Колючками вбраний мій шлях за Тобою
Християни, відвідуючи хворих у лікарнях і свідчачи їм, рідко бачать плоди своєї праці. Проте авторка цього свідчення підтверджує, що посіяне слово все ж проростає в людських серцях. Можливо, та людина, навернувшись, навіть не пам’ятатиме вашого імені, проте ніколи не забуватиме ваші слова, вашу чуйність та підтримку.
«Не цвітом весняним, не шовком-травою — колючками вбраний мій шлях за Тобою», — ці слова відображають мою життєву стежину. Народилася я в селі Пілгани Горохівського району в 1960 році. Наші сусіди Крисюки були віруючими. Поряд з ними ми жили, аж доки батько не побудував хату на іншій вулиці (тоді я була в п’ятому класі). Сталося так, що й там нашими сусідами були віруючі люди — сім’я Колісів. Пам’ятаю, що, буваючи в них удома, чула, як вони моляться. Упевнена, що вони молилися й за нас, своїх сусідів. І, напевно, завдяки їхнім молитвам Господь знайшов мене.
Після закінчення Червоноградського професійного училища за спеціальністю «в’язальниця панчішної фабрики» мене направили на роботу у Львів, на фабрику. Я жила як звичайна світська дівчинка. Згодом вийшла заміж за юнака з села Широка, що на Горохівщині, і повернулася знову в село.
Там пішла працювати дояркою на ферму. Народила троє дітей — сина і двох доньок. Після народження наймолодшої доньки, а було це 16 грудня 1990 року, дуже захворіла. У пологовому залі було дуже холодно, і оскільки я там довго лежала, то застудила нирки. Мені ставало все гірше, тому влітку я звернулася в лікарню м. Горохова. Після обстеження лікар розписав мені лікування, і я поїхала додому, тому що в мене була дуже маленька дитина. Проте ліки не допомагали. І коли наступного разу я приїхала в лікарню, лікар сказав, що мені потрібно лікуватися стаціонарно. Я відмовилася, кажучи, що в мене діти, і мене відпустили додому. Удома ж багато роботи — починався збір урожаю. Свекруха була невдоволена, якщо я надовго їхала з дому. Тому попри біль я змушена була поратися з усім вдома, збирати городину. Восени, коли вже було все зроблено, помер батько чоловіка, був похорон, дев’ятини, сороковини… І так я дотягла до нового року, живучи на знеболювальних таблетках.
Перед Різдвом здала аналізи в лікарні в Мар’янівці. Вони виявилися дуже поганими. Мене відправили в Луцьк на УЗД. Там виявили, що моя нирка майже не працює, і сказали, що потрібно негайно лягати в лікарню. Після різних обстежень було підтверджено, що нирка не функціонує і її потрібно оперувати. Я не погодилася з тим і домовилася про обстеження у Львові. Там мені поставили два діагнози – онкологія або туберкульоз нирки. Мене направили в тубдиспансер, де підтвердили другий діагноз, сказавши, що моя нирка згнила і потрібно терміново її видаляти.
Почувши невтішний діагноз, я на декілька днів поїхала додому, потішилася діточками, а потім мене привезли в Луцьку обласну лікарню, де 2 березня 1992 року видалили нирку й послали в Київ на аналіз, який підтвердив діагноз – туберкульоз нирки. Три тижні після операції я лежала в обласній лікарні, а потім мене направили в тубдиспансер. Коли я лежала в обласній лікарні, туди приходили віруючі, проповідували Слово Боже,співали. Той спів долинув до мого відділення, і щось спонукало мене спуститися туди, звідки він долинав. Я стала помаленьку сходити по сходах вниз, щоб познайомитися з тими, хто співав. Там я познайомилася з сестричкою, яка подарувала мені фіолетову косиночку на голову. Їй тоді було 26 років, і вона працювала в дитсадку. Я, на жаль, не запам’ятала її імені і тому звертаюся через газету: «Сестричко, якщо ти пам’ятаєш подібну ситуацію, то зголосися, де ти. Мені є що тобі розповісти і подякувати за твої молитви».
Коли мене перевели в тубдиспансер, я чомусь соромилася розповісти про це тій сестричці, тому знаючи, коли вона приходитиме в обласну лікарню, відпрошувалася з тубдиспансеру й приїжджала в обласну, вдаючи, нібито я лікуюся там. Потім ми не раз зустрічалися з цією сестрою в місті, вона запрошувала мене на зібрання на Вороніхіна й на Кічкарівку. Там я зустрілася з Богом і стала спілкуватися з Ним, хоча вдома ще відвідувала православну церкву.
Після цієї операції я живу ось уже 25 років. Бог зцілив мене, і тепер у мене немає ніякого туберкульозу. Правда, членом церкви я стала лише через 13 років після операції. Коли я повернулася з операції, то почала таємно їздити на зібрання в село Борочичі з сестрою Манею Івановою. Їздила десь чотири рази. Але про це дізнався мій чоловік. Він на той час працював водієм радгоспного автобуса, яким возив дітей до школи, а робітників на роботу.
Якось він о 8 ранку поїхав на роботу, а о 10 уже повернувся і поставив автобус на дорозі. Я стояла на подвір’ї біля літньої хатини й побачила, як він вибіг з автобуса у напрямку до нашого подвір’я. Спочатку подумала, що щось трапилося, але це він приїхав додому для того, щоб з’ясувати, чи я справді ходжу на зібрання. Чоловік схопив мене й штовхнув до хати, вдарив мене, накричав і знову поїхав на роботу. На цьому мої зібрання припинилися.
Але я завжди спілкувалася з Богом, і Він зробив дивну працю в моїй сім’ї. Ми з дітьми ходили в православну церкву, і син виявив бажання стати священиком. Зі шкільних років він прислуговував у храмі. У нас була церква Московського патріархату, але син, двічі спробувавши, не зміг вступити в їхню семінарію. Вступив у семінарію Київського патріархату, після закінчення якої хотів стати священиком у рідному селі, проте виникли певні проблеми з патріархатами. Та син із часом прихилився серцем до євангельської церкви. Це дуже обурило батька, мого чоловіка, який вигнав сина з дому. Але віруючі підтримали його, допомогли влаштуватися спочатку в Мар’янівці, потім у Горохові. Бог благословив сім’ю мого сина. Його дружина, яка їхнього первістка таємно охрестила в православній церкві, з часом навернулася до Бога. Господь дав їм ще шестеро діток, хатинку, трактора — все, щоб можна було вести господарство й щасливо жити.
Згодом прийшла до Бога старша донька із зятем, що дуже обурило його рідню. А потім і молодша донька, вступивши в Горохівський технікум, стала відвідувати євангельську церкву. Тоді я набралася сміливості й за своїми дітьми пішла в п’ятидесятницьку церкву. Після всіх своїх дітей прийняла хрещення, і тепер ми разом з дітьми та онуками відвідуємо зібрання. Чоловік змирився з нашим рішенням, але поки що не хоче йти з нами.
Тому я щиро прошу тих, хто читатиме ці рядки, підтримати нас у молитві за нашого батька. Моліться також за нашу церкву в селі Широка, щоб Господь посилав мир, злагоду й любов, а також за наше село — щоб ще багато людей пізнало живого Бога.