с. Морозівка та с. Дивин. У Морозівці знайомимося з місцевим служителем Олександром Юрківським. Він показує дім молитви та їде з нами в Дивин. Там відповідальний за служіння — Павло Скумін, який наразі відсутній. Дорогою Сергій Тарасюк розповідає про сумнозвісне село: «Донедавна в Дивині жив чаклун, до якого з’їжджалися люди з усієї України, в тому числі відомі політики. Після смерті ворожбита там зробили пам’ятник у вигляді руки, що виходить з-під землі. Досі приїжджають паломники, щоб за неї потриматися…» Тепер село відоме важкою статистикою самогубств та пияцтва. Оглядаємо новозбудований дім молитви в оригінальному стилі, де вже завершують внутрішні роботи. Молимося за одну з жінок із місцевої общини, чоловік якої знаходиться в алкогольній залежності.

День 3, неділя

На неділю заплановано дві урочисті події. Перша з них — рукопокладення дияконів Андрія Зайнчуківського та Андрія Прищука на ранковому богослужінні хомутецької церкви.

«Колись люди носили довгі одежі, — зауважує у своїй проповіді Віталій Оніщук. — І для ходьби або бігу потрібне було підперезання, бо поли затикалися за пояс. Отже, тільки приготована, «підперезана» людина може бути використана Богом!»

«По суті дияконство — це місія усієї церкви, — каже старший пресвітер Житомирської області Руслан Юзюк. — Диякон — це служитель, це відповідь на потребу. І дух дияконства має бути не тільки в якоїсь особливої категорії людей».

«Якщо хочете побачити яким має бути диякон, прочитайте про Пилипа і Степана. Прочитайте їхні проповіді, історію їхнього життя, — закликає Микола Синюк. — А загалом — життя набагато складніше, ніж можна сказати в проповіді-наставленні. Шукайте Господа у кожній ситуації!»

На вечірнє богослужіння їдемо у с. Лучин. Тут нас чекає друга урочистість — посвята дому молитви. У 2012 році християни придбали приміщення колишньої бані і переобладнали його. «Була баня для тіла — стала купальня для душі» — каже пресвітер Андрій Чепонюк.

«Одного разу Бог взяв мене — не надто благородного — і змінив цільове призначення цього бідного «храму» — говорить Микола Синюк. — Бог каже: «Небо — Мій престол, земля — підніжок ногам…» Бог не живе в рукотворних храмах. Це нам потрібні стіни. Богу потрібне серце. Виявляється, ми усі тут — «храми»! Бог користуватиметься цим домом, якщо у ньому служитимуть кожен своєму ближньому». Після проповіді Миколи Петровича служителі разом здійснюють молитву посвяти.

«Коли в людини немає дому, її називають безхатьком, — зауважує Ярослав Пуйда. — Нажаль в Лучині в 2015 році закрили школу через брак дітей. Але тепер відкривається духовна школа. Нехай кожна людина знайде тут навчання для свого життя».

«Як жительці і керівнику мені дуже приємно, що ця руїна перетворилася на гарний храм, — радіє голова села Олена Ненько. — Сьогодні я переконалася, що немає різниці, в яку церкву ходиш, головне — зі щирим серцем і чистою молитвою!»

«Сьогодні люди часто шукають місце, де Бог по-особливому близький, — каже Руслан Юзюк. — У розмові Ісуса з самарянкою все йшло до того, щоб розійтися в різні кінці: ти тут поклоняєшся, я там — нам не по дорозі. Але Ісус сказав — на кожному місці можна поклонятися Богу!»

Пресвітер із с. Лисівка Іван Бричка згадав, як уперше проводили у цьому приміщенні День подяки. «Почали на вулиці, але почався дощ і довелося перейти всередину, — розповідає він. — але зі стелі текло, довелося накривати апаратуру. А на даху взагалі росли молоді тополі…»

Сергій Тарасюк поринув спогадами в минуле і згадав, як усе починалося. «Кілька років тому ми проводили тут наметові євангелізації, — розповідає він. — Проходили з дому в дім, запрошували людей. І зустріли одну бабусю, якій було 94 роки. Вона розповіла, що вже 10 років Бог спонукає її вставати вночі і молитися за село, щоб тут була церква. Тож хай Бог довершить почате!»

