П’ять духовних пробуджень, які сколихнули Україну

Нині за кількістю євангельських християн Україна лідирує в Європі, впевнено займаючи друге місце після Англії. Такі гіганти Реформації, як Німеччина і Швейцарія, хоча й мають безліч протестантських церков, але, на жаль, більшість їхніх прихожан є лише номінальними християнами.

Як же так сталося, що країна, в якій 150 років тому практично не було жодного євангельського християнина, країна, яка 70 років перебувала під жорстким пресом атеїстичного режиму, країна, в якій і дотепер протестантизм зневажається і висміюється в ЗМІ як «американська секта», змогла обігнати інші країни Європи і зайняти таке почесне місце?

Відповідь на це питання криється в тому, що протягом останніх 150 років в Україні відбулося п’ять великих пробуджень, які перевернули духовну атмосферу країни і залишили великий духовний слід.

Перше пробудження

Перше євангельське пробудження в Україні відбулося в першій половині 19 століття серед етнічних німців. Починаючи з 1789 року, на запрошення уряду Катерини ІІ у Південну Україну переселилися десятки тисяч німців, організовуючи свої колонії. Вони жили відокремлено від місцевого українського населення, номінально поклонялися Богу в кірхах і вели нерелігійний спосіб життя. Але на початку 19 століття в Німеччині почалося велике пробудження святості серед менонітів, яке швидко перекинулося і на німецькі колонії в Україні. Після цього пробудження колоністи почали щоденно збиратися на служіння, які вони називали німецькою мовою «Stunde» (штунде). Бог діяв там настільки могутньо, що, переживши народження згори, німці, незважаючи на офіційну заборону, почали євангелізувати місцеве населення. Так серед українців з’явилися перші євангельські християни, яких в народі прозвали «штундами». Пробудження перед німців-колоністів здійснило величезний вплив на місцеве населення південної України. Воно також вважається найпершим євангельським пробудженням на нашій землі.

Друге пробудження

Друге пробудження в Україні відбувалося майже паралельно з пробудженням в німецьких колоніях, але мало свої особливості. Близько 1850 року сімнадцятирічному підлітку Івану Онищенку батько подарував на день народження Новий Заповіт російською мовою. Читаючи його вдень та вночі, Іван пережив радикальну зустріч з Богом, після чого він почав проповідувати спочатку у своєму селі, а потім і в усій Херсонській губернії. Іван Онищенко був першим українцем, який прийняв водне хрещення по вірі у зрілому віці (для цієї священнодії спеціально приїхало двоє баптистських пасторів із Базеля). Сотні й тисячі українців почали прислухатися до проповідей Онищенка і через декілька років по всій Україні було вже організовано нові общини людей, які увійшли в заповіт з Богом через хрещення по вірі. Рух, започаткований Іваном Онищенком, вилився у велике баптистське пробудження і поширився по всій Україні.

Третє пробудження

Після жовтневої революції 1917 року західна частина України, Білорусі та Литви відійшли під юрисдикцію Польщі за Версальським договором. До Першої світової війни сотні молодих людей з цих територій виїхало до Америки у пошуках кращого життя. Саме в той час в Америці палало велике п’ятидесятницьке пробудження, почате на Азуза-стріт. Багато українців та білорусів потрапило в живі вогненні церкви новоспечених п’ятидесятників і пережили радикальні зміни. Після закінчення війни дехто з цих людей вирішив повернутися назад до себе додому для того, щоб принести місцевому населенню живе слово Бога. Тільки-но організована Асамблея Бога в Америці пропонувала свою духовну й матеріальну допомогу в розповсюдженні Євангелії. Після повернення на батьківщину ці «американці» почали проповідувати про нову силу Бога і про хрещення Святим Духом. Сотні людей відгукувалися, в результаті чого почали зароджуватися нові общини. У 1929 році в селі Стара Човниця (нині це Волинська область) відбувся Перший всепольський з’їзд п’ятидесятників, який об’єднав всі общини, які визнавали хрещення Духом Святим. На цьому з’їзді головою Союзу було обрано Артура Бергхольца — пресвітера п’ятидесятницької общини міста Лодзь (нині це територія Польщі).

Це пробудження було одним з найбільш сильних, найбільш успішних і найбільш тривалих пробуджень на території України. Його ефективність була настільки високою, що часто 40-50% населення багатьох сіл та містечок за декілька років приходило до Бога.

Четверте пробудження

Четверте пробудження почалося у 1921 році з приїздом Івана Воронаєва в Одесу. Це пробудження відбувалося паралельно з п’ятидесятницьким пробудженням у Польщі, але вони не пересікалися, тому що між СРСР і Польщею був чіткий кордон з колючим дротом. І хоча в них не було спільних конференцій і проповідники не знали один одного, але по духу ці пробудження були ідентичними. Як пробудження в Польщі, так і пробудження Одесі робило великий наголос на хрещення Духом Святим, йдучи своїм корінням до Азуза-стріт. З Одеси це пробудження, як вогонь, розповсюдилося по всій території радянської України, в результаті чого тисячі людей влилися в Церкву Христа.

Нинішні п’ятидесятники, вихідці з цих двох пробуджень, складають найбільший процент серед євангельських християн в Україні.

П’яте пробудження

І п’яте пробудження — це пробудження дев’яностих. Після падіння Радянського Союзу в Україну ринули сотні місіонерів з Америки, Європи й Африки. Також багато місцевих місіонерів з баптистських та п’ятидесятницьких церков, побачивши духовний вакуум, почали орендувати будинки культури і відкривати нові церкви. Розуміючи, що часи змінюються, і скориставшись релігійною свободою, церква вийшла з підпілля і почала приймати у свої ряди тисячі нових людей.

Підсумовуючи, хочу сказати, що причина того, що Україна нині входить у топ християнських країн, криється ще й у тому, що ми не лише пережили ці великі пробудження, а й зуміли їх зберегти. Євангельські віруючі в часи сімдесятирічного правління атеїзму виявилися стійкими, сильними й безкомпромісними. Вони не прогнулися під комунізм, не приймали присягу в армії, не дозволяли своїм дітям вступати в такі атеїстичні організації, як жовтенята, піонери, комсомол. Через це над ними насміхалися, обзивали штундами, не приймали у вищі навчальні заклади. Багатьох лідерів ув’язнювали (мій тато за віру в Бога відсидів 7 років). Але євангельські християни не звертали на гоніння жодної уваги, тому що вважали себе громадянами неба і прагнули «кращої, цебто небесної (батьківщини), тому й Бог не соромиться їх, щоб звати Себе їхнім Богом, бо Він приготував їм місто» (Євр.11:16).

Роман Савочка, romansavochka.com