Борочиченська церква відзначила 90-річчя

31.08.2018
0
54

12 серпня 2018 року в с. Борочиче відбулося урочисте богослужіння з нагоди потрійного свята — 90-літній ювілей церкви «Вефіль», 30-ліття дому молитви і 10 років церковному оркестру.

Ініціаторами відзначення святкової дати стали Олена Богонос, Іванна Осіпович і Світлана Гесь — волонтери, які з благословення пресвітера Віталія Притули підготували історичну довідку й навіть створили фільм про церкву зі спогадами старожилів.

Святкове богослужіння в Борочичі відвідали голова Волинського об’єднання УЦХВЄ єпископ Михайло Близнюк, єпископ Степан Веремчук, пресвітер церкви с. Мар’янівка Микола Лотоцький, пресвітер церкви с. Пілгани Леонід Вовняр та інші.

Впродовж богослужіння служили співом хор під керівництвом Юлії Осіпович під фортепіанний акомпанемент Маргарити Дуб’юк та дитячий — під керівництвом Оксани Дуб’юк.

У кінці святкового богослужіння церква дякувала Богу за пройдений шлях, молилася за мир, за українські сім’ї, за владу, за взаєморозуміння між конфесіями й навернення України до Бога. 

Про церкву: усе почалося з Гапки

Отже, минуло 90 років від навернення перших християн до євангельської віри у с. Борочиче.

Зі спогадів літніх людей авторам фільму про історію церкви вдалося дізнатися, що першою в селі увірувала родина Збудовських, Оксентій Лебезун, Сава Вашинюк, Ярина Шульган, а також Василь Мельничук і Василь Боярчук із дружинами. Першим пресвітером був Мирон Терновик, якого люди пам’ятають як гарного проповідника, простого й готового завжди прийти на допомогу.

Старожили розповідають, що в 1928 році жінка, яку звали Гапка, прийшла з сусіднього села до родичів у Борочиче, розказала їм про Бога — і вони навернулися. Кажуть, що саме Гапка вперше принесла Євангелію в Борочиче. «Звичайна жінка, ми навіть не знаємо, хто вона, хто саме був її родичем, — кажуть волонтери. — Але саме завдяки їй сьогодні в нашому селі є церква. Іноді нам здається, що справа, яку ми робимо, мало важлива, але Бог використовує навіть незначних людей для Своєї справи!»

«За Польщі тут була велика й сильна церква, багато віруючих, правда, пресвітера не було місцевого, — ділиться спогадами 80-річний диякон Дмитро Денисюк. — Біля річки стояв млин — і там приймали хрещення. Одного разу на хрещення приїжджав Зуб-Золотарьов із духовим оркестром — у великому захваті були всі люди! А ще тут проводилися великі з’їзні зібрання».

1939 рік відзначився не лише початком Другої світової війни, а й завоюванням Західної України більшовиками, що стало початком нелегкого періоду випробувань для церкви.

«Війна, німецька окупація принесли багато горя для віруючих села Борочиче, але церква залишилася вірною, — пише у своїй книзі «Історія Християн віри євангельської на Волині» Тимофій Калинюк. — Після закінчення війни церква в Борочиче була зареєстрована в союзі євангельських християн-баптистів і вільно проводила свої богослужіння. За роки служіння старшого пресвітера А. Агрепініна було знято з реєстрації більшу частину церков християн віри євангельської. Під цю «чистку» потрапила також борочиченська церква. Багато переслідувань довелося пережити віруючим цього села. Їх розганяли, штрафували, викликали на допити тощо. Однак віруючі кріпились, богослужіння проводили ночами, ранками, коли ще всі спали, водні хрещення теж відбувалися темної ночі. П’ятнадцять років віруючі в с. Борочиче прожили в таких умовах. Тільки в 1963 році після довгих клопотань віруючі сіл Борочиче, Пілгани та Широке отримали реєстрацію, згідно з якою зібрання відбувалися в с. Широке, де служіння пресвітера виконував І. Дуб’юк, який у 1964 році був заарештований і засуджений на три роки позбавлення волі за проповідь Євангелії. Служіння в церкві під час його відсутності вів Пилип Білик. І знову органи влади стали втручатися в церковні справи, були допити в КДБ й інше. І так аж до розпаду СРСР».

У післявоєнний період і до 1988 року церковні зібрання проводилися в Пілганах та Широкому. У с. Борочиче збиралися лише по вечорах і ночах. Віруючі переживали на собі погрози у школах та на роботах, обмеження в отриманні вищої освіти, тиск з боку односельчан.

«Пам’ятаю, у 1960 році в нас було служіння. А тоді забороняли збиратися, то вікна затуляли, щоб не було видно, і так молилися, — згадує 70-річна Галина Хроль. — Тоді головою колгоспу був Козлов, і він прийшов до хати, де проводилося зібрання… Повнісінька хата людей! Але нас тоді Бог зберіг!»