«Коли я буваю відсутній у своїй церкві і дзвоню запитати як пройшло зібрання, то усі вже знають, що саме я хочу почути, — каже у своїй заключній проповіді заступник старшого єпископа УЦХВЄ Анатолій Козачок. — Мені не так цікаво, як співав хор, як проповідували. Головне — скільки людей покаялися? І хочу вам теж побажати, щоб ваша церква перш за все була орієнтована на спасіння людей!»

Після закінчення богослужіння повертаємося в Хомутець на останню ночівлю перед від’їздом на Черкащину. У сім’ї Тарасюків є традиція — збиратися на загальну молитву перед сном. Спостерігаємо, яка дружна атмосфера панує між дітьми. До речі, двоє із них матимуть подвійне весілля за тиждень!

День 4, понеділок

Вранці виїжджаємо — нас чекає місіонерська зустріч у м. Сміла. Прибуваємо заздалегідь, поступово з’їжджаються місіонери.

Віталій Малишевський розпочинає зустріч проповіддю. «Бог сказав до Авраама: ходи переді Мною і будь непорочним. Якщо ми будемо так робити, тоді зможемо і служити людям, і мати благословення в житті!» — каже він.

Після цього один із служителів Володимир Скрипник ділиться свідченням про зцілення від раку його сусідки. Юрій Левчик, який нещодавно переїхав на Черкащину з Росії, розповідає про своє покликання до місіонерства, період служіння в Росії та останні події — обмеження та штрафи.

«Попри те, що ми служимо іншим, ще є внутрішня частина нашого життя, — зауважує Віталій Оніщук. — Ми черпаємо силу від Господа в особистій кімнаті. Зовнішня форма без внутрішньої перемоги — це те, що ми бачимо сьогодні в церкві. Місіонерам — особливо важливо мати цю перемогу. Плід привабить людей — і тоді буде успіх у служінні. «Бог прославиться, коли принесете багато плоду!»

Микола Синюк надає інформацію по справах місії та закликає працівників до постійного навчання. Місіонери діляться останніми новинами, успіхами і невдачами у своїй праці. «У селі складаються гарні стосунки з людьми, — каже Анатолій Гузоватий із с. Чорна Кам’янка. — Шкільні психологи кажуть, що церква суттєво допомагає виховувати дітей. Юрій Левчик розповідає про знайомство з циганським бароном та початок активного служіння циганам в Золотоноші.

Після місіонерських свідчень окремо для бесіди збираються чоловіки. Микола Синюк пропонує призначити відповідальним за регіон місіонерської праці Юрія Левчика, аби зменшити навантаження на Віталія Малишевського. На прохання директора місіонери висловлюють пропозиції щодо покращення ситуації в регіоні. Серед них, зокрема, такі: проводити зустрічі служителів для молитви і спілкування, знайти церкву-побратима в найближчому населеному пункті для взаємодопомоги, формувати групи навчання місіонерів тощо. У цей час дружини місіонерів мають сестринське спілкування.

На закінчення зустрічі Микола Синюк виголошує проповідь. «Завжди важко доганяти і чекати, — каже він. — Сьогодні ми живемо в Україні в атмосфері чекання. Може, стане краще… Може новий президент почне думати про народ… Церква теж живе в чеканні. Може, приїде якийсь помазаник і «збурить воду». Чекаємо, як ті немічні у Віфезді. Ми сьогодні з братами говорили — як рухатися далі, щоб на Черкащині трохи додалося динаміки? Інколи ми застоюємося, забуваємо для чого живемо. Я зустрічаю служителів, які живуть минулим, і роки проходять у безплідному чеканні…»

Місіонери роз’їжджаються по своїх місіонерських точках, а ми їдемо із заступником старшого пресвітера Веніамином Коваленком в с. Дубіївка, де служить Мирослав Сівков. У домі молитви, який одночасно є житлом молодого подружжя, лишилися декорації нещодавнього Дня подяки. «На останні зібрання приходить дуже багато людей, — каже Мирослав. — Усі не поміщаються, дехто мусить стояти в коридорі…»

На ніч їдемо в один із готелів Черкас.

