Андрій Соловйов: «Любов українського народу ми не раз відчували»

30.11.2017
0
80

Після свого навернення у 2000 році Андрій Соловйов відчув бажання присвятити своє життя місіонерській діяльності в рідній Башкирії. На це його надихнув український місіонер, нині вже єпископ Володимир Сільчук, який близько 30 років свого життя присвятив проповіді Євангелії в місті Уфі — столиці Башкортостану. Андрій щиро вдячний українським місіонерам, які принесли в його край Добру Новину. До вашої уваги інтерв’ю, взяте у місіонера під час його перебування в Луцьку.

— Розкажіть про себе.

— Я пастор церкви містечка Бєлорєцька, що в Башкирії, яка нараховує близько 120 членів. 15 місіонерів із нашої церкви працюють у різних населених пунктах, у яких утворили невеликі громади.

З дитинства я був дуже хворобливим. І ось одного разу, коли дуже хворів і перебував у важкій депресії, мене відвідав пастор Володимир Сільчук, родом із України.  На той час він близько 10 років працював в Уфі. Дізнавшись про мене, відчув, що саме мене Господь кличе на місіонерське служіння. Він запросив мене, тоді ще невіруючого, в місіонерську школу, де я покаявся й був покликаний до праці.

Я щиро вдячний за підтримку місіонерів із України, за допомогу віруючих із України, особливо молоді з села Рованці, яка допомагала нам зводити дім молитви. Ми купили дуже старе приміщення, якому 160 років, і завдяки цим людям за шість днів ми змогли повністю перекрити приміщення, у той час, як православні віряни ось уже 40 років роблять ремонт храму й не можуть його закінчити. Це стало великим свідченням для людей міста, які кажуть: «Нам навіть рідні так не допомагають, як тут брати-українці допомагають своїм незнайомим раніше братам ради Христа».

Любов українського народу ми не раз відчували у своїй церкві. Тому я щиро хочу подякувати всім вам, вашій місії, а також церкві Соснівки — рідній церкві нашого єпископа — за те, що завдяки вашим проповідям, вашим пожертвуванням, вашій підтримці я й багато інших людей прийшли до Бога. І в цей непростий час складних стосунків між нашими державами ви не перестаєте працювати в Росії. Ви продовжуєте нести те служіння, яке почали, виконувати ту місію, на яку Бог вас послав.

Коли ми їхали в Україну, то проїжджали повз таке легендарне місце, як Сухобезводна. Там багато братів із України відбували покарання за віру. І особливо мене вразило те, що колишній начальник оперчастини й колишній начальник слідчого відділу — тепер служителі церкви. Це зробила Божа любов, яку принесли українські християни на ту землю. І я розумію, що коли є такі люди, які готові навіть у труднощах нести любов іншим, то будуть ще люди спасатися.

— Чому ви вирішили присвятити своє життя проповіді Євангелії?

— Під час навчання в місіонерській школі я відчув бажання проповідувати в Бєлорєцьку, де ще не було церкви. Брати підтримали мене, і я розпочав працю. Після того не раз запитував у Бога: «За які таланти, за які дари Ти обрав мене на місіонерське служіння? Є ж безліч братів мудріших, святіших, які довше у вірі й краще знають Біблію». І Бог відповів мені: «От настільки складно в Мене з кадрами. Ти був єдиний, хто погодився поїхати». Але я щиро вдячний Богові, що у свій час був обраний Ним саме для цього служіння. На початку мало хто вірив, що в мене щось вийде, але нині результати праці явні — і це велике Боже благословення, тому що ні тоді, ні тепер я не можу розраховувати на себе чи казати, що тут є моя заслуга.

Буквально два роки тому я ставив Богові запитання: «Наскільки моя праця є правильною, значимою. Чи справді я роблю те, що маю робити, і чи є в цьому якийсь сенс, якийсь плід?» Таке питання, думаю, виникає в кожного, хто працює з людьми. І ось Бог допустив у моєму житті одну ситуацію, яка утвердила мене. Я зі своїм помічником із церкви (він з мусульманської сім’ї, але прийняв Христа) їхав автомобілем. Будучи втомленим, я не зумів втримати кермо —і  ми полетіли в обрив. Машина стала перевертатися — нам загрожувала смерть. Тоді цей молодий чоловік нахилився до мене й ліг між кермом і мною, щоб вберегти мене від смерті. У ту мить він зовсім не думав про себе, а всіма силами намагався врятувати мене, навіть ціною свого життя. Це було великим свідченням від Бога — люди були готові померти за мене з вдячності за ту Євангелію, яку я з Божою поміччю приніс їм. Слава Господу, ми вижили, хоча й сильно травмувалися, особливо той брат. Проте він не знав, що виживе, і був готовий на таку самопожертву, через яку я зрозумів, що моя праця не була марною, тому що Бог змінював серця людей, яким я служу, сповнював їх любов’ю. Бо, як сказано в Писанні, немає більшої любові, як покласти душу свою за свого ближнього. Це не просто гроші якісь пожертвувати чи якусь добру справу зробити.

— Що, на вашу думку, найважливіше в місіонерському служінні?