«Коли Іван Дуб’юк став пресвітером, його призвали в армію, а коли відмовився, посадили в тюрму, — розповідає Дмитро Денисюк. — На час його відсутності очолив церкву Пилип Білик. Борочиченці ходили на зібрання за 5 кілометрів у Широке, два рази в неділю, і ще раз на тижні».

Згідно зі спогадами, після Пилипа Білика пресвітером борочиченської церкви став Владик Микитюк і формально залишався ним навіть після повернення Івана Дуб’юка з ув’язнення. Пресвітером церкви з 2002 до 2006 року був Володимир Осипович, із 2006  і дотепер — Віталій Притула.

Борочиче

Про дім молитви: спільними зусиллями — за три місяці

У 1988 році віруючі викупили новий будинок і переобладнали його під дім молитви.

«Коли радянська влада стала розвалюватися, дозволили збудувати в с. Борочиче дім молитви, — каже Дмитро Денисюк. — Тоді ніхто навіть не думав, що прийде така свобода. Будували всі віруючі. Я, як диякон, керував будівництвом. Залишали свої роботи і йшли допомагати. А як же? Треба ж дім молитви! Почали навесні, а десь серед літа вже ввійшли в дім. За три місяці зробили».

«Нас вразило, як тоді люди самовіддано займалися будівництвом, жертвували своїм часом, та ще й працювали безкоштовно, — кажуть волонтери. — Тепер це справжня рідкість. Не завжди люди відгукуються, щлб щось допомогти в домі молитви…»

У травні 1990 року відбулося перше вінчання в домі молитви — Семен Мартинюк взяв за дружину Любов Присяжну.

Як зазначають збирачі спогадів, історія борочиченської церкви могла бути іншою, але в 1990-х роках почалася масова еміграція. Чотири великі сім'ї, які відігравали важливу роль у служінні та житті общини, виїхали до США. «Їхня відсутність була дуже відчутною, — кажуть автори фільму. — Люди, які лишилися, відчували себе розгубленими. Але, як кажуть, святе місце пустим не буває, тож церква стала наповнюватися новонаверненими людьми,  з’явилися нові служителі».

Про оркестр: відрада для дітей

У 2008 році в с. Борочиче розпочав свою діяльність ансамбль народної музики. На запрошення церковної громади відгукнувся житель с. Брани Андрій Мороз, який навчив обдарованих дітей грати на акордеоні, гітарі, скрипці, домбрі, сопілці, кларнеті. Він і досі працює тут музичним керівником.

«Пресвітер, який виїхав, завжди хотів, щоб у церкві діяв оркестр, — розповідають волонтери, які водночас є учасниками оркестру. — Тому він пожертвував кошти на інструменти. Запросили вчителя з сусіднього села. Він навчав, можна сказати, «з нуля», ніхто з нас не мав навіть базових знань. Ми цим оркестром жили. А чим ще дітям в селі займатися? Це дуже вплинуло на наш розвиток, ми дуже здружилися. Багато їздили грати по селах, весь район об’їздили, грали на фестивалі в Рованцях. Дуже важливо, щоб у церкві було те, навколо чого діти будуть зайняті. Здається, просто оркестр, але для нас це було щось велике й значне! Бігли туди прямо після школи, голодні, але нам було цікаво! Уже набирається третє покоління музикантів».

* * *

Тепер церква «Вефіль» налічує близько 90 членів. З 2014 року, від початку війни на Сході України, община активно молиться за мир у державі. У вівторок і четвер люди приходять на молитву за Україну.

У церкві діють два хори — дорослий та дитячий. Велика увага приділяється молодіжному та дитячому служінню. Регулярно проводиться недільна школа, де діти навчаються основ християнства. Ось уже шостий рік улітку працює виїзний наметовий дитячий табір відпочинку.

«Коли ми опитували наших старців, то зрозуміли одну річ, — діляться автори фільму. — Тепер часто кажуть: «У наш час такого не було», або: «У наш час були молитви ревніші», чи: «Тепер така погана молодь»... Це не дуже відповідає дійсності. Люди розповідали, що й тоді так само немало проблем було серед молоді. У кожному поколінні є свої плюси й мінуси».

«Людина в 90 років — це вже наближення до переходу в вічність, — підсумовують волонтери. — Але церква — це люди, вона жива, поки є діти, і старші передають їм свою віру не в теорії, а на практиці. Поки вона розвивається, не зупиняється на досягнутому, виходить за стіни дому молитви, а не ховається від світу й усвідомлює свою місію — проповідувати Євангелію аж до краю землі!»

Дмитро Довбуш,
за матеріалами, наданими волонтерами церкви «Вефіль»

Більше фото: vhve.com.ua

 



Додати коментар

Пожертвувати