Історія церкви с.Машів

31.07.2017
0
57

У кін. XIX – на поч. XX ст. протестантський рух набуває поширення в Східній Європі. Початок церкви с. Машів Любомльського району (Волинь) пов'язаний з іменем Давида Мінчука (1894 р. н.). Коли був юнаком, його призвали служити в армію в Сибір, але невдовзі почалася І світова війна, і Давида та його побратимів відправили на передову під благословення православного священика. Його заклик дослівно звучав так: «Кто удостоится умереть за родину — прямо в рай отправляется». Натхнені цими словами, юнаки їхали воювати, і багато з них загинуло одразу, а Давид залишився живим. Він сумував через це, бо думав, що Бог не хоче прийняти його в рай.

Зрештою хлопець потрапив у полон, де важко працював на газовій фабриці в Німеччині. Від тяжкої праці й голодування щодня помирали полонені. Знемігши від знущань, Давид запропонував своєму товаришеві втекти, бо розумів, що завтра їх самих вивезуть на цвинтар. Ледве йдучи, вони спочатку виповзли з табору, а потім котилися по землі, доки не добралися до стіжка соломи. Невдовзі почули, що їде підвода, але місцеві жителі лише подивилися у їхній бік, промовили: «Бідні люди», — і поїхали геть. Правда, невдовзі повернулися — привезли трохи молока. Напоївши їх, поклали у віз й повезли до свого обійстя.

Сім’я, до якої вони потрапили, була родиною християн-баптистів. Коли сили втікачів зміцнилися, хазяї стали брати їх із собою на молитовні зібрання. Там Давид пережив Божий дотик і покаяння. Невдовзі прийняв і водне хрещення. Юнак дуже сподобався цій християнській сім’ї, йому навіть пропонували оженитися на одній із двох дочок. Але серце кликало повернутися в рідний край, і ніщо вже не могло його втримати.

Служіння Давида Мінчука

Повернувшись додому в 1917 році, він не застав зі своєї рідні нікого — ані батьків, ані братів. Коли їх везли в Росію — по дорозі тяжко захворіли й померли. Але Давид все одно лишився в рідному селі. Він став ділитися радістю спасіння односельцями, читати їм Біблію, привезену з Німеччини. Люди каялися й приймали водне хрещення по вірі. Одними з перших віруючих були Семен Мінчук, Антон Мінчук, Сафон Мінчук, Кузьма Вігура, Марко Шолом’янюк. Так у Машеві утворилася євангельська церква. Водне хрещення звершував Кузьма Соменський. У 1920 році Машівська церква увійшла до Східноєвропейської місії, яку на Волині очолював Іван Зуб-Золотарьов, а потім Артур Бергхольц. З 1920 до 1924 року на зібрання збиралося до 100 чоловік, але їх ставало все більше й більше, так що всі навіть не поміщалися в домі Давида, де проходили служіння, а стояли біля хати. Люди йшли з 17 навколишніх сіл і міст. Щоправда, не всі в селі були раді Давиду й тому вченню, яке він приніс з собою.

Машів. Істрія церкви

Через село з євангельською місією проходило багато відомих проповідників: Іван Рябошапка, Іван Проханов, Лукаш Столярчук, Густав Шмідт й інші. Коли приходив І. Зуб-Золотарьов із оркестром, то все село збиралося послухати, бо не чули такого ніколи. Були великі євангелізації.

У 1938 році в Машеві була організована християнська школа, яку вів Кузьма Вігура, усі діти отримали хрещення Святим Духом.

У 1940-1945 роках у селі відбулося велике пробудження, багато людей покаялися й отримали хрещення Святим Духом.

На Трійцю 1942 року під час служіння до хати Давида приїхали німці. Вони облили хату бензином і зайшли всередину. Головний із них запитав, чи є євреї, цигани? Давид відповів, що немає, що є лише християни. Віруючі заспівали пісню «Ближе, Господь, к тебе» і стали молитися. Під час молитви Давид наповнився Духом і став промовляти до головного німецькою мовою. Той, коли почув, аж змінився на обличчі, руки стали тремтіти, поклав зброю і зняв шапку. Інші воїни також зняли свої пілотки. Пророче слово було таким: «Якщо ти погубиш цих людей, то Я буду з тобою судитися, а якщо збережеш, то я збережу тебе і твою родину». Тоді командир дав наказ полити хату з вогнегасника, щоб ненароком не трапилася пожежа, бо тоді була дуже велика спека. Коли люди вийшли після зібрання, то побачили, що на хаті, неначе сніг, піна з вогнегасників. Після такого Божого чуда ніхто не хотів йти додому, молитва з подякою продовжувалася з ранку до вечора. Односельчани потім часто згадували цей випадок і Давида як свого рятівника.

Ще один спогад стосується Оксани Мінчук, яка 12 липня 1943 року йшла із дітьми до сусідів. Їй назустріч вийшов німець і раптом став стріляти. Усі попадали на землю, а Біблію, замотану в хустку, Оксана поклала біля себе. Той німець підійшов, побачив хустку, дістав Біблію, погортав її і наказав: «Ідіть додому». Того ж дня до центру села німці привезли одного вбитого й сказали: «Якщо ми дізнаємося, що він із вашого села, то розстріляємо всіх у селі». Зібрали майже все село, навіть по кущах шукали людей. А в той день прийшов на служіння до Машова брат Іван з Полювеків, і його також привели туди. Після того, як усіх зібрали, брат Іван, наповнившись Святим Духом, став молитися іншими мовами. Усі також замолилися, хто як умів. Після молитви всіх відпустили додому.

