Останні будуть першими
…От що не кажіть, а прийняти рішення – це основна річ у будь-якій справі, тим більше, коли рішення стосується поїздки. Ну, скажімо, в Росію. Отже, їхати вирішено, а їхати – до Москви, далі республіка – Марій-Ел, Татарстан, Чувашія, Нижньогородська область.
Дорога до Києва – приємна прогулянка перед основною дорогою, а потім – швидкий Київ-Москва. До Конотопа промчали без зупинок, прикордонники, приємне «добрий вечір» і… до побачення Україно.
Ми, це Віталій Оніщук і ваш покірний слуга, автор цих заміток. Наш вагон – 18-й, останній. Отже, ми останні, проте…
– Когда последний раз в Россию приезжали? – це геть зовсім біляве дівча у чорній формі дивиться ду-уже серйозно.
– 2014 рік…
- А-а, ну, панятно, – ще раз листає паспорт і довго затримує погляд на сторінці з дитячими іменами й діловито б`є штампом. На туманному, замороженому пероні туди-сюди швендяє поліцейський із довжелезною палицею-битою в руці. Знічев’я пробує на міцність сталеві прути загорожі – і знову туди-сюди, туди-сюди…
Рушаємо, за вікном геть засніжені ялини, навіть кущі хиляться до землі під вагою снігу. На контактній точці – яскрава електрична дуга холодним синім полум’ям фотографує скелети дерев. Морозяно й химерно…
А в Москву 18-й вагон увійшов першим. Перший – у хвості, вісімнадцятий – у голові. Геть зовсім, як у євангельському тексті – «останні будуть першими, а перші – останніми». На Казанському вокзалі багато «останніх» – тих, хто безхатченки, а по-російському – бомжі, «без определенного места жительства.» А ще – дуже густо сновигають підозрілі суб’єкти, просто так, без цілі. Три роки тому було значно чистіше й затишніше на вокзалі. Я думав: як добре було б, щоб ці останні стали першими в рядах спасенних Христом. Чи не тому до цього часу на засніжених просторах Росії протоптують нові стежки ноги місіонерів…
О четвертій годині дня вирушаємо до Зеленого Долу, що в Татарстані. У плацкартному вагоні чисто й затишно, і провідник ненав’язливо цікавиться щодо чаю, печива… Станція «Муром».