— Я думаю, що тісні стосунки з Богом. Усі в нашій церкві — мої духовні діти. Я їх народив у Господі. І коли я робив свої перші кроки в місіонерстві, то в мене не було людей, які могли б мене підтримати, тому змушений був у всьому покладатися на Бога. До мене приходили старші люди, які просили підтримку. Іноді мені самому була потрібна порада, та й навіть, чесно кажучи, докір. Я просив цього в Бога, і Він давав мені настанови, підтримував. Я був у такій ситуації, що без чудес не могло обійтися. І чудеса відбувалися. Я не раз стикався з колдунами, які погрожували смертю моїм дітям, були випадки, коли мені була потрібна надприродна мудрість, потрібне було зцілення. І Бог являв ці чудеса, бо я надіявся лише на Нього. Він чекає, щоб ми приділяли Йому увагу й зосереджували на Ньому свій погляд.

І ще, що дуже важливо, Бог хоче, щоб ми точно виконували те, що Він нам каже. Одного разу я готувався до проповіді в одній із дочірніх церков і запитав у Бога: «Ти хотів би, щоб що я сказав цим людям?» І раптом почув внутрішній голос: «Скажи цим людям, що вони боягузи, і Мене нудить від них». Мені ці слова видалися дивними й незрозумілими, тому я запитав: «Боже, а як це зв’язано з Писанням?» І Господь відсилає мене до Об’явлення: «Ти не холодний і не гарячий… То виплюну тебе зі Своїх уст». Тоді я став торгуватися з Богом: «Господи, а можна, я скажу цим людям, щоб вони були більш сміливими й рішучими? Щоб не так різко». Але при цьому зрозумів, що маю сказати саме так, як почув.

Я зробив, як звелів мені Бог, сказавши: «Ви боягузи, і Богові нудить від вас. Ви живете як світські люди, намагаючись не виділятися. Ви хочете бути, як «решта народів», випиваєте разом, робите те, що вони, і не виявляєте, що ваш Отець — Бог і ви інші. Через те Бог виплюне вас із уст Своїх». Я говорив, а люди почали вставати й виходити. Я подумки сказав Богові: «Господи, напевно за камінням пішли. Сьогодні, мабуть, ми з Тобою зустрінемося».

Я вже рік служив цим людям, і не було жодного випадку, щоб хтось із них підійшов до мене, потиснув руку чи чимось мене благословив. Та я й не чекав і не чекаю цього. Але після цієї проповіді люди поверталися на зібрання — і не з порожніми руками. Вони приносили баночки з варенням, дитячі речі (тоді в мене діти були маленькі), гроші. Після того я запитав Бога: «Я вже рік із цими людьми, чому вони раніше навіть слова доброго не сказали, а тут така щедрість?!»  І Бог мені відповів: «Увесь цей рік ти служив собі й намагався сам із ними домовитися, спонукати їх до чогось, а сьогодні ти послужив Мені — і це Моя нагорода для тебе».

— З якими труднощами ви стикаєтеся в місіонерському служінні тепер?

— Із введенням у дію закону Ярової у нас відбуваються прокурорські перевірки, оперативники ввалюються в доми, незважаючи на те, що там діти, принижують батьків, ведуть себе невідповідно. Російська влада веде таку політику, що всі народи ополчилися проти нас, і тому навіть серед своїх шукає ворогів. Ми, протестанти, вважаємося внутрішніми ворогами. І до нас приходять з упевненістю, що знайшли ворога. Наші єпископи недавно зустрічалися з президентом Башкирії й висловлювали стурбованість із приводу того, що відбувається. І він їм дав дуже цікаву відповідь: «Вашого Христа розіп’яли? І ви думали, що вас не чіпатимуть?»

І я розумію, що цей чоловік був правий. Ісус про це попереджував. Тому ми повинні бути готові пройти й через ці випробування. Буквально за кілька днів до мого від’їзду в нас була міжвідомча перевірка, і в наш храм прийшли люди з прокуратури, ФСБ, ФСКН, паспортного стола,  наркоконтролю, служби в справах неповнолітніх та інших служб. Порушень у нас не виявлено, але в документі, який я підписав, було сказано: «У церкві «Божа віра» немає оформленого куточка проти екстремізму, відповідно церква  схвалює екстремізм і сприяє розповсюдженню міжнаціональної та міжрелігійної ворожнечі». Я ж не звернув увагу на це речення. І тепер старші служителі нашого об’єднання побоюються, що той документ може спровокувати переслідування всіх церков союзу, оскільки одна з них була визнана екстремістською. Щось подібне вже відбулося зі Свідками Єгови, діяльність яких була заборонена в Росії.

Справді, час нелегкий, але, я думаю, що це лише перевірка, яка сприятиме очищенню Церкви — Христової Нареченої, яка має постати перед Ним без плями й вади.

— Що б ви могли порадити місіонерам, які не бачать успіху в служінні?

— Я б порадив не дивитися на натовп людей довкола, а частіше підводити очі вгору, як це робив Ісус. Розмовляючи з людьми, у певний момент Він піднімав Свій погляд до неба й переходив на пряму мову з Господом. Якщо ми потрапляємо в залежність від натовпу (у моєму служінні так було не раз), чогось очікувати від нього й намагатися йому щось дати від себе, те, чого він потребує, а не те, чого хоче Бог, — приходять невдачі. Ми розчаровуємося й розчаровуються люди, які довкола нас. Якщо ж ми ведемо пряму мову з Богом і робимо те, що хоче Він, то з часом усі краще розуміємо, чого Бог очікує від нас і куди нас веде.

Ольга Міцевська



Додати коментар

Пожертвувати