Воєнні та післявоєнні часи були дуже важкі. У 1947 році був голод. Селяни пригадують, що Давид, коли йшов випасати худобу, брав із собою їжу й усю її віддавав голодним дітям, особливо сиротам. Він старався явити людям любов Христову, рятуючи їх від голодної смерті.

Давид Мінчук, будучи керівником церкви Машева, мав дар відкриття. Одного разу йому Господь відкрив, що вже недовго служитиме, що час відходу близько. У день своєї смерті Давид помився, переодягнувся й сказав своїм рідним: «Я вже рушаю додому». Йому було 60 років.

Пресвітер Іван Світящук

Після війни село Машів стало активно відновлюватися. Було навіть ательє, яким завідував брат Іван Хомичук. Відкрилися курси водіїв, і багато віруючих стали шоферами й механіками. Але в 1947 році почалися сильні переслідування, християни стали збиралися в таємних місцях, бо за організацію зібрання садили в тюрму на 25 років. Незважаючи на переслідування, збиралося близько 100 чоловік. Після війни багато братів сиділи по тюрмах: Дмитро Янюк, Микола Гілітуха, Іван Світящук, Володимир Якимлюк, Іван Кравчук, Карп Мінчук та інші.

2 серпня 1956 року пастором Машівської церкви було обрано Івана Світящука. Він народився в 1905 році. З дружиною Марією виховав 10 дітей. Як пригадують очевидці, кожного разу, коли брат Іван приїжджав на служіння, співав пісню: «Ісуса Люблю я, бо Він спас мене…» Служитель був сильним у слові й на ділі, не забував сиріт і вдів. Після відмови співпрацювати з органами влади, йому було наказано здати служіння. Восени 1965 року брата Івана викликали на чергову розмову в КДБ, а через два дні, коли повертався додому, його на смерть збила машина.

Пресвітери Фастін Шайнюк та Андрій Ткачук

Із 1 серпня 1956 року зібрання стали проходити в домі сім’ї Янюків. У той час церква вже увійшла в ВСЄХБ. Служіння відвідували гості з Луцька, Ковеля, навіть із Одеси та інших міст. Зазвичай на зібраннях у Машеві не відбувалося жодної молитви без духовного співу. Часто псалми починали співати розумом, а закінчували Духом, тому в церквах казали: «Хто хоче співати Духом, ідіть до Машева». Багато дітей і доросли там отримали хрещення Святим Духом. Були великі богослужіння, так що люди навіть на дворі стояли. Уже в 1958 році церква налічувала 175 членів.

Машів. Історія церкви

31 липня 1960 року на членському зібранні з участю старшого служителя Федора Павлюка пастором було обрано Фастіна Шайнюка, який звершував це служіння до 1972 року. Він сам проживав у селі Туровичі й щоразу добирався на служіння за багато кілометрів. У брата Фастіна з дружиною було 5 дітей, але вони ще й усиновили сиріт, виявляли тепло й ласку як до сім’ї, так і до церкви.

Потім на пасторське служіння було обрано Андрія Ткачука (1939 р. н.). У свої 18 років він став керівником молоді, а вже через декілька місяців його засудили на 5 років тюрми і 5 років заслання за те, що «зводив молодь». Через два роки молодий чоловік отримав амністію. Повернувшись із ув’язнення, одружився, але його відразу забрали в армію. У сім’ї брата Андрія та його дружини Віри народилося 12 діток. Попри всі турботи та клопоти він постійно відвідував зібрання, був зразком у справах милосердя. У 1968 році брата Андрія було вибрано на дияконське служіння. У 1970 — на служіння пастора (у 1972 році рукопокладено), яке він виконував аж до 2012 року.

Не раз пресвітера Андрія Ткачука викликали в Любомль у КДБ і тримали там від ранку й до пізнього вечора, щоб він не встиг на автобус і йшов додому пішки. У 1978 році Максим Ткачук продав свою хату в селі Хворостів і купив хату в Машеві — нібито для себе. Але на меті було переобладнати її під дім молитви. Так і зробили, і в цьому будинку християни збиралися майже 20 років. У 1992 році розпочали будівництво нового дому молитви, посвячення якого відбулося в 1997 році. У будівництві допомагали навіть ті, хто не відвідував служіння.

Пресвітер Петро Ткачук

У 1994 році було вибрано дияконом Петра Ткачука, а у 2012 році він почав виконувати служіння пастора (рукопокладений у 2012-му). Брат Петро з дружиною Ніною виховує 9 діток. Тепер церква налічує 93 члени, близько 80 дітей відвідують недільну школу. Дияконське служіння виконує Андрій Узіюк, якого вибрали в 2013 році. У церкві відбуваються молодіжні служіння, адже налічується 29 молодих людей. Молодь служить сиротам і вдовам, відвідує місіонерські точки й підтримує місіонерів у їхньому служінні.

Машів. Історія церкви

Від Машівської церкви утворилось багато дочірніх церков. Її члени, переїжджаючи в інші місця для проживання, відкривали нові церкви, а згодом там були побудовані доми молитви. Молодь і тепер активно задіяна в євангелізації у своєму та в інших селах. Зокрема проводить табори, вкладаючи в дитячі серця зерна Слова Божого. У липні 2017 року церква відсвяткувала свій 100-річний ювілей.

Олександр Романюк, vhve.com.ua



Додати коментар

Пожертвувати