День 5, вівторок

Наступний пункт призначення — м. Золотоноша. Прибуваємо до новопридбаного будинку Юрія Левчика, де уже зібралися місцеві місіонери для бесіди. Служителі обговорюють стратегію праці на Черкащині.

Вирішуємо відвідати ще одну місіонерську точку — м. Канів, де працює Валентин Ковальський із сім’єю. Валентин та Оля переживають за їхніми словами «чорну смугу» — хвороби, переїзди, непрості умови для життя… Молимося за зцілення дітей та благословення їхньої праці. Заїжджаємо на квартиру до Валентини Готь. Раніше, вона проживала з іншими місіонерами, тепер — сама. «Переживаю сезон самотності» — каже вона.

Повертаємося на обід в Золотоношу і виїжджаємо в дорогу — до вечора потрібно добратися в с. Гуляйполе Запорізької області, а це близько 500 км. Прибуваємо пізно. Але перед сном все ж встигаємо поспілкуватися із місцевими місіонерами Степаном Марчуком та Валентином Зайдуном. Місіонери обговорюють проблеми і можливості подальшої праці в районному центрі та ближніх населених пунктах.

День 6, середа

Вранці вирушаємо у Бердянськ — місто на березі Азовського моря. Тут також запланована місіонерська зустріч. Прибуваємо у «Вефіль» — міжконфесійний християнський центр, де розміщуються різні церкви і організації.

Зустріч починає проповіддю Віталій Оніщук. «На все свій час, — каже він. — І сьогодні — час благовістя, місіонерства. Одна жінка, як прийшла до Бога в старшому віці казала: «От ви молоді, а що я? І хотілося б їздити, проповідувати, а роки вже не ті… От якби раніше!» Оце «раніше» ви сьогодні маєте. Використайте його!»

Микола Синюк надає інформацію по стану справ у місії та запрошує присутніх поділитися тим, як просувається праця на місіонерських точках. Працівники розповідають про напрямки роботи, актуальні для цієї місцевості, висловлюють власні ідеї, плани, прохання і побажання.

Закінчується бесіда проповіддю Миколи Синюка про сотника, у якого був хворих слуга: «Я завжди кажу, що головне для місіонера — любити Бога, любити людей і платити ціну. Сотник із євангельської історії любив народ, серед якого жив — навіть побудував їм синагогу. Він здивував Ісуса Христа своєю логічною вірою. Бажаю вам теж чути слово від Господа — тоді і ваше слово матиме силу!»

Насамкінець служителі здійснили молитву за відповідального за місіонерську працю в регіоні Леоніда Герасимчука, який впродовж тривалого часу має проблеми зі здоров’ям. Після обіду керівництво місії спілкується із представниками керівництва УЦХВЄ Запорізької області щодо планування подальшої співпраці.

Остання місіонерська точка, яку відвідуємо за нашу поїздку — с. Приморськ, де живе і працює команда місіонерів, зокрема — Юрій та Олександр Яковчуки. Брати показують нам початок будівництва майбутнього місіонерського комплексу — досить масштабного проекту як для села. Молимося разом на квартирі, де проживають місіонери.

Врешті-решт їдемо на ночівлю до Леоніда Герасимчука. Зустрічаємо господаря в бадьорому дусі — після молитви  він відчув значне полегшення. Спілкуємося та плануємо деталі зворотної дороги в Луцьк.

День 7, четвер

Рано-вранці виїжджаємо з Бердянська разом із Леонідом та Оленою — вони їдуть у Запоріжжя на обстеження. З нами до Рівного їде Олександр Яковчук.

Приїжджаємо до Луцька засвітла. Ще одна із доріг позаду, а скільки їх ще — попереду? В кінці поїздки згадується фраза, сказана Євгеном Мельничуком на одному із богослужінь: «Ми — живе каміння в тілі Ісуса Христа. Ми будуємо церкву Божу! І жоден член тіла не повинен бути бездіяльним».

Луцьк — Хомутець — Сміла — Бердянськ — Луцьк



Додати коментар

Пожертвувати